Олена Шандрак і до 24 лютого брала участь у різних волонтерських ініціативах. Однак повномасштабне вторгнення зробило благодійність значною частиною її життя. Воно переважило над роботою, та Олена каже: поки будуть ті, хто потребує її допомоги, вона допомагатиме.
«Таке, як у всіх», – характеризує своє життя Олена до впровадження в Україні воєнного стану.
О. Ш.: – Багато часу проводила з маленькими дітьми моєї племінниці: вихідні – завжди з ними. Найбільший мій біль нині – що не бачимось, адже вони виїхали за кордон. Я працювала в офісі – це теж стало неможливим, адже він розташований на шостому поверсі під дахом і з метою безпеки ми перейшли повністю на дистанційну роботу.
Про війну Олена дізналася з робочого чату. Колега написав. Спочатку серйозно це повідомлення вона не сприйняла.
О. Ш.: – Про перший день повномасштабного вторгнення у мене досить комічний спогад. Він про туалетний папір. Вранці в усіх чатах знайомі почали писати про те, що з магазинів зникли необхідні товари. Серед іншого йшлося і про туалетний папір. Чомусь я піддалася цій паніці і пішла до місцевого магазину. Продавчиня моєму питанню здивувалася. Туалетний папір у крамниці був навіть в асортименті. Про всяк випадок перепитала, скільки рулонів паперу є в наявності. І купила 8 рулонів найменш якісного туалетного паперу – кращий залишила іншим людям, які ймовірно захотіли б запастися туалетним папером після мене. Тобто я не запаслась ні цукром, ні сіллю, ні водою, і пішла додому з 8 рулонами туалетного паперу, який досі у мене так і стоїть. Також ми з чоловіком винесли матрац у коридор, протягом першого тижня спали одягнені, я зібрала тривожну валізку і почала паркувати машину обличчям виїзду із двору – щоб швидше виїхати у разі потреби. Одного дня подруга почала збиратися виїжджати за кордон. Увечері, прогулюючись, зайшли в гості до сусідів і побачили, що вони теж зі сльозами збирають речі. Поїхали до друзів у гості – і не змогли повернутися назад: постійно лунали сирени і були великі черги автівок на блокпосту. Ми лишилися ночувати у друзів – і то, певно, була найважча ніч: племінниця ховалася в погребі з дітьми під час загрози ракетного обстрілу, телефонувала мені і плакала, розповідала, як важко ці події переживають діти. Ми зібрались і теж повезли їх за кордон. 20 років тому я допомогла одній німецькій родині всиновити дитину з України, раз на рік ми переписувались – вітали з тим, що є син. Коли в Україні було запроваджено воєнний стан, вони написали, що готові щось зробити для нашої сім’ї, і погодились прийняти мою племінницю з дітьми. Цей німець взяв на роботі вихідний і їхав 10 годин до кордону, щоб забрати до себе мою племінницю з дітьми. Він не зобов’язаний був це робити, але зробив. Я це ніколи не забуду. Він та інші люди за кордоном стали для мене взірцями допомоги іншим.
Влаштувавши в різних країнах родичів і друзів, Олена повернулася додому, до чоловіка.
О. Ш.: – Без чоловіка навряд чи мені вдалося волонтерити так само ефективно. Свою місію з порятунку дітей я виконала і повернулася, аби допомогти іншим. Чоловік познайомився із львівськими волонтерами, які мали склад гуманітарної допомоги, і зумів домовитися отримувати таку допомогу, яку ми передавали не тільки людям у Черкасах, але в інші міста України, де на той момент була потреба більша.
До війни Олена теж займалася благодійністю. Однак каже: це було ситуативно.
О. Ш.: – Моє коло опіки було вузьке – три-чотири багатодітні сім’ї, про які я дбала. Намагалась їм знайти одяг, лікаря, подарунки на свята. Іноді долучалась до волонтерських ініціатив своїх друзів. Але не витрачала кожен день на це. А зараз благодійність – це великий шматок мого життя. Іноді я беру відпустку за свій рахунок, щоб здійснити поїздку за кордон по гуманітарну допомогу, скажімо. Перші два місяці я практично не працювала. Зараз працюю по 4 години на день – решту часу волонтерю: ми шукаємо контакти, необхідні речі, їздимо за кордон забирати допомогу, потім розфасовуємо її, веземо до неонатального відділення дитячої лікарні, неврологічного, частину – до геріатричного пансіонату, щось розвозимо адресно, звичайно, передавали і на фронт.
