Шамара: Федералізація України стане її феодалізацією

Політична криза в Україні переросла із протистояння влади й опозиції у боротьбу бандугруповань із народом. Озброєні, у формі, без форми, спеціально призначені і «спеціально позначені» ці угруповання донедавна забезпечували владі можливість показувати силу і вести торги про свою «законність». Тепер це роблять ще й російські війська.

Але українським громадянам очевидно, що йдеться про боротьбу знахабнілої до нестями олігархічної кліки із людьми, яким уже просто нема що втрачати. За іронією долі, це менш зрозуміло історично волелюбним, але затурканим і бідним тепер жителям нашого сходу і півдня. Тамтешні самодури «годують» їх російською мовою, залякують «западенцями», зомбують втручанням Америки і Європи. Закликають прийти російські війська.

Ті ж таки (а також іноземні) структури починають педалювати в Україні тему «федералізації». Щоб аудиторія зрозуміла чіткіше, відразу зазначу, що федералізація – це російський «План Б».

«План А» полягав у створенні в Україні держави, аналогічної Росії. Держави поліцейської, з незмінною владою і «обраними людьми». Держави, яка б трималася на страху перед тероризмом і де б люди молилися на владу. «Плану А» колишній «український гарант» до останнього тримається ще й тому, що це – спроба російських політиків довести ефективність власної управлінської моделі.

Адже остаточна перемога народу в Україні посіє сумнів у величності режиму в Росії. А цього вона собі не може дозволити. Тому не дозволяє і Януковичу, хоча він, здається, вже й сам розуміє, що став маріонеткою.

Федералізація ж розглядається його оточенням і російськими політтехнологами, як можливість урвати хоча б шмат української землі. Іншими словами, заклики проросійських сил відколоти східні і південні регіони – це спроба встановити феодальний лад якщо не в усій Україні, то принаймні в її частині.

Феодальний лад передбачає повернення у вертикальне суспільство середини ХІХ ст. Людям буде представлений їхній цар. Навколо нього буде зібрано свиту «обраних». Йому ж служитимуть вірнопіддані дружинники, судді і губернатори. Збирачі данини старатимуться вгодити «государю». Інтелектуали писатимуть йому дифірамби і нахвалюватимуть за правильну культурну й освітню політику. Кухарі вправлятимуться в галушкознавстві.

За свято вважатимуться «вибори», коли людям дозволять нарядитися і роздаватимуть імпортні речі й солодощі. Усміхнені й задоволені, вони грітимуться на травневому сонечку і вітатимуть мілітарі-паради, на які рум’яні від своєї значимості солдати виїжджатимуть на останніх «новинках техніки», – щоб усі бачили, що може бути використане проти тих, хто засумнівається у правильності використання «єдиного язика» і «єдиної вєри».

Еліта такого феодального суспільства, як і 160 років тому, буде клясти Захід, виступаючи перед народом на запланованих мітингах. Самі ж зі своїми сім’ями житимуть за новітніми технологіями, всіляко намагатимуться наслідувати західну модернізацію, відпочиватимуть за кордоном. Ах, і ще – глузуватимуть один з одного, якщо це буде угодно царю. І навіть витрачатимуть кошти на гумор веселих і кмітливих, дужих і спортивних, аби підтримати престиж свого феодального наділу.

Феодалізацію України планували ще «законами» 16 січня 2014 року. Але організатори «шістнадцятисічневого державного перевороту» прорахувалися, коли надто повірили в російську говорильню про однаково пасивну ментальність росіян та українців. Поліцейську феодальну державу за допомогою Партії регіонів установити не вдалося.

Я розумію, що своєю статтею ображаю чиюсь політичну позицію, а може й фанатичну віру, але, бачить Бог, не маю наміру зробити зле людській гідності. Мені просто важко уявити «новий порядок» на сході та півдні України, де люди житимуть за диктаторськими законами, ходитимуть мовчазними кріпаками на роботу, а захисту вимолюватимуть у пана й тільки од відчаю – у Отця-вседержителя.

І ще: я не маю ні краплини ілюзій стосовно всіх політиків, які були при владі весь період незалежності України. Я не вірю вчорашній опозиції. Принаймні в те, що вона, без пильного народного контролю, зможе провести кардинальні реформи, ставши при владі. Усунути диктатора – ще не означає не спокуситися на принади системи, створеної ним.

Тільки громадянська свідомість здатна згуртувати країну: «західняка» і «східняка», україномовного та іншомовного, «роботягу» і «посадовця». Тільки громадянське суспільство здатне протистояти узурпаторам і окупантам. Тільки горизонтальне громадянське суспільство здатне формувати і контролювати владу, вимагати від неї демократичних і дієвих законів, соціально спрямованих й економічно успішних реформ.

Інакше «зимове повстання» 2013-2014 років історики знову нарікатимуть половинчастим і провальним. А нам ще відповідати й відповідати на зовнішні виклики.

Сергій Шамара, історик, громадський діяч Черкас

*ексклюзивний коментар «Прочерку»