реклама

реклама Делікат

реклама

Тетяна Прокопова – українська підприємиця. Вона з тих – хто горить своєю справою, впевнено тримає економічний фронт, але знаходить сенс також і у благодійності. Більше – розповідає в межах проєкту «Бо українка».

Тетяна Прокопова зі своїм чоловіком, фото з особистого архіву героїні публікації


До повномасштабного вторгнення росії в Україну

«У 2016 році ми з моїм чоловіком помітили, що в нашому місті та на околицях важко знайти смачненькі тортики, тістечка та печиво з хорошим складом, без барвників, ароматизаторів, консервантів та інших дивних інгредієнтів. Нашою ціллю було зробити їх смачними і доступними щодня, а не тільки під замовлення на свята, тому вирішили відкрити повноцінне виробництво. Ми зробили всі необхідні документи, взяли приміщення в оренду, купили мінімальний набір обладнання для виробництва і почали працювати. Спочатку я готувала смаколики з помічницею, а мій чоловік продавав їх по магазинчиках Черкаської області. Плани в нас були амбітні, а коштів дуже мало, тому ми роками працювали і всі зароблені гроші вкладали в обладнання, бо ж бізнес має рости та розвиватися. Ми найняли більше співробітників і активно будували плани на майбутнє.

У перші дні впровадження воєнного стану в Україні

Але настало 24 лютого 2022 року. Це повинен був бути звичайний день: доньку – в школу, сина – в садочок, а я – на виробництво. Дзвінок від мого чоловіка пролунав о 6.00, він завжди рано починав працювати, щоб встигнути доставити тістечка. Фраза: «Почалась війна. Росія обстрілює наші мирні міста. Бомблять з літаків». Це був якийсь жах.

Я відразу зібрала найнеобхідніші речі для дітей, документи, трохи їжі і воду. По радіо сказали, що так звана тривожна валізка має бути розміром з рюкзак, щоб можна було швидко пересуватися до бомбосховища або евакуюватися, якщо це буде потрібно. Уявіть: речі на чотирьох осіб зібрати в один рюкзак. Все життя зібрати в один рюкзак.

Сказати, що я була засмучена, – це нічого не сказати. Я була налякана, була в розпачі від того, що все руйнується, мені було страшно за життя моїх дітей. В мене почали труситися руки, хотілося просто сидіти і плакати. Але цього я не могла собі дозволити, щоб не лякати дітей. Я ж мала показати їм, як реагувати: бути спокійними, зібраними  і готовими до всього, без паніки, без істерики, це просто виклик, який ми маємо прийняти. І як не дивно, мені вдалося, я вважаю це величезним моїм досягненням.

Ми ходили в бомбосховище по 5 разів на добу – і вдень, і вночі, як тільки чули сирену, що сповіщала про повітряну тривогу. Там було страшенно холодно, бо ж лютий. Там було безліч людей: і молодих, і стареньких, і з малесенькими дітками на руках, і з домашніми тваринками. Ми всі там сиділи, стояли, ходили годинами в очікуванні – коли ж це закінчиться, а попереду тільки невідомість, чи не влучить ракета в твій дім, чи не влучить вона в тебе чи в когось із твоїх близьких.

Продуктові магазини, аптеки, заправки – все це швидко спорожніло, бо вся логістика зупинилася. Це дуже лякало.

Наше виробництво тортиків та печива зупинилося, як і все інше навкруги. Все ніби завмерло. Частина людей ховалися в бомбосховищі, інші – масово виїздили за кордон. Але я не хотіла виїздити, бо не хотіла лишати чоловіка, батьків, своє виробництво, своїх працівників. Так ми і жили, чекали, що 2-3 тижні – і все закінчиться.

На дев’ятий день почали телефонувати і писати з магазинчиків та питати: чому ж ми не веземо продукцію? Бо полиці повністю спорожніли. А ми не знали, що їм говорити. Що борошна та цукру ніде немає. Що наші працівники бояться виходити на роботу. Що виробництво джемів, які ми використовуємо, було розташоване в Харкові і його розбомбили рашисти. Я розуміла, що все це нікого не цікавило. Питання було в тому, коли ми привеземо печиво чи тістечка, чи що-небудь, бо люди хочуть їсти, а магазин порожній.

Я чітко пам’ятаю, як це мене струснуло: треба щось робити, не можна просто чекати, люди хочуть їсти.

Працювати, щоб допомагати

На десятий день війни наше виробництво знову запрацювало. Мій чоловік вставав о четвертій ранку, щоб привезти борошно з млина за 80 км від нашого міста, бо в магазинах або на оптових складах його просто не було. Я переробила рецептуру смаколиків, щоб ми могли виготовляти хоча б печиво, – і почалась активна робота, дуже активна. Я була на роботі зранку і до вечора, мені було страшно, хотілося просто кудись заховатись і не чути тої сирени, яка гуділа постійно. Через декілька тижнів такої роботи стали з’являтися питання: для чого працювати? Яка моя особиста ціль? Навіщо я це роблю? Крізь сльози, крізь страх, для чого? Адже всі плани, які були до 24 лютого, стали неактуальними, потрібно розраховувати тільки на те, що ти можеш зробити сьогодні, бо завтра з великою ймовірністю може і не настати.

Розмірковуючи над цими запитаннями, я врешті-решт знайшла відповіді для себе. Я буду працювати заради того, щоб була змога допомогти тим, хто поруч, найближчим, найріднішим. Розважити дітей, підтримати батьків, поділитися тортиком з сусідом. Це такі прості речі, але це спрацювало для мене. Я побачила, як люди радіють шматочку тортика навіть в такі темні часи, часи страху і невідомості. Просто зробити собі чай або каву і посмакувати тортик – це дає надію, що все буде добре.

Вважаю великим своїм здобутком, що до мене досить швидко прийшло розуміння, що ми маємо всім, чим можемо, допомагати своїм людям, а не жаліти себе. Людям, яким пощастило значно менше, в яких зруйноване житло, в яких загинули близькі, які вимушені були покинути свої домівки та, звичайно, тим, хто пішов захищати нашу Україну.

Я усвідомила, що буду працювати, щоб у мене була змога допомагати цим людям.

Вихователька мого сина після 24 лютого стала волонтером в громадській організації «СІЧ», вона розповіла мені, як згуртувались люди і як кожен з них робить все для перемоги: плетуть маскувальні сітки, зварюють протитанкові їжаки, роблять окопні свічки і все це везуть на передову. Я зрозуміла, що це моя можливість допомогти, і з того часу, вже майже рік, ми передаємо тістечка та печиво тим, кому зараз дуже важко. Але я сподіваюсь, що коли вони їдять шматочок тортика, їм стає хоч на декілька хвилин веселіше, це дає надію, що точно переможемо ми – люди, які живуть на своїй землі і роблять усе, що можуть, для своїх людей.

Замість післямови

Трохи важко організувати виготовлення тортів і печива, коли електроенергія тільки три години в день, але нещодавно ми придбали генератор і нас не подолати!

Юлія Фомічова

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції

реклама

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

bigmir)net TOP 100