Черкаський анестезіолог зізнається, що став лікарем… через дівчат

Досвідчені, бувалі лікарі стверджують, що мало коли лікар-анестезіолог спроможний пропрацювати за своєю спеціальністю 20-25 років. Бо витримати довше шкідливі умови праці, важке фізичне й моральне навантаження просто неможливо. А лікар-анестезіолог Черкаського обласного онкологічного диспансеру Володимир Прокопенков – один із небагатьох, а найпевніше – єдиний анестезіолог в області, який пропрацював на цьому поприщі вже 40 років, пише газета «Нова Доба».

– Основне завдання анестезіолога – захистити хворого від хірургічної агресії. Але ж наші методики теж високоагресивні. Тобто, і сам наркоз, й інтенсивна терапія – це велика агресія. І вона приховує в собі дуже багато небезпек і ускладнень. А ще анестезіологія – одна з найтехногенніших клінічних спеціальностей. Варто додати, що анестезіологія – це не лише саме знеболювання, а й вибір методу знеболювання. У ньому беруть участь, щонайменше, три особи: анестезіолог, хірург і сам хворий. Я можу запропонувати хворому якийсь вид знеболювання, але, якщо є альтернативний, він може відмовитися. «Що, укол у спину? Не хочу!» Але якщо це робиться з метою його ж безпеки й для нього це єдино можливий варіант, то я маю його переконати. У мене практично не було такого, щоб хворий відмовився від запропонованого виду анестезії.

За свою багатолітню практику Володимир Прокопенков провів понад 14 тисяч анестезій. На запитання, чи всі вони були вдалими й чи не траплялося летальних випадків, Володимир Георгійович, не криючись, відповідає:

– Так, на жаль, траплялися. Були й смерті на операційному столі, умирали хворі й першої доби після операції, й пізніше. Особливо тяжко переносити смерті на операційному столі. Але, видно, так Господь розпоряджався, що там, де було можливо врятувати хворого, я робив усе від мене залежне й із честю виходив з найскладнішої ситуації.

Студентом медичного інституту став через дівчат

Коли журналісти беруть інтерв’ю у визнаних спе­ціалістів-медиків, то на запитання «Ви, певно, хотіли стати лікарем?» зазвичай отримують ствердну відповідь: «Так, безперечно. Я тільки й мріяв про це! Ще змалку!» Від Володимира Георгійовича довелося почути абсолютно протилежне: «Я в медицині опинився взагалі випадково!»

– Після школи подався до Києва вступати до вишу, але зовсім не медичного, – розповідає Володимир Прокопенков. – Там дівчата з приймальної комісії, довідавшись, що в мене міопія (не дуже хороший зір), сказали: «Не вступиш ти сюди, юначе. «Заріжуть» тебе на екзаменах!» – «А куди ж мені в Києві ще можна вступити?» – питаю. «Он іди в медінститут. Там байдуже, який у тебе зір». Отак і вийшло, що я вступив до медичного й став лікарем. Це було великою несподіванкою і для моєї школи, й для моїх батьків.

Володимир Георгійович родом із Калузької області, що в Росії, з маленького села, де, за його словами, було тоді зо три десятка хат, а зараз, певно, не зосталося й десятка. Те, що хлопчина з глухого російського закутка вступив до престижного навчального закладу, було несподіванкою не лише для його вчителів, ровесників і батьків, а й для нього самого. Для нього це було ще й неабияким досягненням. Володимир Прокопенков зізнається, що жодного разу не пошкодував, що обрав цю професію.

Молодого хірурга, а Володимир Прокопенков здобув саме такий фах, направили працювати в Черкаську обласну лікарню, яка тільки орга­нізовувалася. Він і досі пам’ятає, як це було, як по кілька разів доводилося переселятися з відділення в відділення, з корпусу в корпус. Його майже одразу перекваліфікували на анестезіолога. Володимир Георгійович зауважує, що 40 років тому медичні виші анестезіологів не готували – не було такої спеціальності. Студентам анестезіологію таки ж читали, але всього кілька лекцій. Та на початку 70-х років минулого століття ця галузь медицини почала активно розвиватися. А з кого ж найкраще й найпростіше робити анестезіологів? Звісно, що з хірургів, а не з терапевтів.

– Вважаю, що мені просто поталанило: я був серед першопрохідців, – каже Володимир Прокопенков. – Тоді, на початку 70-х, нас, анестезіологів, у області можна було перерахувати на пальцях однієї руки.  На всякі тяжкі випадки, як-то: повторна операція, серйозна акушерська патологія – доводилося по сан­авіації робити по 2-3 виїзди на день у різні райони. А такого поняття, як відділення реанімації, взагалі не було.

На роботу – на милицях!

Володимир Георгійович називає себе трудоголіком. Так називають його й колеги. Кілька місяців тому він потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, в якій зазнав тяжкої травми. Переніс чотири операції на нозі. На лікарняному пробув два місяці й не витерпів – пришкутильгав на милицях на роботу. З апаратом Ілізарова на нозі – десятьма кілограмами заліза. Колеги йому кажуть: «Ну, раз прийшов на роботу, то сядь і сиди, нічого не роби». А він їм: «Та змилуйтеся, люди добрі! Не можу я сидіти без роботи! У мене від байдикування скоро психоз почнеться». Після того, як зняли апарат Ілізарова, Прокопенков протримався вдома місяць. Знову вийшов на роботу, тепер уже з гіпсом на нозі. 4-5 разів на тиждень заступає на добове чергування, щодня і цілий день пропадає в операційній – робить свою роботу.

У кабінеті Володимира Прокопенкова зауважую портрет Володимира Висоцького. Володимир Георгійович пояснює:

– Я зараховую себе до покоління 70-х років, я семидесятник. Як і всі, активно будував комунізм. Коли все це розвалилося, для нас це була серйозна психологічна драма. Слухав «Бітлів», «Роллінгів», Окуджаву, Висоцького. Слухаю його й тепер. Маю величезне задоволення, слухаючи класику: Гріґа, Сібеліуса, Штрауса, Баха, Чайковського, особливо його «Перший концерт для фортепіано з оркестром». «Пающіх трусов» не слухаю.