Житель Черкас, 43-річний Євген Компанець 2011 року на роботі отримав травму хребта. Після кількох складних операцій і тривалої реабілітації пересувається лише в інвалідному візку. Але Євген не скиглить і не скаржиться на тяжку долю. Бог нагородив його красунею-дружиною Тетяною і двома дітьми — Яною і Євгеном. А далі був ще один «поворот» — усе змінилося в один день, 24 лютого, коли рашисти бомбами і танками поперли в Україну. Євген не може взяти зброю до рук і стати на захист Батьківщини. Але вдома організував свій фронт — на кухні, як сам його називає, «Вареничний батальйон».
Про це пише «Високий замок» у рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.
Ліпить з дружиною і дітьми вареники, крутить млинці з різними начинками, пече солодкі смаколики і відправляє на передову. Кілька днів тому нова партія млинців поїхала на фронт. За підрахунками пана Євгена, цифра «перевалила» за 40 тисяч млинців!
— У перші дні війни ми ще нічого не ліпили і не пекли — лише моніторили ситуацію в інтернеті. Моя 24-річна донька Яна у квітні познайомилася з волонтерським штабом і почала розвозити по Черкасах продуктові набори для самотніх і осіб похилого віку. А потім Яна познайомилася з іншими волонтерами, які готували передачі на фронт. Там вони ліпили вареники і передавали волонтерами на схід. До них долучилася і дружина Тетяна. Ну, а я просто сидів дома. Це я ходити сам не можу, але ж руки у мене працюють! І перед Великоднем вирішили з дружиною вдома напекти пасочок для армії.
— Багато спекли?
— 400 штук.
— Мабуть, вам хтось допомагав коштами для придбання борошна, цукру, яєць?
— Ні, ми це зробили за власні кошти. І тоді я запропонував своїй родині: я ж також можу долучитися до доброї справи і наближати нашу Перемогу! Рідні люди мене підтримали. Оскільки машини на фронт їздять не щодня, а випічка швидко черствіє, вирішили ліпити вареники. Ліпили, варили, а коли охололи, ховали у морозильну камеру. Тож, коли машина їхала на фронт, ми виймали з морозилки готові до вживання вареники. Їх можна було їсти навіть холодними.
— З якими начинками ваші вареники?
— Коли починали, картоплю привезли із села. Купили печінку і робили з неї начинку — перемелювали, смажили цибульку, додавали до картоплі…
Виставив пост у соцмережах, щоб люди, які не знають, чим можна допомогти, долучалися. Моя публікація швидко стала «вірусною», люди почали у коментарях писати: «Допомогти фізично не маємо змоги, але допоможемо коштами. Дайте номер картки». Народ почав підкидувати грошенят, тож нам тепер вистачає на кілька видів начинки — картопля з грибами, тушкована капуста, сир, вишня, сливи. Купуємо для випічки макову начинку. Але випічку робимо тільки тоді, коли знаємо, що завтра буде машина. Тоді працюємо цілу добу, щоб встигнути напекти якомога більше. От напередодні зателефонували: «Машина до вас приїде о 19.00». Ми працювали добу, але все встигли.
— Але ви ще й млинці робите…
— Так. У нас нема розподілу праці. Усе, що треба робити, робимо разом. Поки дружина чистить картоплю, я, до прикладу, шаткую капусту. Тру моркву, ріжу печінку… Єдине — нічого не роблю біля плити. Млинці «крутимо» чотирьох видів — з печінковою начинкою, грибами, тушкованою капустою і сиром. От від травня до середини серпня, за моїми підрахунками, відправили на фронт 40 тисяч 600 штук.
— Кажете, усе робите з дружиною. Вона дома, бо через війну втратила роботу?
— Таня доглядає за мною. Я — інвалід 1 групи. Інвалідність отримав внаслідок виробничої травми — падіння з висоти. Тепер у моєму хребті - металева система. Таня — моя доля. Того дня, коли зі мною трапилося нещастя, я потрапив у нейрохірургію до своєї майбутньої дружини Тетяни. Вона ніколи не бачила мене ходячим. Ми покохали одне одного і одружилися. Таня — моя друга дружина, працювала у лікарні медичною сестрою. Але змушена була звільнитися, щоб постійно бути поруч. У Тані від першого шлюбу двоє дітей, які стали мені рідними. Про Яну я вже розповів, а от син Євген, коли став повнолітнім, змінив своє прізвище на моє.
— Бачила на вашій сторінці прапор України, на якому багато підписів…
— Так, це хлопці з 95-ї окремої Житомирської десантно-штурмової бригади мені надіслала таку посилку. Був зворушений. Цей прапор для мене безцінний! Я їм написав: «Дякую за те, що б'єте клятого ворога, що виб'єте орків з нашої неньки-України і даєте нам впевненість у нашій Перемозі!».
реклама
