Фото: фейсбук Наталії Кузнєцової
Знаєте, коли серце заходиться, як собака на прив’язі? Коли, йдучи з городу до хати, вуха вловлюють «гуп-гуп-гуп», що доноситься із центру. Сільський діскач…
Мені шкода, якщо ви не застали це соціокультурне явище, бо особливим його роблять точно не п’яні танцюльки. Щосуботи під здоровими, розкашляними колонками поставало багато питань: мужик ти чи ні, продажу моциків або якихось його запчастин, сватання/заміжжя/розлучення, сварок сторічної чи кількасекундної давнини. Та здебільшого людські долі вершилися, коли пляшки ставали напівпорожніми, а спочатку…
А спочатку – щіткою дереш руки, змиваючи пил та запах помідорного бадилля. Вдягаєш нові шорти з золотоніського базару, енергійно пшикаєшся маминими духами і, грюкнувши хвірткою, клянешся бути вдома вчасно. Ну, принаймні – постараєшся. Назустріч ідуть дівчата. «Біля якого вікна стаємо? Там багато людей чи всі досі під магазом? Давайте на перила, а як стемніє – підем до клубу».
Клуб – це непривітна монументальна (бо з колонами ж) будівля, з обох боків якої вишикувались височенні сосни. Думаю, між ними ще динозаври бігали. Перед сходами – потріскані плити. Це – танцпол. Один необережний рух – і медляк ти танцюватимеш із Петром. Апостолом. За танцполом – трав’яний килим із маками. Ламати ребра одне одному на ньому категорично заборонено. «Хочете биться? Ідіть за клуб. Не затоптуйте квітки!» А за галявиною – кущі туї. Там навіки губилось усе: сережки, телефони, м’ячі, велосипеди. Підозрюю – і люди теж.
Двіж починався, коли сонце здавало повноваження ліхтарям. На тьмяне світло сходилися старі й малі. Угу – як комахи. Тільки замість нектару несли пиво і порошкове вино. Біля вікон напомаджені жінки в строкатих сукнях виводили за Поляковою. Чоловіки реготали так, що перекрикували і їх, і саму Олю (за це я їм дуже вдячна). Хтось байдуже курив цигарки, деякі сканували новоприбулих та перешіптувались зі своїми, інші ж чекали, коли ввімкнуть щось нормальне. Межі, що в будні здавалися непохитними, мовчки зникали між плитами. Тоді, коли всі, незалежно від віку, соціального статусу і роду занять, вивертали ноги на танцполі під Дзідзьо чи Дана Балана. Є лише момент, який чимало несхожих людей проживають однаково.
Фото: фейсбук Наталії Кузнєцової
Щоправда, він тривав недовго, бо хтось неодмінно штурхоне когось у плече або розіллє пиво на парадну футболку. Після кількох недосконалих, але сильних ударів вона заляпувалась ще й юшкою. «Не вмієте по-людськи? До свіданія!» Попри численні вмовляння послухати останню коротеньку пісню, шнури-вужі мигцем змотували, а захекані колонки тягнули всередину. Всі плентались до підвіконь. Густа тиша вбирала в себе гарячкове відтирання футболки, жамкання пластикових стаканчиків, лускання насіння, глухі матюки і нав’язливі цілунки…
Наталія Кузнєцова, журналістка
*Допис із фейсбуку
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису