Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, який сільському голові Лящівки Антоніні Карасовській вручили до річниці всеукраїнського референдуму, знайшов своє скромне пристанище в серванті біля книжок.


Серед великої кількості чтива почесну відзнаку майже непомітно. Її власниця не звикла хизуватися та вихвалятися і, до того ж, тим, що їй, як вона вважає, по праву не належить.

– Не мені треба було вручати цей орден, він належить усій нашій сільській громаді, – переконана голова Лящівської сільської ради Антоніна Карасовська. – Без моїх односельців я нічого не варта. Тільки гуртом ми сила.

Односельці ж Антоніни Іванівни такої ж думки про силу. Нічого в селі не робилося б, якби не сильна, енергійна й цілеспрямована голова, яка вміє і людей організувати, й кошти дістати. А як треба, то й до самого губернатора в його високі кабінети достукатися. На думку колишнього секретаря сільської ради Галини Чорнобай, завдяки Антоніні Іванівні Лящівка відродилася і стала схожа на цивілізоване село часів Радянського Союзу.

– Ця людина володіє неабиякими організаторськими здібностями. І як воно їй вдається: сама ж худенька, тендітна? Де в неї ті сили беруться? – хвалить очільника Лящівки Галина Дмитрівна. – Не жіноча це робота керувати людьми, а в Іванівни це виходить так, наче вона все життя на це вчилася. Мирова жінка, не те слово.

Галина Чорнобай каже, що коли ремонтували Будинок культури, то Антоніна Іванівна змогла організувати збір продуктів по селу для приготування безкоштовних обідів для бригади будівельників. Про сільський Будинок культури, на думку жителів Лящівки, – взагалі окрема розмова. Це приміщення довгий час було в аварійному стані. Останній раз у ньому збиралися ще за часів застою. Про концерти чи свята й узагалі мови не йшлося. Ніхто не вірив, що приміщення можна реставрувати й відродити в селі культурне життя. Сільський клуб просто розсипався на очах. Проте Антоніна Іванівна не звикла падати духом і повірила не лише в свої сили, а й у підтримку громади.

– Вже цього року ми святкували Новий рік у оновленому клубі. Була музика, ялинка – все як у далекі роки молодості. Діти водили хороводи, а для нас, батьків, – то справжня радість – бачити усміхнені обличчя малечі, – додає Галина Чорнобай. – Тепер село житиме по-новому.

На ремонт Будинку культури гроші виділили з обласного бюджету. Про це поклопоталася особисто Антоніна Іванівна.

– Цій людині треба пам’ятник за життя поставити. За 2 роки на посаді сільського голови вона встигла зробити більше, ніж комусь за 5 не вдається, – зауважує Галина Чорнобай. – Вона організовувала по 40-50 осіб на суботники. Вона людина пряма, проте порядна й вихована.

Такої ж думки про Антоніну Іванівну і її шкільна подруга Ганна Крючка. Жінка каже, що такою, як Іванівна, має бути чи не кожен керівник у державі. Все, що вона обіцяє, старається з усіх сил виконати. Бо хто, як не вона, підтримає своїх односельців. Знала, що занедбаний цвинтар. Зібрала людей, організувала роботу, й до кладовища тепер можна не тільки пройти, а й проїхати, як люди.

– Де це таке є, щоб біля цвинтаря туалет був? А біля нашого кладовища є така зручність. Це все Антоніна придумала, – пишається своєю подругою Ганна Павлівна. – Треба було води підвезти, то вона і свого чоловіка залучила, щоб він власною машиною приїхав.

Сама ж Антоніна Іванівна свою роботу легкою не вважає, хоча й отримує від неї неабияке задоволення. Каже, що звикла працювати на повну силу, не покладаючи рук і не шкодуючи сил. Так працювати й жити її навчив батько Іван Іванович. Ще малою Антоніна Карасовська запам’ятала, як тато не раз казав, що життя слід прожити чесно, справедливо й відповідально. Вчителька за освітою вона цього навчала і своїх учнів. Такі риси передалися і її двом донькам: Тетяні і Наталі. Менша Наталя хоч і вважає себе татовою донькою, проте мамина наполегливість і впевненість допомогли добитися в житті неабияких висот.

– Тато, без сумніву, – голова в сім’ї , а от мама – шия й дуже потужна. У ній закладено неабиякий потенціал, хоча, на перший погляд, і не скажеш цього, – каже панна Наталя.

Подекуди Антоніні Іванівні доводиться працювати, як вона каже, як у пеклі, бо одне діло – організувати людей, а зовсім інше – зберегти свій авторитет у громаді з абсолютно протилежними поглядами. Тут завжди знайдуться ті, хто бунтуватимуть, протестуватимуть і навіть заважатимуть з певних причин. Проте завжди залишатимуться ті, хто готовий життя віддати за рідне село, за людей, за ідею. І жодної нагороди за це не треба. А орден… Він тихо й мирно спочиває разом із колись прочитаними й зараз незатребуваними книжками. Немає коли ним вихвалятися, бо ще стільки роботи в його власниці – Антоніни Іванівни Карасовської.

реклама

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама Делікат

bigmir)net TOP 100