Чоботарка Лідія Суховій: «Куплене в Італії взуття треба зразу нести до мене»

Лідія Суховій руйнує стереотипи і досі. Вона працює чоботаркою, і бувають випадки, коли клієнти дивуються, що в невеликому металевому кіоску під вивіскою «Ремонт взуття» зустрічають жінку-майстра, а не чоловіка. Та подивування згодом переростає в довіру, і, як каже майстриня, потім люди лише частіше йдуть до неї, мовляв, діє інший стереотип, що жінка може працювати акуратніше.

Фото Наталії Щепак

Варто зазначити ще одну деталь: вислів, який на слуху в громадян, «сапожник без сапог», не застосуєш до чоботарки. Під час інтерв’ю помітно, що вона сидить у гарних чоботях на підборах. Про те, яке взуття краще, як його обрати, що найдорожче ремонтувала майстриня, як зберігати зимове взуття влітку, інші поради і те, як вона прийшла в професію, – в інтерв’ю з Лідією Суховій. Цим матеріалом продовжуємо проєкт «Прочерку» – «Фемінітиви».

– Як ставитеся до фемінітивів і як вас краще було б називати?

– Так, мені подобаються фемінітиви. Гарно звучить – майстриня чоботарної справи!

– Як прийшли в професію? Адже побутує думка, що чоботарі в основному чоловіки.

– Так, дійсно, в майстернях переважно чоловіки, хоча знаю і жінок. Пам’ятаю, колись починала з мамою в селі шити. Знаєте, як було: взяли журнальчик «Бурда» і по кресленнях робимо щось. Вчилася я в школі на п’ятірки, з кресленням було все добре. Тобто шила десь з 12 років. Проте зараз пригадую, що викрійка не приносила великого задоволення. Після школи поїхала в Черкаси вступати, та хоч була гарним математиком, але не пройшла по конкурсу. Жити якось треба було, тож пішла працювати в садок, потім на завод ЧШК. Зрозуміло, час дещо було втрачено, тож вже наступного року вступити не вдалося. На заводі проробила до декрету, а тоді почався розвал, криза.

У 90-х пішла на прийом взуття до однієї майстерні. Та згодом сама розпочала потроху ремонтувати черевики. Мені самій було цікаво, вийде в мене щось чи ні. Допомогло, мабуть, те, що з самого дитинства любила шити. Так працюю тут з 1998 року. Протягом тих років вже і диплом професійної швачки отримала.

Спершу працювала під керівництвом майстра, а вже свою майстерню купила в 2000-х.

– Клієнти якось реагують, коли дізнаються, що тут чоботарем працює жінка?

– Бували випадки. Жінки ставляться нормально, а чоловіки інколи з недовірою. Мовляв, от навіть у взуттєвій майстерні й тут жінка (сміється). Загалом задоволені роботою, кажуть деякі люди, що жінка робить акуратніше. Можливо, це й так, бо люблю роботу. І якщо мені робота сподобається, то і клієнту також. Якось довелося міняти підошву на черевиках, адже верх взуття був новий, але взуття довго лежало, й підошва посипалася. Проте шкіра дуже якісна, тож клієнт хотів продовжити життя черевикам. І залишив підбір підошви на мій розгляд. Підошва, яку я підібрала, його влаштувала. А щодо порядку на роботі, не думаю, що це лиш від статі залежить, а й від самої людини. У мене дійсно порядок, бо тоді я знаю, де які інструменти, і швидко можу працювати.

– Першу свою власну роботу пам’ятаєте? Що ремонтували?

– Звісно! Це був замок, який треба було замінити на взутті. Майстри, як правило, спершу приклеюють, а тоді прошивають, щоб не рухалося. З іншого боку, проклейка забирає час, бо треба зачекати, поки висохне. А до цього ж я працювала лише з тканиною. Були куртки, штани, костюми. І раптом вшити замок. Спочатку було тяжко. Але потім справа пішла, купила згодом власний апарат для ремонту, стала замінювати підбори, латати дірки, вшивати ту частину взуття ззаду, де гомілка. Звісно, є певна робота, яку я не роблю і віддаю майстру-колезі. Не тому, що я не вмію все робити, а тому що за певним станком мені краще робити один вид робіт, а дещо краще робити за іншими апаратами. Хоча переважно справляюся сама.

– Що чоботарі не люблять?

– Коли приносять брудне взуття. Це неповага до людської праці. Але дехто, бува, так надухає дорогими духами, щоб майстер не відчував якийсь дискомфорт через запах. Та коли під час проведення робіт нагріваєш феном поверхню, починає виділятися сильний запах через парфуми, а це ще гірше. Дехто приносить недосушене взуття, вимивши гарно. Але таке я не можу брати, бо на мокре взуття клей не береться, і з мокрим взуттям не працюю.

– Яке було взуття найдорожче?

– А в мене багато дорогого взуття. Приносять ексклюзивне і дороге. Бо дешеве й відновити неможливо. А от дороге якраз цінують, воно зручне, до нього звикаєш. Було одне за 1200 євро. Інколи людина купує за кордоном взуття, де і підошва шкіряна. А така підошва боїться вологи. Тож треба нове взуття швидко захистити, поставити на підошву профілактику. Так було нещодавно з одними туфлями з Італії. Тож куплене в Італії взуття треба зразу нести до мене.

Фото Наталії Щепак

– Ви вже розрізняєте країни походження взуття?

– По швах, по моделях видно. Єдине, зараз наша львівська фірма почала шити якісне взуття, але вони, я так зрозуміла, відправляють за кордон. Саме тому, мабуть, і дотримується контролю якості. А в цілому наш виробник інколи не дотримується певних норм. Наприклад, купують жінки взуття на підборах, модельне, а потім доводиться сточувати підбор, у жінок ноги втомлюються під час ходьби, спина починає боліти. А річ вся в тому, що підбор чи підйом не співпадає з будовою та з поставою самої ноги. Тож вибирати треба уважно й бути вимогливим до взуття, щоб не шкодувати.

– Шкіра чи замінник? Що краще?

– Звісно, шкіра. Але зараз починають пропонувати «екошкіру». Що це таке? Звісно, той самий замінник шкіри, а людина спершу не орієнтується. Шкіра завжди буде довше служити. А замінник два-три роки і руйнується. Буває, людина приходить до мене, а я кажу, що це замінник. Клієнт дивується, не вірить. Та це видно одразу, можна і палити, і нюхати. Але можна просто зігнути взуття. Шкіра згинається як рука, складки рівномірні, а на заміннику таких складок, як треба, ніколи не буде. Хоча буває всяке. Останнім часом по структурі роблять такий замінник, що на перший погляд не відрізниш.

– Як зберігати взуття?

– Почистити, вкласти туди паперу, щоб форму тримало, і поскладати в коробки. Не кидати купою, щоб десь підбор в черевик не втиснувся. Якщо таке взуття пролежить літо, то обов’язково залишиться вм’ятина. Звісно, треба шкіру кремити щонайменше раз в тиждень. Щодо замші, там взагалі окремий догляд, щоб і від вологи захищало, і колір зберігало. Але треба підбирати колір. Пригадую, я обробила засобами захисту взуття, і коли чоловік прийшов забирати, то не повірив. Каже, «у мене коли взуття було нове, то не мало такого насиченого кольору, як зараз».

– Я так розумію, робота шкідлива? Відчуваються запахи?

– Тут доводиться й дихати випарами клею, протруйниками, розчинниками, і ножі досить гострі, тож один необережний рух – і все. Я вже звикла, але, звісно, надихавшись усього на роботі, раз у півроку намагаюся чистити печінку. Намагаюся дотримуватися графіку, обід допомагає провітритися після роботи з певними матеріалами. Але знову ж обід використовую для роботи, бо в цю пору йду в магазини закуповувати матеріали, яких бракує.

– Працюєте тут сама? Не буває сумно? Хочеться ж поговорити.

– Знаєте, мені комфортно зосередитися на роботі. Так, деякі види робіт можна і під час розмови робити, як-от: обшивати по колу, а от коли мова про декорації, то там треба, щоб хвиля не пішла, щоб все було акуратно, тож необхідно зосередитися і краще, щоб не заважали.

– Чи лихословите? Є вислів, що лихословлять, як чоботарі…

– З пісні слів не викинеш, буває. І тоді допомагає в роботі (сміється). Звісно, це не часто, але що поробиш. Є доречні слова в деяких ситуаціях. Бува, покладеш інструмент ніби ж на місце, а його немає. Де ж він? Походила-подивилася, а він, як це зазвичай буває, лежить на самому видному місці.

– Під час пандемії відчули економічні зміни в суспільстві?

– Так, люди стали менше нести взуття, бо немає грошей на ремонт, проте тут вже діє замкнене коло. Купуючи дешеве взуття, його вже й відремонтувати буде неможливо. Тому люди немов економлять, але насправді ні. Вони купують дешеве взуття, яке швидко зношується і ще й не підлягає ремонту.

Сказала б, що найбільше приходять люди, які мають дороге взуття, і люди похилого віку, які звикли до шкіряного комфортного взуття і бережуть його.

– Є вислів, що «сапожник всегда без сапог»…

– Як бачите, я у гарному якісному взутті.

Фото Наталії Щепак

БЛІЦ-ЗАПИТАННЯ

– Чи вважаєте ви жінок «берегинями роду»? Чи може бути чоловік «берегинею»?

– Вважаю, що все-таки жінка – берегиня роду.

– Хто в вашій родині приймає важливі рішення?

– Я була двічі заміжня, і важливі рішення весь час приймала сама. Можливо, характер такий, все ж знак зодіаку Овен.

– Що в сім’ї, на вашу думку, є чоловічою роботою, а що – жіночою?

– У нашій родині було прийнято робити все разом.

– Кухня – це чия територія, чоловіка чи жінки?

– Так, більше, мабуть, це територія жінки. Водночас у кого є час, той має готувати. У мене, наприклад, і син гарно готує. Пригадую, у нас готувала мама, бо, поки всі вставали, вона мала все приготувати, щоб нагодувати. Я теж привчала дітей до сніданку, тож готувала, щоб вони зранку були ситі, бо за день можуть бути й накладки, тож сніданок важливий.

– Як ви ставитеся до декретних відпусток чоловіків?

– Цілком нормально. Якщо жінці треба на роботу, а чоловік може сидіти в оплачуваній відпустці, то чого б ні. Пригадую, якщо з сином я мала декретну відпустку, то вже після народження доньки відпустки практично не мала. Треба було йти шити, заробляти гроші.

– Який ваш улюблений фільм? Чи дивитеся ви серіали?

– Люблю серіали, українські дивлюся, можливо й любовні. Але якщо відверто, я найбільше люблю бойовики. З юності звикла до такого. Навіть на секцію єдиноборств колись ходила.

– Чи є у вас людина, на яку ви рівняєтеся? Хто для вас є авторитетом?

– Немає, думаю це хіба що батьки. Мабуть, лиш батьки можуть бути для людини авторитетом.

– Яку книжку ви прочитали нещодавно?

– Зараз за роботою не встигаю. Хіба якісь романи. А загалом пригадую, як читала в школі «Війну і мир», хвилювалася через обсяг тієї книги. Мабуть, це було ще для мене зарано. Якийсь час після цього не хотіла читати взагалі. Вже згодом прочитала Біблію, стала читати знову.

– Як ви підтримуєте фізичну форму?

– Зробити планку, прес покачати, роблю таке. Намагаюся після сидячої роботи пройтися пішки.

– Де б ви хотіли побувати?

– Бувала в Західній Україні, і мені там подобалося. Я б хотіла ще раз з’їздити в Західну.

– Зараз модно орієнтуватися на здорове харчування. Чи дотримуєтеся ви якоїсь дієти?

– Люблю щось смачне попоїсти, коли мова про домашню їжу. Але хочеться інколи шкідливої їжі, як кажуть, фаст-фуд. Та в цілому більше надаю перевагу домашній і здоровій їжі.

– Яке ви маєте хобі? Чи вистачає на нього часу?

– А це і є моє хобі. Я знайшла себе саме у професії чоботарки. А ще більше в цьому переконалася, коли довідалася, що мій прадід вмів шити чоботи. Він шив ялові чоботи. Тож і мені подобається працювати тут, коли я латаю взуття так, що людина навіть не помічає, чи це фабричне, чи я десь доклала свою працю.

– Чи маєте ви домашніх тварин? Яких? Хто за ними доглядає?

– У селі є собачка в батьків, а тут в Черкасах немає тварини.

– Чи здійснилася найзаповітніша мрія у вашому житті? Яка це мрія?

– Син і донька. Мріяла і виховала достойно дітей.

– Яке найбільше досягнення у Вашому житті?

– Мабуть, це те, що мене вважають гарним майстром. Пригадую, як одна пані прийшла й каже мені «Лікарю, полікуйте», маючи на увазі її туфлі. Це приємно.

– Що надихає до роботи?

– Все! І квітка, яка розцвіла, і небо. Коли сходить сонце чи заходить. Люблю фотографувати природу.

– Що б запитали в героїні наступного інтерв’ю?

– Ви працюєте насамперед для себе чи для когось?

Назарій Вівчарик

Авторка ідеї Ірина Хроменко