Коли почала формуватися українська мова?
За сто останніх років українські історики-мовознавці розділилися у своїх концепціях етнокультурних початків української мови. Але вони радикально відрізняються у своїх пошуках від радянських та російських учених, які виводили її максимум із ХIV-ХV століть або і взагалі називали “говіркою”, придуманою австрійським генштабом на зламі ХІХ-ХХ віків. Наші науковці сперечаються про праісторичні корені, антські, києво-руські… Проте всі вони фактично доводять, що генезис української мови стався не пізніше Х-ХІ століть. Відтоді, як на мене, варто говорити, як мінімум, про три великих періоди її розвитку – середньовічний, ранньомодерний (русько-литовський плюс козацький) та власне модерний із кінця ХVІІІ століття, який триває по сьогодні.
На яких теренах українська історично була розповсюджена?
Варто зауважити, що в різні історичні періоди українська мова мала мінливі терени поширення. Це і не дивно, адже все Середньовіччя і в епоху Раннього Модерну (ХV-ХVІІІ ст.) український народ брав участь у чисельних війнах, міграціях та декількох хвилях господарського освоєння запустілих земель. Напевно піком найширшого розповсюдження мови за обліком компактно розселених українофонів були терени на рубежі ХІХ-ХХ віків. Тоді україномовне населення етнографи, географи, філологи фіксували не тільки в межах сучасної України, а й в окремих землях сучасної росії, Білорусі, Польщі, Словаччини тощо.
Коли і чому українська змішувалася із російською?
Нав’язування російської мови замість української чітко починаємо простежувати від Мазепинської доби історії України. Розуміючи зокрема і це, гетьман Іван Мазепа тому і шукав своїй державі іншого протектора замість російського царя Пєтра І. Відтоді розпочалася і практика казенних заборон української мови всіма імператорами та імператрицями російської держави, що заволоділа більшістю українських територій. Проте найбільшу експансію російської мови в україномовне середовище було здійснено за часів СССР, коли комуністи будували “сім’ю народів” на єдиній культурній основі з тотальним домінуванням російської над будь-якою. Саме з тих часів українці впустили в своє життя два негативних явища: суржик, як покруч мов, “на якому удобно” спілкуватися, та російську, як нібито рідну, хоча самі її носії часто-густо мають прізвища, які закінчуються на -ук/юк та -енко/єнко.
Чи можна стверджувати, що мова – це кордон нації?
Мова звісно ж є кордоном ідентичності кожної національної свідомої людини. Втім не варто її робити інструментом повного культурного ізоляціонізму. Зрештою, навіть сьогодні якби ми не знали мови ворога, що прийшов до нас із війною, – багато оперативних рішень на фронті були б утруднені. Мова в якості “кордону нації” найліпше простежується в питаннях державно-політичної суб’єктності українців. Власне кордоном вона повинна ставати тоді, коли інша держава чи інша культура починає нам нав’язувати свої слова і свої смисли до них.
Аби читач зрозумів, про що це я, продемонструю на прикладі. У лютому 2003 року, – наприкінці першого терміну Путіна на росії, – президенти України, росії, Білорусі та Казахстану підписали договір про намір до 2012 р. утворити російською мовою “Единое экономическое пространство”. У ті часи я був студентом і аспірантом, який активно цікавився зовнішньою політикою нашої держави. І ніяк не міг зрозуміти, чому російське “ЕЭП” калькується українськими ЗМІ як “Єдиний економічний простір” із відповідною абревіатурою ЄЕП, і дуже рідко цей проект перекладали як “Спільний економічний простір”. Як виявилося, це було неспроста. Адже російське керівництво бачило в утворенні ЄЕП нову форму “союзного государства” із відповідними наднаціональними тарифними і митними органами. Тобто в російському розумінні “єдине” просувалося як “єдине можливе”, – тоді як українською мовою і для української дипломатії йшлося хіба про “спільний” (“з половини”), а відтак – рівноправний економічний простір, без всіляких керівних органів у Москві.
Тепер зрозуміло, які ЗМІ і на чиє замовлення просували в Україні ЄЕП замість СЕП. І треба віддати належне президенту Віктору Ющенку за те, що пригальмував цю нерівну “інтеграцію”. Але ця історія із підміною понять за схожими словами сусідніх мов повинна стати для нас вельми показовою і повчальною. Я б міг наводити ще багато прикладів, коли агресивний сусід через певні мовні або культурні маніпуляції намагається ввести нас в оману. Але на разі відповім, що мова – це кордон нації, коли йдеться про всі рівні безпеки: від соціокультурної комунікації людей до захисту національних інтересів в економіці, в обороні від військового загарбання.
Сергій Шамара, кандидат історичних наук
коментар для "Прочерку"
День української писемності та мови щорічно відзначають 9 листопада, з цієї нагоди Суспільне мовлення запрошує всіх охочих долучитися до Радіодиктанту національної єдності-2022, – про це повідомили на порталі Уряду 7 листопада. Мета радіодиктанту – об’єднати людей та підкреслити важливість української мови в консолідації українського суспільства. Проте дискусії навколо мовного питання тривають досі, а зміни у мовній самоідентифікації прогресують після переломних в історії України моментів.
Видання Українська правда, посилаючись на дані соціологічної служби «Рейтинг», повідомляє, що у 2012 році, до подій Революції Гідності на Майдані й до початку російської військової агресії, 57% співвітчизників вважали українську мову рідною. У 2022 році, через ескалацію російської агресії проти України, показник сягнув 76%.
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису