Тетяна Прокопова – українська підприємиця. Вона з тих – хто горить своєю справою, впевнено тримає економічний фронт, але знаходить сенс також і у благодійності. Більше – розповідає в межах проєкту «Бо українка».
Тетяна Прокопова зі своїм чоловіком, фото з особистого архіву героїні публікації
До повномасштабного вторгнення росії в Україну
«У 2016 році ми з моїм чоловіком помітили, що в нашому місті та на околицях важко знайти смачненькі тортики, тістечка та печиво з хорошим складом, без барвників, ароматизаторів, консервантів та інших дивних інгредієнтів. Нашою ціллю було зробити їх смачними і доступними щодня, а не тільки під замовлення на свята, тому вирішили відкрити повноцінне виробництво. Ми зробили всі необхідні документи, взяли приміщення в оренду, купили мінімальний набір обладнання для виробництва і почали працювати. Спочатку я готувала смаколики з помічницею, а мій чоловік продавав їх по магазинчиках Черкаської області. Плани в нас були амбітні, а коштів дуже мало, тому ми роками працювали і всі зароблені гроші вкладали в обладнання, бо ж бізнес має рости та розвиватися. Ми найняли більше співробітників і активно будували плани на майбутнє.
У перші дні впровадження воєнного стану в Україні
Але настало 24 лютого 2022 року. Це повинен був бути звичайний день: доньку – в школу, сина – в садочок, а я – на виробництво. Дзвінок від мого чоловіка пролунав о 6.00, він завжди рано починав працювати, щоб встигнути доставити тістечка. Фраза: «Почалась війна. Росія обстрілює наші мирні міста. Бомблять з літаків». Це був якийсь жах.
Я відразу зібрала найнеобхідніші речі для дітей, документи, трохи їжі і воду. По радіо сказали, що так звана тривожна валізка має бути розміром з рюкзак, щоб можна було швидко пересуватися до бомбосховища або евакуюватися, якщо це буде потрібно. Уявіть: речі на чотирьох осіб зібрати в один рюкзак. Все життя зібрати в один рюкзак.
Сказати, що я була засмучена, – це нічого не сказати. Я була налякана, була в розпачі від того, що все руйнується, мені було страшно за життя моїх дітей. В мене почали труситися руки, хотілося просто сидіти і плакати. Але цього я не могла собі дозволити, щоб не лякати дітей. Я ж мала показати їм, як реагувати: бути спокійними, зібраними і готовими до всього, без паніки, без істерики, це просто виклик, який ми маємо прийняти. І як не дивно, мені вдалося, я вважаю це величезним моїм досягненням.
Ми ходили в бомбосховище по 5 разів на добу – і вдень, і вночі, як тільки чули сирену, що сповіщала про повітряну тривогу. Там було страшенно холодно, бо ж лютий. Там було безліч людей: і молодих, і стареньких, і з малесенькими дітками на руках, і з домашніми тваринками. Ми всі там сиділи, стояли, ходили годинами в очікуванні – коли ж це закінчиться, а попереду тільки невідомість, чи не влучить ракета в твій дім, чи не влучить вона в тебе чи в когось із твоїх близьких.
Продуктові магазини, аптеки, заправки – все це швидко спорожніло, бо вся логістика зупинилася. Це дуже лякало.
Наше виробництво тортиків та печива зупинилося, як і все інше навкруги. Все ніби завмерло. Частина людей ховалися в бомбосховищі, інші – масово виїздили за кордон. Але я не хотіла виїздити, бо не хотіла лишати чоловіка, батьків, своє виробництво, своїх працівників. Так ми і жили, чекали, що 2-3 тижні – і все закінчиться.
На дев’ятий день почали телефонувати і писати з магазинчиків та питати: чому ж ми не веземо продукцію? Бо полиці повністю спорожніли. А ми не знали, що їм говорити. Що борошна та цукру ніде немає. Що наші працівники бояться виходити на роботу. Що виробництво джемів, які ми використовуємо, було розташоване в Харкові і його розбомбили рашисти. Я розуміла, що все це нікого не цікавило. Питання було в тому, коли ми привеземо печиво чи тістечка, чи що-небудь, бо люди хочуть їсти, а магазин порожній.
Я чітко пам’ятаю, як це мене струснуло: треба щось робити, не можна просто чекати, люди хочуть їсти.
Працювати, щоб допомагати
На десятий день війни наше виробництво знову запрацювало. Мій чоловік вставав о четвертій ранку, щоб привезти борошно з млина за 80 км від нашого міста, бо в магазинах або на оптових складах його просто не було. Я переробила рецептуру смаколиків, щоб ми могли виготовляти хоча б печиво, – і почалась активна робота, дуже активна. Я була на роботі зранку і до вечора, мені було страшно, хотілося просто кудись заховатись і не чути тої сирени, яка гуділа постійно. Через декілька тижнів такої роботи стали з’являтися питання: для чого працювати? Яка моя особиста ціль? Навіщо я це роблю? Крізь сльози, крізь страх, для чого? Адже всі плани, які були до 24 лютого, стали неактуальними, потрібно розраховувати тільки на те, що ти можеш зробити сьогодні, бо завтра з великою ймовірністю може і не настати.
Розмірковуючи над цими запитаннями, я врешті-решт знайшла відповіді для себе. Я буду працювати заради того, щоб була змога допомогти тим, хто поруч, найближчим, найріднішим. Розважити дітей, підтримати батьків, поділитися тортиком з сусідом. Це такі прості речі, але це спрацювало для мене. Я побачила, як люди радіють шматочку тортика навіть в такі темні часи, часи страху і невідомості. Просто зробити собі чай або каву і посмакувати тортик – це дає надію, що все буде добре.
Вважаю великим своїм здобутком, що до мене досить швидко прийшло розуміння, що ми маємо всім, чим можемо, допомагати своїм людям, а не жаліти себе. Людям, яким пощастило значно менше, в яких зруйноване житло, в яких загинули близькі, які вимушені були покинути свої домівки та, звичайно, тим, хто пішов захищати нашу Україну.
Я усвідомила, що буду працювати, щоб у мене була змога допомагати цим людям.
Вихователька мого сина після 24 лютого стала волонтером в громадській організації «СІЧ», вона розповіла мені, як згуртувались люди і як кожен з них робить все для перемоги: плетуть маскувальні сітки, зварюють протитанкові їжаки, роблять окопні свічки і все це везуть на передову. Я зрозуміла, що це моя можливість допомогти, і з того часу, вже майже рік, ми передаємо тістечка та печиво тим, кому зараз дуже важко. Але я сподіваюсь, що коли вони їдять шматочок тортика, їм стає хоч на декілька хвилин веселіше, це дає надію, що точно переможемо ми – люди, які живуть на своїй землі і роблять усе, що можуть, для своїх людей.
Замість післямови
Трохи важко організувати виготовлення тортів і печива, коли електроенергія тільки три години в день, але нещодавно ми придбали генератор і нас не подолати!
Юлія Фомічова
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції
реклама
