Рік тому — 2 березня 2022 року, через тиждень після початку широкомасштабної інтервенції росії проти України, — 10 священиків Сміли і Смілянського району на чолі з найстарішим настоятелем Черкащини Петром Дмитруком під моторошні звуки повітряної тривоги підписали відкрите Звернення до своїх тодішніх керманичів: київського митрополита Онуфрія і черкаського митрополита Феодосія. У цьому документі, який став початком не умовного, не якогось «косметичного», заради заспокоєння, відгородження від впливу москви, смілянські пастирі поставили питання руба: негайно розірвати відносини з РПЦ, відновити без будь-яких умов відкритий діалог з ПЦУ з метою виходу з глибокої церковної кризи, спричиненою політикою патріарха Кирила. На це Звернення Черкаська єпархія відреагувала у свій спосіб: отець Петро Дмитрук опинився поза штатом, а по відношенню до підписантів Звернення, які не повелися на змову з черкаським архієреєм, невдовзі раз-по-раз вийшли укази про їх заборону в служінні. Фіналом цього протистояння стало проведення загальних парафіяльних зборів: абсолютною більшістю голосів люди рішуче висловилися за вихід зі складу УПЦ (МП) і приєднання до Православної Церкви України на чолі з митрополитом Епіфанієм.
З того часу минув рік. Що змінилося у житті Покровської парафії, як вона пережила цей непростий перехідний період? Про це — наша розмова з її чинним настоятелем протоієреєм Миколою Середичем.
Панотче, якби не ця кривава війна, як довго Покровська та інші парафії Сміли перебували б під владою УПЦ (МП)? Коли у смілян урвався б терпець ходити затаврованими ганьбою причетності до московського патріархату?
Війна прискорила те, до чого ми вже невпинно рухалися. Війна стала тим детонатором, тією «червоною лінією», яка остаточно визначила наш вибір і спонукала до рішучих дій, хоча навіть серед прихильників переходу до ПЦУ лунали заклики не поспішати: мовляв, зараз, коли лунають повітряні тривоги й зберігається загроза окупації великих територій, не на часі займатися такими питаннями. Ми не повелися на ці заклики, а виступили зі Зверненням до черкаського митрополита та вищого церковного керівництва, оголосивши свою принципову позицію і вимоги. Ми рухалися до цієї події ще з тих часів, коли Черкаську єпархію з першого дня її заснування очолював видатний патріот України, нині покійний митрополит Софроній. Коли відбулася окупація Криму, а згодом й окупація частини східних територій нашої держави, у більшості смілянських парафій припинили поминання патріарха Кирила, їх священики і віряни підтримали позицію владики Софронія щодо Української Церкви, де-факто незалежної від москви. Саме тоді подекуди почалося впровадження богослужінь українською мовою, а українськомовні проповіді взагалі стали нормою.
Ви мовите про більшість смілянських священиків і парафіян. Тобто була й меншість, яка не поділяла ваші погляди, переконання?
Так, ця меншість була. Не всі нас розуміли, не всі підтримали й підтримають досі, поширюють всілякі плітки, навішують на нас ярлики зрадників. Навіть серед священиків, котрі поставили свої підписи під спільним Зверненням тих десятьох, декотрі, як кажуть, «увімкнули задню», не пішли разом з нами до кінця, навіть отримали за це винагороду від митрополита Феодосія. Чому так сталося, що їх зупинило: страх бути покараними, якісь сподівання на те, що все вирішиться само собою, певні особисті переконання — я не беруся коментувати, це справа совісті кожного з них. Свій вибір ми зробили, і його доведеться зробити кожному українцю, бо війна не оминула нікого. Архіпастирі й пастирі УПЦ (МП) мусили були давно визначитися, на чиєму вони боці, а не ухилятися від відповіді, не відмовчуватися, як вони роблять дотепер, виставляючи свої умови для діалогу з ПЦУ. Тим самим вони дедалі поглибшають церковну кризу і прирікають себе на повну самоізоляцію з відповідним ставленням до себе.
До речі, як ви особисто ставитесь до вимог, що лунають, про повну заборону УПЦ (МП) в Україні?
Будь-яка заборона — це завжди радикальна міра, коли не залишається іншого вибору. Керівництво УПЦ (МП) нічим, окрім голослівних стверджень, до сьогоднішнього дня не довела, що вони дійсно вийшли з-під підпорядкування московському патріархату, ані на крок не наблизились до конструктивного діалогу з ПЦУ. Ба більше, вони ухиляються спілкуватися зі своїми пастирями, котрі вимагають конкретні й правдиві відповіді від вищого церковного керівництва щодо тупикової ситуації, яка склалася усередині УПЦ (МП). Натомість надбанням широкої гласності мало не щодня стають волаючі факти причетності архієреїв, священиків цієї структури до співпраці з російськими окупантами, насадження згубних ідей так званого «руського миру», великодержавної руської ідеології. Подібного роду факти, як відомо, нещодавно виявлені й у Черкаській єпархії. Тому обурення щодо УПЦ (МП), вимоги про її заборону не є безпідставними, штучними, як у цьому намагаються переконати її прихильники. Так, серед них є чимало людей обманутих, спантеличених, вихованих на книжках, брошурках і газетах, виданих в росії, ці люди щиро вірять тій маячні, яку поширюють про нібито гоніння з боку української влади. Немає ніяких гонінь, ніяких репресій: є законні вимоги щодо української філії московського патріархату розірвати зв’язки з духовним центром країни-агресора і чітко визначити своє місце в українському суспільстві. Ці вимоги є цілком обґрунтованими і справедливими.
Повертаючись до подій минулорічної давнини, чи був можливий якийсь інший варіант, без отого нагнітання напруження з боку Черкаської єпархії?
Я припускаю такий варіант, якби керуючим архієреєм єпархії залишався митрополит Софроній. Коли ПЦУ отримала Томос і була визнана незалежною Помісною Церквою, незабаром відбулися загальні єпархіальні збори, на яких митрополит Софроній надав право священикам разом із парафіянами на місцях самим вирішувати подальшу долю: переходити до ПЦУ або залишатися у складі УПЦ (МП). Не було жодних погроз, жодних указів про заборону. Частина парафій невдовзі перейшли до ПЦУ, серед них були й смілянські сільські парафії із Сунок, Попівки і Тернівки. Від тієї атмосфери нині не залишилося й духу. Що заважало митрополиту Феодосію приїхати до Сміли і вислухати людей? Що заважало прислухатися до нашої думки, коли ми, не дочекавшись цієї зустрічі, самі приїхали до нього з низкою своїх запитань? Чому вони так переполохалися, обурилися, поставилися до нас як до якихось ворогів, розкольників і зрадників? Чому так зневажили отця Петра, коли йому, важкохворому, під крапельницею, чиновники з єпархії тицьнули указ про виведення за штат і похапцем повтікали, не сказавши доброго слова? Чому, не порадившись зі священиками, з людьми, прислали на його місце свого ставленика, що спричинило неабияке напруження у житті парафії? Там, де немає елементарної поваги до іншої думки, де немає бажання вислухати іншого — там немає місця й для компромісу.
Чи не було у вас побоювання, що в тій драматичній ситуації ви не знайдете підтримки більшості парафіян, що залишитеся у меншості?
Ми відчували настрої людей, особливо саме після того, як черкаська єпархія вирішила змістити отця Петра, а замість нього призначити людину, яку в єпархії чомусь вважали духівником Сміли і гідним обіймати посаду настоятеля нашого собору: йдеться про ігумена Василя, котрого після його особистих проблем в Одеській єпархії, де він служив передніше, прихистив покійний владика Софроній. Абсолютна більшість смілян не сприйняла цього кадрового рішення і у вічі звернулася до призначенця з проханням залишити собор, не ображати отця Петра та інших священиків, котрі роками сумлінно служать у Смілі. Отоді ми відчули, що люди — точніше, переважна більшість — на нашому боці, підтримують нас, а загальні парафіяльні збори, які відбулися невдовзі після того конфлікту, підтвердили намір назавжди розпрощатися з УПЦ (МП) і перейти під юрисдикцію ПЦУ. Все було зроблено бездоганно з юридичної точки зору, тому ніхто не може обвинувачувати нас у захопленні храму, якомусь фальшуванні тощо.
Тобто, панотче, сподівання митрополита Феодосія занести до Покровського храму заснований ним орден «за мужність і вірність», коли парафія повернеться у лоно московського патріархату, є марними?
Абсолютно марними! Смілянське духовенство разом із паствою зробили свій безповоротний вибір на користь ПЦУ, сьогодні ми маємо всі офіційні документи, які підтверджують цей факт.
Після цього переходу, коли декотрі священики і частина парафіян таки не погодилися з рішенням більшості і залишилися у складі Черкаської єпархії УПЦ (МП), з’явилися «жалобно-насмішкуваті» публікації, в яких йшлося про нібито жалюгідне життя наших панотців, що вони бідкаються, а храми, мовляв, пустують, і далі у такому ж дусі.
Перш ніж писати цю брехню, було б добре, якби її автори приїхали б сюди й на власні очі пересвідчилися, яким є наше теперішнє життя. Так, частина людей пішла від нас, вони моляться десь по хатах, їздять бозна куди, шукають бозна що, щоби тішити себе й надалі навіюваннями москви і «руського миру». Натомість прийшли інші люди, котрі разом з нами моляться українською мовою, не цураються її, нікуди не тікають. Парафія оновилася, омолодилася, приходять чимало військових. Храми не пустують, а у Покровському соборі богослужіння звершуються щоденно. Ми молимося за Україну, за українців, за наших мужніх і незламних воїнів, за Перемогу у нинішній кривавій війні. Ми вдячні Предстоятелю ПЦУ митрополиту Епіфанію за його підтримку, за його тепле слово під час особистої зустрічі зі смілянськими батюшками, котрі виступили разом проти ганебного перебування у складі московського патріархату і вийшли звідти, подавши приклад всій Черкащині. Ця підтримка надає нам нових сил, надихає на подальше служіння Богу на благо України. Ми переконані у тому, що рано чи пізно, але всі українці неодмінно прозріють, і ми молитимемося за Україну єдиним серцем і єдиними вустами. Нехай благодатний час Великого посту, в який ми вступили, допоможе у цьому!
Спілкувався журналіст Олександр Слєпцовський
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису