Напередодні Великодня у Смілі пройшла мирна хода на підтримку військовополонених та зниклих безвісти

У переддень Великодня — Світлого Воскресіння Христового — у центрі Сміли відбулася мирна хода на підтримку військовополонених та зниклих безвісти, організована їхніми рідними й близькими.

У час, коли місто живе передсвятковим гомоном, коли в домівках пахне свіжоспеченими пасками, а думки багатьох зосереджені на світлій радості прийдешнього свята, ця тиха і скорботна хода нагадала про іншу реальність. Про ті родини, в яких Великдень цього року не має звичного звучання. Де замість радості — тривога, замість святкового столу — чекання, а замість привітного «Христос Воскрес!» — молитва, що стискає серце: аби повернулися. Аби вижили. Аби були…

Учасники ходи зібралися в храмі Різдва святого пророка й хрестителя Іоана, де настоятель Михайло Шевчук звершив молебень за порятунок і повернення наших земляків, які нині перебувають у російському полоні або вважаються зниклими безвісти.

Після спільної молитви хода рушила до центральної частини міста. Люди йшли з фотографіями рідних, з іменами, які не мають права зникнути в тиші, з гаслами, що були водночас і криком, і надією. Вони зверталися до всіх, від кого залежить доля їхніх близьких, із єдиним проханням: зробити все можливе, аби повернути їх додому.

На центральній площі відбувся мітинг. Учасники зібрали Великодній кошик для воїнів Збройних Сил України — тих, хто виборює можливість для кожного з нас зустрічати свята під мирним небом.

До присутніх зі словами підтримки звернулися отець Михайло Шевчук, а також настоятель місцевої греко-католицької громади Микола Остапів. У їхніх словах звучало те, що нині тримає всіх нас: віра, яка сильніша за страх, і надія, яка не згасає навіть у найтемніші часи.

Бо Великдень — це не лише про радість, яка вже майже настала. Це про світло, яке неодмінно приходить після темряви. Про життя, що перемагає смерть. І про повернення тих, на кого чекають.

Олександр Слєпцовський