Серед того, що Олені вдається отримати від благодійників, – лікарняне обладнання, розхідні матеріали, необхідне для догляду за новонародженими та людьми похилого віку, одяг, продуктові набори, ліки, засоби гігієни. З цим усім їй допомагають друзі в Черкасах та з-за кордону, багато корисних зв’язків налагоджує Олена вже у процесі.
О. Ш.: – Кожен допомагає по можливостям. Хтось дарує лікарняне обладнання, хтось – продає за собівартістю. Один магазин у Німеччині з метою благодійного продажу виставив малюнки українських дітей – вони зібрали 60 євро, але змогли багато розповісти про те, що відбувається в Україні, відвідувачі плакали над тими малюнками. Маємо друга в Італії, з яким спілкуємося більше 20 років: коли в Україні в перші місяці воєнного стану був колапс із ліками – він багато висилав дефіцитних в Україні на той час медикаментів. Безмежно вдячна подрузі Наталії, яка проживає в Німеччині. За місяць до повномасштабного вторгнення в Україну вона поховала чоловіка, але не зважаючи на своє особисте горе, дуже багато зробила для України та українців. По-перше, вона влаштувала багато мам з дітьми в німецькі родини, по-друге, налагодила зв’язки з людьми, які надалі нам допомагали. По-третє, багато розповідала німцям про нашу трагедію. Вона ж мене порекомендувала як волонтерку лікарю – доктору Трапу, йому вдалося передати нам лікарняне обладнання для новонароджених. Ми відзняли відео про те, як це обладнання передавали дитячій лікарні. Він плакав. Казав, що ще ніколи не бачив, куди йдуть його пожертви. І почав допомагати ще завзятіше. Мені запам’яталась його фраза: «Це не я вам допомагаю, а ви мені допомагаєте, щоб мені не соромно було дивитись на себе в дзеркало». Німецька школа, в якій навчається син моєї подруги, влаштувала благодійний забіг, на якому зібрала 3500 євро і передала нам їх на закупівлю необхідного обладнання для лікарень. На знак вдячності медсестри підписали цій школі книгу англійською мовою про Черкаси – там передавали її для прочитання з класу в клас.
Одним із найбільших досягнень останніх десяти місяців Олена вважає привезені апарати для фототерапії в обласну дитячу лікарню.
О. Ш.: – Це було три місяці тривалої і важкої роботи над їх отриманням. На все відділення була тільки одна робоча фототерапія. Вона дуже потрібна недоношеним дітям, кількість яких у зв’язку з війною суттєво збільшилася. Лікарі мусили носити апарат з палати в палату, лампи швидко виходили з ладу, їх не вистачало, щоб усунути в усіх дітей жовтяницю, яка у випадку відсутності адекватного лікування лишала наслідки на все життя. Крім трьох таких апаратів фототерапії, нам вдалося домовитися отримати бокси для новонароджених, інкубатори, дуже складне та дороговартісне обладнання. Закуповували обладнання для геріатричного пансіонату, в якому збільшилася кількість підопічних – внутрішньо переміщених осіб.
Серед підопічних Олени та інших волонтерів – не тільки відділення лікарень, а й 16 сімей ВПО, які проживають у гуртожитку, та окремі мами, яким треба було допомогти облаштуватися на новому місці – привезти меблі, одяг, їжу, засоби гігієни.
О. Ш.: – Це була неймовірна кількість людей, які в перші місяці звертались по допомогу. Щоб нікого не забути, я вела список у своєму блокноті.
В перший же місяць подружжя Шандраків попросило в користування склад у друзів, тому що вся гуманітарна допомога вже не поміщалася у їхньому гаражі – часом це були пелети, які пересували навантажувачем. Кілька разів відправляли великі продуктові набори до Харкова.
О. Ш.: – Неправильно буде сказати, що я одна волонтерка-молодчина. Це ми робимо всі разом із однодумцями, із моїм чоловіком, із благодійним дитячим фондом «Подаруй дитині світ».
Якби не війна, новорічні свята в Олени та Саші Шандраків були б зовсім іншими.
О. Ш.: – Це мої улюблені свята. Ялинку ставили 30-31 грудня. Крім іграшок, вішали на неї і солодощі, які знімати люблять не стільки діти, як мій чоловік. Завжди ми складаємо два великих списки, бо в нас 13 похресників і відповідно багато кумів – їхніх батьків. Планували, хто коли прийде до нас у гості з 7 по 13 січня. Після 13 січня завжди їздили в гори. Обов’язково відвідували мого батька в Кропивницькому. Цього року все буде по-іншому, адже багатьох немає в Україні. Але це обов’язково буде.
Усі фото – з архіву героїні публікації
Спілкувалася Юлія Фомічова
Матеріал створений за участі CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису