4 липня 2024-го. Четвер, по полудню. Мирослав Чорномор, що родом із Лисянщини, — у так званому «стакані»: вузькій камері на півтора кроку в кожен бік у підвалі «Верховного суду ДНР».
Надано hromadske
Тут він чекає на свій вирок, пише hromadske.ua.
За 4 години конвоїри поведуть його на закрите засідання, де навіть «для годиться» не буде безплатно наданого адвоката. О 16:15 «суддя» оголосить:
«…призначити покарання у вигляді довічного позбавлення волі».
Хоч під тортурами він і зізнався в тому, що віддавав наказ на вбивство цивільних у Маріуполі, та після слова «довічне» на схудлому морпіхові не буде лиця. Відбувати покарання його відправлять за полярне коло — в одну з найсуворіших колоній рф, де утримують терористів і серійних убивць. І звідки, здавалося, порятунку вже не буде.
Про «красноярського Чикатила» по сусідству, «чорне літо», «розстріл», батька на фронті, листи, які перестав отримувати від дружини, і розлучення після повернення з майже 4-річного полону — в історії Мирослава Чорномора.
— Як зараз почуваєтесь? — запитую Мирослава. Ми спілкуємося по відео. Після його повернення з полону минув місяць.
— Класно. Бадьоро. Щоправда, не встигаю пройти всіх лікарів, — оксамитовим, сповненим сил голосом відповідає чоловік. Нині він проходить реабілітацію в санаторії.
На здоров’я не скаржиться: «Не все так кепсько, як могло б бути». Але є проблеми з опорно-руховим апаратом. 5 лютого, коли під час останнього обміну повернули 157 полонених, він був одним із чотирьох, які отримали у рф довічне. Усі — з «Полярної Сови».
– Я собі загадував, що мене звільнять десь восени 2027 року. А тут, я навіть не чекав… Не міг повірити до останнього. Бо знаю випадки, коли привозять на обмін, а потім кажуть: «А що ти тут робиш? Тебе в списках немає». Я видихнув, лиш коли ми перетнули кордон. Почав обмиватися снігом. Українським сніжочком, чистеньким-чистеньким. І повітря в Україні смачніше, повірте мені. Воно має смак. Солодкий, м'який, такий танучий… – говорить Мирослав Чорномор, звільнений з полону морський піхотинець.
Надано hromadske
Від хореографа — до розвідника
Мирослав Чорномор — командир розвідувального відділення 36 окремої бригади морської піхоти. За першою освітою — хореограф. Професійно займався танцями й гастролював із народним ансамблем за кордоном. Доки не прийшла повістка на строкову службу. Це був 2016-й, йому — 22. Рік строкової потім змінився контрактом. І зрештою — кар’єрою розвідника. Він вступив до Острозької академії на спеціальність «Національна безпека», а згодом до академії СБУ.
«Отримавши такі знання, і не бути при цьому корисним, а просто піти десь у “цивіл” я не зміг. 14 лютого 2020 року підписав контракт на три роки із 36-ю бригадою. Пішов на навчання за профілем розвідки. Я мав би отримати два дипломи якраз у червні 2022-го... І не склалося», — каже Мирослав.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він був на позиціях під Маріуполем. росіяни накривали «градами». Далі були запеклі бої, відступ, оборона в місті й оточення. Прорив не вдався. Залишки їхньої розвідроти лишилися замкнені на заводі «Ілліча». В той час як багато тіл були завалені дахами ангарів, воювати було нічим, а запасів їжі лишалося на день-два — він висилав мамі фото зі словами: «Все нормально, мамуль».
Надано hromadske
12 квітня вони ухвалили рішення здаватися в полон. На шматку папірця, вимазаному кров’ю, склали список із пів сотні тих, хто зголосився. Після здачі в полон рідні не мали жодної звістки про Мирослава впродовж двох років.
«Ми сподівались, що будемо чекати [звільнення] два-три місяці. А не 3 роки й 10 місяців».
«Нас бив “чорний” спецназ. Побратимів — до смерті»
У «Полярній Сові», куди Мирослава етапували вже після довічного вироку, його сусідами по камері були серійний убивця і ґвалтівник, якого прозвали «Красноярським Чикатилом», ще двоє ґвалтівників-убивць і «чорний» рієлтор, який убив своїх батьків. У сусідній камері — «бесланський терорист».
Як півтора року пробути в такому контингенті, морпіх відповідає:
«Ну, я якось себе так поводив, що вони мене часом боялися. Коли вони собі дозволяли якісь недоречні жарти про Україну, я просто цікавився, чи не хочуть вони, щоб я їм в шию ручку подарував, наприклад. І якось усе так стихало».
Насправді, каже, його полон розділений на «до вироку» і «після». І, як би це дивно не звучало, але статус в’язня в одній із найсуворіших колоній рф особливого режиму дав свої привілеї.
«Коли ти військовополонений — ти ніщо, і ніхто за тебе ні перед ким і ні в чому не звітує. Ти просто матеріал, який можна відпрацювати, а потім повернути в мішку, в кращому разі. А коли ти отримуєш вирок — ти стаєш підзвітним. Переходиш у юрисдикцію ФСІН (Федеральної служби виконання покарань). І стаєш підзвітною людиною, яку треба годувати, одягати, утримувати, забезпечувати. І найголовніше — з'являється можливість бути на зв'язку з рідними. Це дає найбільше сил», — говорить Мирослав, згадуючи, як розчулювали до сліз листи від батьків. У колонії він навіть користувався правом «безцензурного листування» — тобто міг писати українською.
Надано hromadske
Найпекельнішими ж були перші півтора року полону в СІЗО російського Галича. Літо 2022-го він називає «чорним». Тоді із його 90 кілограмів залишилось 55. З камер лунав чорний гумор: «Ісусе, що ти знаєш про страждання?».
«Нас безперестанку дуже били, починаючи від 26 квітня 22-го і до 14 жовтня 23-го. Ми були тоді всі чорні. Нас бив “чорний” спецназ. Двоє побратимів з моєї роти були забиті русаками до смерті. І те літо ми всі, хто там був, навіть між собою не домовляючись, називали “чорним літом”.
Сидіти дозволяли 10 хвилин на день. У всіх ноги розпухли настільки, що розтягнулися шкарпетки й більше не стягнулися. І навіть сандалі розтягнулися на ногах», — згадує Мирослав. – У той період мене виводили з камери й казали, що ведуть на розстріл — я радів. Я хотів, щоб це закінчилося. Але збрехали. Повели на допит».
Казали: «Ну давай, малюй п'ять трупів»
«У мене по “справі” чотири вбитих і один поранений цивільний. Тіл немає, імен немає, ДНК немає, ні гільз, ні куль, нічого. Вся справа базується тільки на тих показах, які давали ми як військовополонені. А з нас усіх їх вибивали», — каже про суть справи, якому йому «шили» у рф, Мирослав.
Його звинуватили в тому, що віддав наказ вбити цивільних у Маріуполі — «з мотивів політичної та ідеологічної ненависті». Процес тривав швидко — 2 місяці. На суді він казав, що з усім згоден — аби лиш «заново не проходити ті кола пекла».
«Мені дали листок, на якому був надрукований скриншот із Google Maps тієї місцевості, де я був з групою. І сказали: "Ну давай, малюй п'ять трупів". Кажу: “Яких п'ять трупів? Де малювати? Звідки?”. От де придумав, там і намалював. Через години чотири знову приводять у кабінет, дають листок і кажуть: “Рви, а потім їж”. А потім: “Ці трупи взяв на себе другий твій побратим, просто щоб тебе врятувати”, — розповідає, як вибивали зізнання, Мирослав. – Ви знаєте, що таке страх? А я знаю, що таке жах. Не знаю, де і хто їх цьому вчить, але катувати вони вміють. Я навіть тоді хлопцям говорив, що ну, тут хочеш, не хочеш, а вони доведуть, що навіть матінку рідну продаси».
Надано hromadske
«Мене кинули й поцупили частину грошей»
Мирослав одружився у вересні 2021-го. Востаннє бачився з дружиною на день закоханих у Маріуполі, 14 лютого 2022-го. Через понад два роки після того, як потрапив у полон, щойно в нього з’явилася змога дати про себе знати, вони листувались. Та з вересня 2024-го він перестав отримувати від неї листи.
«Я писав і чекав. Лишався на зв'язку до останнього дня. Востаннє привітав із новим 2025 роком — і ніякої відповіді. Коли вже повернувся, вона подзвонила аж на третій день [після обміну]», — каже Мирослав. І розмірено додає: «Я розпочав процес розлучення. Треба просто закрити це питання і думати, як жити далі».
Запевняє, що йому не боляче. Мовляв, після полону до всього ставишся інакше. А от фінансові питання виникли, адже саме дружина якийсь час отримувала всі його виплати.
Йдеться про понад 700 тисяч гривень. Дружина переоформила виплати на себе й пів року отримувала повне грошове забезпечення чоловіка: оклад і бойові. А це приблизно 125 тисяч гривень на місяць. Витрачати їх можна на власний розсуд.
Лише рік діє новий закон, згідно з яким половина виплат грошового забезпечення полоненим розділяється між родичами, а інша половина — утримується в частині до повернення бійця.
«Мене кинули й поцупили частинку грошей. Друзі кажуть: “Борися, вимагай, щоб вона їх тобі повернула”. Але я не хочу витрачати на це свій час», — каже морпіх.
Батько на фронті
Зараз, додає Мирослав, у найближчих планах лікуватися, поїхати на малу батьківщину — рідну Лисянку на Черкащині, й побачити батьків. У трохи віддаленіших — закінчити навчання й отримати свої два військові дипломи та визначитися з житлом.
Мама зустрічала його на обміні. А з батьком вони досі не бачились. Адже той на Харківському напрямку.
«Я ще вдома не був, батька не обіймав… А він 2 місяці як мобілізований, не може приїхати до мене.
Це було напередодні обміну. В тюрмі дізнався, що батька мобілізували — я тоді офігів. Йому 54. І от мене повернули — то хоч радий, що мама стала спокійніше спати. Тепер їй треба переживати не за двох, а за одного.
Я от зранку сьогодні йому дзвоню, а він не відповідає. Через пів години передзвонив. Кажу: "Таточко, ну що ж ти робиш, блін? Я ж переживаю, ніч була гучна сьогодні, а ти…". "Та", — каже: — "все нормально"», — тепер Мирослав розуміє, як переживати за рідних на фронті.
«І сам з радістю б повернувся і вписався б у якусь “м’ясорубку”, — додає. — Але, думаю, мене прикують до батареї наручниками. Мамулічка не відпустить».
реклама
