реклама
Будівельна компанія надія

de26ee71e927b681d89a63f39d4406bd Вітер жваво ворушив перше жовте листя на майдані в центрі Сміли. Інколи воно перетікало жовтогарячими потічками від однієї ямки до іншої, утворюючи на асфальті яскраві мітки для відповідних служб.

„Щоб наша доля нас не цуралась!”, – доносили пориви вітру бадьорий спів з відкритої тераси ресторану „Сміла”. Там торгували пивом і, схоже, підпилі молодики намагалися перекричати захриплого російськомовного співака, страждання-волання якого лунали з динаміків закладу.

Неподалік постаменту, на якому ще зовсім недавно стояв Ленін, а тепер тріпотів синьо-жовтий прапор, бігало від однієї жовтої плями до іншої веселе маля. Воно розгонило величезну зграю вгодованих голубів, які постійно чекають тут на жалісливих смілян з хлібом, а то й зерном. Вочевидь, мають рацію, бо від переїдання і тому, що вже не бояться людей, знехотя злітали лише з-під самих ніг малої русявої дівчинки у червоному комбінезоні. Біля постаменту, на його гранітній основі, сидів чоловік у камуфляжі і пив пепсі зі скляної пляшки, невідривно спостерігаючи за дитиною.

Повз понурий, сірий Будинок рад ішов гурт людей. Серед них теж було чимало чоловіків у одностроях. Вони підійшли до пам’ятного знаку у вигляді мальтійського хреста, якого місцеві патріотично налаштовані активісти встановили на честь Небесної сотні. Зі стендів, обабіч нього, на них дивилися зі світлин не лише загиблі майданівці, а й полеглі воїни російсько-української війни. Кремезні, з обвітреними, засмаглими обличчями дядьки поклали до пам’ятника квіти і схилили в пошані голови.

Чоловік, що пив пепсі біля постаменту, залишив для безхатьків порожню пляшку, встав, поправив штани, щоб лежали гарно, і пішов до гурту. Вітер куйовдив йому сиве волосся. Він пробував пригладити його, та воно не слухалося, і чоловік покинув ці спроби.

Біля фонтану, неподалік пам’ятника, сиділи на лавочках і смалили цигарки парубки у вузеньких штанцях-кальсончиках, а їхні подруги манірно прикладалися до пива. З сонячних променів і бризок водограю утворилася якась дуже затишна, домашня веселка. Молоді мами водили за руки малечу по парапету фонтану і показували їй райдугу і те, як голуби п’ють воду з калюжки.

З Покровського храму московського патріархату йшла вервечка жіночок у хустинках. На гурт біля пам’ятника ніхто не зважав. Між тим, дядьки стали струнко, приклали зашкарублі кулаки до серця і заспівали український славень. Дівчинка, що бігала за голубами, зупинилася і глянула в їхній бік. І ще з-за мальтійського хреста на воїнів-козаків спантеличено дивилася досить огрядна біла дівка з косою до пояса. Водночас, вона рішуче ламала над головою стрілу. Ця паркового штибу скульптура зображала місцеву дівчину з легенди. Колись та, буцімто, завела в болото татар, і цим врятувала містечко над Тясмином від розорення. Татари її спересердя вбили, а козаки з почестями поховали, і на честь чомусь безіменної сміливиці назвали місто Смілою.

Дядьки відспівали і загомоніли, згадуючи щось своє. Вони теж запалили цигарки. А тоді пішли. Насамкінець, усі по черзі обійняли сивого, який залишився. Він сів на лавку біля водограю і, здавалося, дивився у себе, не помічаючи вже нічого навкруги. Суворе, немовби висічене з граніту, обличчя з глибокими зморшками не відбивало жодних емоцій. Тільки в очах застиг якийсь уселенський сум.

Я пішов до Юрка, бо вже знав, хто це такий.

Ми познайомилися на машинобудівному заводі. Я працював там після армії електриком. Юра був веселим, метким, товариським і охайним хлопцем. Він дуже гордився, що народився у квітні 1961 року, коли в космос полетів Гагарін, ще й приземлився біля села, яке мало назву Сміловка. На честь першого космонавта його і назвали Юрієм. За два роки я поступив до інституту і пішов з заводу. Юрко саме збирався одружуватися. Батьки знайшли йому гарну дівчину, а він і не пручався. Я не бачив його багато років. А в один із приїздів у рідне місто зустрів знайомого по електроцеху. Ми пішли в кафе випити по чарчині і погомоніти. Він і розповів мені трагічну історію, що трапилася з Юрком. За декілька років після одруження і нібито нормального, „звичайного”, як сказав знайомий, життя, він закохався…

