У Аліни є свій ритуал. Вона відводить сина до дитячого садочка, купує стакан чорної кави та йде пити її з коханим. Розповідає, як пройшов її день і як росте їхній син Юрко.
Василь щиро посміхається. На ньому форма ЗСУ, за спиною — блакитне чисте небо. Таким він назавжди залишається на портреті на Алеї пам’яті у Корсуні-Шевченківському.
Звідси Василь поїхав чотири роки тому воювати на схід й більше не повернувся. Навіть тіло загиблого залишилося на окупованій території.
Довгий час портрет чоловіка в центрі міста був єдиним місцем, куди Аліна могла приходити горювати і куди приводила сина.
«Якось син спитав мене, яка машина привозить мертвих — чи це машина швидкої. Я сказала, що це катафалк. І він просив купити йому іграшковий. Я б купила, але в нашій культурі тема смерті дуже табуйована, і таких іграшок немає. Тоді син узяв іграшкову вантажівку, поклав у неї чоловічка з Lego і почав возити його за диван зі словами: “Я вожу тата ховати”. Це лякало», — як матері Аліні важко згадувати про це. Та як психологиня, що професійно працює із втратою, вона пояснює: це нормальна реакція психіки.
Щоб замкнути коло своєї втрати, жінка домоглася встановлення Василю кенотафа — у дослівному перекладі з грецької це могила без тіла. Він став одним із перших в Україні. Та, на жаль, не останнім.
Працюючи над історією Аліни, я вкотре думаю про те, як війна забирає в нас звичні ритуали прощання та жалоби. Тіла загиблих не повертають з окупованих територій, могили військових залишаються порожніми, а кладовища знищуються обстрілами. Тож серед болю й вогню українцям доводиться винаходити нові ритуали горювання.
Юлія Суркова, журналістка
*передрук з «ФБ»
реклама