…Їхні зустрічі були неймовірно пристрасними і жаданими для обох. І несподіваними, мовби вкраденими. Адже обоє були одруженими, ще й працювали на одному підприємстві: вона – кранівницею в одному з цехів, він – слюсарем. Та любов між ними спалахнула з першого погляду, коли в їдальні випадково опинилися за одним столом. Одного разу Юрко піднявся до Ніни (так звали його любов) на кран з букетом квітів у зубах, вона ж віддячила йому палким поцілунком просто біля верстата, який він ремонтував. (Напарник саме відлучився покурити). Для цього поцілунку Ніна імітувала поломку крана. Так би мовити, службовий роман розвився швидкими темпами. Вони падали один одному в обійми в обід, ховалися по кутках цеху, виходили за межі заводу до річки Сріблянки і кохалися в кущах. Для Юри щастям було торкатися руки коханої в автобусі, коли вони їхали додому. А Ніна завжди приносила йому щось смачненьке з дому. Вони примудрялися хоч раз у тиждень сходити в кіно і там завжди сідали на задній ряд. Пару разів виривалися на вихідні в Черкаси, де безоглядно давали волю почуттям. Закохані не могли надихатися один одним. Не раз Юрій завмирав біля розібраного верстата з дурнуватою посмішкою, чим дратував напарника. А замріяна Ніна якось переплутала команду „майна” з командою „віра”…

Звичайно, в такому невеликому місті як Сміла, ще й на одному заводі, довго приховувати безмежне палке кохання не вдалося. Тож невдовзі колеги про все довідалися. Не забарилися й „доброзичливці”, котрі донесли про їхні стосунки чоловікові Ніни і дружині Юри. На щастя, ті працювали на інших підприємствах Сміли. Тож без гучних розборок на роботі обійшлося. А ще чоловік Ніни якось дочекався Юру після зміни. Розмова була короткою і суто чоловічою. Юрко відбувся зламаним носом, а його суперник вибитим зубом. Сама Ніна довго носила великі чорні окуляри, щоби приховати синці. Дружина Юри поїхала на якийсь час до мами в Городище, пригрозивши йому, що коли він не схаменеться, вижене з хати, яку їм купили її батьки.

Та він уже й на людях цілував синці коханої і гладив її коси. Вони вже не ховалися і ходили, взявшись за руки. Здавалося, не помічали нікого і нічого: ні співчутливих поглядів друзів, ні кривих посмішок недоброзичливців. Зрештою, їхню поведінку обговорили на профспілкових зборах і закликали схаменутися, не руйнувати сім’ї. Наступного дня вони на роботу не прийшли. Як згодом дізналися на заводі, і про що потім довго говорили, Юрко зняв гроші з ощадкнижки, які збирав на „Жигулі”, і поїхав з коханою до Криму. Їх не було з місяць. За Ніну розраховуватися прийшов чоловік. Після того вони продали хату і виїхали з міста. Кажуть, Ніну вели під руки батьки, бо сама вона ледве переставляла ноги.

Невдовзі Юрка жорстоко побили невідомі хулігани. Підлікувавшись, він розлучився з дружиною і поїхав працювати кудись аж на Сахалін…

І от через стільки років, приїхавши на Покрову у рідне місто, я випадково побачив свого давнього знайомого. Він підняв очі, коли я підійшов, і мені стало моторошно. Такого погляду я ще не бачив. Здавалося його очі вкрила колюча паморозь, яка холодила і моє серце. „Час не вилікував його ран”, – подумав мимоволі. Юра довго дивився на мене, а потім його губ торкнулося щось віддалено схоже на посмішку. „Сашко!?”, – чи то запитав, чи то підтвердив мій давній знайомий. Ми обійнялися.

…Над Тясмином і над нашими головами кружляла річкова чайка. Ми сиділи на лавочці над самою водою і дожовували чебуреки, куплені в кіоску кримськотатарських біженців. На іншому березі широкого водосховища під косими променями сонця ледь проглядалися крізь жовтувате листя руїни пивоварні. На дамбі стояли рибалки з вудками.

– І пивоварні вже нема, і верби біля дамби порубали, і я з фронту в мирному місті як чужий, – говорив Юрко. Я ж мовчав, щоби він міг виговоритися. – Усе інакше. Узагалі, таке враження, що за нашої молодості не було стільки байдужих людей. Чи ми, молоді, на це не зважали?.. Мені, Сашко, доводилося і під тином ночувати, і на вокзалах. Після того, як побачив могилу Ніни, жити не хотів. Тож валандався Україною. У Фастові тамтешні менти одного разу мене ледь не вбили. Якраз перед Революцією Гідності. Справжні садисти трапилися. Мені було все одно, але ж, згадую, ніхто на мій захист не став… Так, я мав вигляд обідранця, перекотиполя, втраченої людини. Але ж таки людини! Та мене, переважно, намагалися не помічати. Приблизно, як зараз. Мозолять фронтовики декому очі, дискомфорт в оглухлі душі вносять. А чайка, бач, звідкись прилетіла, кружляє біля нас, помітила, – додав глухо Юрко і голос його затремтів. – Й у молоді роки не часто їх тут бачив. Ніби чиясь душа квилить.

Він відвернувся і запалив цигарку.

– Ти не ображайся, що я не схотів іти у кафе, – продовжив Юра, випустивши дим і відкашлявшись. – Не можна мені пити, зірватися можу. Сьогодні Покрова, День Українського козацтва, захисника України. Земляки з бригади запросили мене у рідну Смілу на храм, але, бачив, до святкового столу не кликали. Знають, що не піду. Раніше я пив. І то дуже, бо хотів умерти і піти до НЕЇ. Шукав розради у горілці. Думав, забудусь якось навіки, і все. Але завжди щось утримувало від останньої фатальної чарки. Я навмисне ходив п’яний дорогою і жодна машина мене не зачепила. Я і на війну через невтолимий відчай пішов. Сподівався у душі може там уб’ють. Сам на себе накласти руки не можу. Це тепер я знаю, за що воюю, а спочатку просто ліз у самісіньке пекло. Бо, кажу, пішов у так зване АТО, щоби піти зі світу. Та, не повіриш, жодного разу навіть не поранило. Якось, не витримавши, помчав здуру вночі до сєпарів крізь заміновану „зеленку”. Написав прощального листа хлопцям, поклав під подушку і рушив. І що ти думаєш, пробіг ніби Хрещатиком. А на тому боці були не прибацані обкурені сєпари, а найманці з Росії. Вони й не уявляли, що до них крізь таку заміновану „зеленку” хтось може приблукати. На посту дрімав молодий шмаркач, як виявилося потім, – з Тамбова. Я його трохи придушив, запхав якесь ганчір’я до рота, зв’язав руки і погнав копняками до своїх. Ти б бачив його вирячені від жаху очі. Перед відходом кинув гранату у бліндаж. По нас таки стріляли. Але я з полоненим знову вільно пройшов посадкою і жодна куля нас не зачепила. Мабуть ВОНА мене береже.

Його очі стали темно-синіми крижинами, але в них з’явився і якийсь натяк на вологість. Він надовго замовк.

„Господи, скільки ж то пережив цей чоловік!” – мимоволі подумалося мені.

– Найголовніше в житті, Сашко, зберегти своє кохання, – несподівано сказав мій давній товариш. – Ніхто з нас не застрахований від помилок. Я одружився, бо, начебто, прийшов час. Дружину знайшли батьки. Вона була непоганою людиною. Але, розумієш, я її не любив. Я любив Ніну! Ми були створені одне для одного. Це було кохання мого життя. І я його не вберіг. Коли заробив гроші, поїхав її шукати. Та вона вже померла. Її чоловік сказав, що від туги. Я на нього не ображаюся. Він навіть відвіз мене на могилу до Ніни. Я вдруге у житті приніс їй квіти. У мене тепер серце, мов камінь. Мене можна вдарити у груди ножем і не вб’єш. У мене і позивний „Кам’яне серце”. Мене тримає  на цьому світі тільки донька Ніни. Я знаю – вона моя. Але живе в Луганську. Важко живе, мені знайомий звідти по Інтернету писав. Донька за Майдан була. Тож сам розумієш… А виїхати не може, бо дитина її прикута до ліжка. От тому я вже знаю, чого воюю. Та все одно на мене чекає Ніна.

Він махнув рукою, а тоді поліз у внутрішню кишеню і витяг старого, потертого, складеного надвоє конверта.

– З долею вічно гратися не можна, Сашко. У мене найцінніше, – це спогади про Ніну і лист від неї, якого вона написала за півроку до смерті. Якимось чином через знайомих у Смілі знайшла мою адресу. Спогади я заберу з собою. А листа, прошу, збережи. Якщо не програю в цю рулетку, заберу. А якщо.., тоді знайди мою доньку і віддай їй. Адреса та, що на конверті.

Він потис мені руку і швидко пішов. Я довго дивився йому услід. А високо на березі, на фоні призахідного сонця пристрасно цілувалися хлопець із дівчиною…

Олександр ВІВЧАРИК,

Сміла

реклама

Коментарі  

 
-2 #4 Загребля 07.08.2021 16:03
Інтересно. якщо чесно то нічого інтереснішого про Смілу не читав
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+1 #3 Есей 31.07.2021 21:40
Цитую Ни стыда ни совести:
Инда взопрели озимые. Рассупонилось солнышко, расталдыкнуло свои лучи по белу светушку. Понюхал старик Ромуальдыч свою портянку и аж заколдобился.

А таки да! :lol:Он, Евмен Колупайлов, турзучий братишка, некогда в разметанные дни, туго, как чахлый гриб, заглатывал жизнь. Рожнился первый путь игривым риском... Евмен мотал обширкой глаз, грыз ледяной накат ошибок до одури, с нутрявой болью грузил видимым мерилом встрепанный мир...
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-2 #2 Ни стыда ни совести 31.07.2021 19:46
Инда взопрели озимые. Рассупонилось солнышко, расталдыкнуло свои лучи по белу светушку. Понюхал старик Ромуальдыч свою портянку и аж заколдобился.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-3 #1 Я черкащанин 31.07.2021 17:38
Дуже зворушливий есей...
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!