Місяць тому бронеавтомобіль, у якому їхав Станіслав Кухарчук, неподалік Добропілля підірвався на магнітній міні, скинутій російським дроном. Екіпаж відбувся контузіями. Для спецкора «Інтера», який знімає на Донеччині майже безперервно, це був не перший підрив.
Черкащанин Станіслав Кухарчук у професії з 2008 року, з 2010-го – на «Інтері». Знімав Майдан (у січні 2014-го його побив «Беркут» просто біля Черкаської ОДА), з 2014 року регулярно їздив на Донбас, перші тижні великої війни провів на сході – Попасна, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Золоте. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
З цього погляду – погляду людини, яка має великий досвід пішого заходу в прифронтову зону – він і міркує про проблему бронежилетів.
«Синій броник із написом «PRESS» – це не захист, а мітка»
Перше, з чого починає Станіслав, – це не сам жилет, а те, що на ньому написано.
– Напис «PRESS», сині шоломи, ці великі літери… Я користуюся плитоноскою, на якій є лише маленька сіренька позначка «Преса» – для своїх, щоб було зрозуміло, хто я такий. Але в жодному разі не синій жилет із великими літерами. Це просто небезпечно, – каже він.
Для російської сторони, наполягає журналіст, преса – це не спостерігач, а «пропагандист супротивника»: у їхній системі координат медіа взагалі не існують як незалежний інститут. Тож напис «PRESS» ідентифікує не людину під захистом конвенцій, а ціль. А самі конвенції, додає він, росіяни демонстративно ігнорують уже понад десять років.
Але головний аргумент Станіслава Кухарчука – про безпеку не лише журналістів.
– Уявіть: приїжджає знімальна група на командно-спостережний пункт батальйону чи в місце, де відбувається управління підрозділом. Російський дрон бачить, що туди заходять люди в синіх бронежилетах із написом «PRESS». Камери сьогодні дозволяють розгледіти, що саме написано на бронежилеті. Як ви думаєте, ви підставите тих людей, до яких їдете? Підставите. Там однозначно зрозуміють, що преса просто так до рядового солдата не піде. Значить, туди завдадуть удару – кабом, ракетою, дроном, байдуже чим. Роблячи так, ти «спалиш» позицію.
Висновок Станіслава Кухарчука – не маркуватися, а маскуватися. Звісно, носити військові «піксель» і «мультикам» журналіст не має права. А от вдягати цивільний тактичний одяг нейтральних кольорів (чорний, койот), який дозволяє злитися з місцевістю, – це саме те, що потрібно.
– Особисто я думаю, що на Донеччині краще працювати в койоті, бо це колір тамтешнього випаленого степу, – пояснює він. – Твоє завдання – зайти, зафіксувати події й повернутися живим, щоб цей матеріал побачили. Із синім броником і білими наліпками ти цього не зробиш.
Другий аргумент – арифметика дронової війни, яка знецінила саме поняття «передової».
– Ми кажемо «на передовій, на передовій», а кілзона зараз – 15–20, а то й більше кілометрів. Сім кілометрів – це вже небезпечна зона. Над Костянтинівкою, за даними, які я чув, за добу фіксували проліт до десяти тисяч дронів – і російських, і наших. Уявіть: кожен сантиметр під контролем, будь-яке переміщення.
Звідси й фізичні реалії роботи журналіста в особливо небезпечній зоні, які варто тримати в голові, обговорюючи вагу спорядження: треба буде іти пішки, це безпечніше – транспортом туди не заїдеш.
– Ми іноді йдемо пішки по 13, 14, 15 кілометрів. Максимум ходили 20 – туди й назад, – розповідає журналіст.
Чому Кухарчук проти легкого протиосколкового жилета
Коли розмова доходить до пропозиції Дмитра Власова – цілодобового носіння легкого протиосколкового прихованого жилета вагою 2–3 кілограми, – Кухарчук стає дуже скептичним.
– Це, знаєте, як мертвому припарка, – каже він. – Ці маленькі жилети можуть захистити хіба що від кулі пістолета. Якщо в дрона нормальне спорядження і в тебе летить осколок – він його проб’є. А ти думатимеш, що ти нібито захищений. Оце і є найгірше – самоомана. Тут може бути єдина «користь» – виплатять страховку, бо загинув у бронежилеті…
Натомість Кухарчук пропонує не важку плитоноску з керамікою, а плитоноску з плитами із балістичного поліетилену.
– Вони легенькі, ти броник можеш підняти одним пальцем. І тримають удар значно краще за протиосколкові жилети. Це 3 клас захисту. Нормально витримують кулю, мають протиуламкові камербанди (бічні частини, пояси плитоноски, які з’єднують передній і задній модулі бронежилета, – Ред). Плюс захист шиї: від осколків дуже багато поранень саме в шию… Щоправда, є одна проблема – такі плити коштують доволі дорого.
На думку інформаційної служби НСЖУ, позиції Власова й Кухарчука насправді суперечать одна одній менше, ніж здається. Вони просто про різні сценарії. Власов говорить передусім про журналіста, який щодня живе й працює в Херсоні, Запоріжжі чи Краматорську, – і для якого альтернативою легкому жилету є бронежилет у багажнику, тобто нуль захисту. Кухарчук говорить про воєнкора, який пішки заходить у кілзону знімати бій, – і для якого «краще, ніж нічого» не є прийнятною альтернативою. Колеги сходяться в головному: важка плитоноска з керамікою, розрахована на стрілецький бій часів АТО, сьогоднішній загрозі вже не відповідає, а ключова вимога до захисту – щоб його реально носили.
«Єдиний протокол безпеки – це ти сам»
Запитання про безпекові протоколи Кухарчук зустрічає з помітним несприйняттям.
– Які протоколи? Насправді є лише один «протокол безпеки». Якщо ти хочеш показувати правду війни й перебувати в зоні бойових дій, твій єдиний «протокол безпеки» – це ти сам. Ти маєш розуміти, куди лізеш, розуміти наслідки й ризики. І ти не застрахований нічим. Абсолютно, – наголошує воєнкор.
Він згадує загибель колег – журналістки Альони Губанової (Грамової), і оператора Євгена Кармазіна, які загинули восени 2025 року в Краматорську.
– Ми дружили з Альоною… Її загибель стала шоком для всіх. Але де вона потрапила під дрон? У Краматорську, який на той момент вважався відносно безпечним тилом. Просто російський дрон обрав ціллю їхню машину. І все… – каже Станіслав.
Формальні протоколи, наголошує воєнкор, працюють рівно доти, доки ти нікуди не їдеш.
– Іноземні журналісти працюють із фахівцями з безпеки. Приїжджає ціла група, сидить у Краматорську. Знаходять тему, військові їх запрошують – поїхали на артилерію. Вони доповідають фахівцеві з безпеки. Той думає-думає: ні, це небезпечно, ніхто нікуди не їде. Окей, не їдуть. Сидять далі, п’ють каву… І не роблять свою роботу, – зауважує український воєнкор.
Головний жанр журналістики – репортаж, наполягає Кухарчук: інтерв’ю не показує, що там відбувається насправді, це лише слова. Стендап у сюжеті існує саме для того, щоб глядач розумів: журналісту можна довіряти, бо він там був і бачив на власні очі.
Ілюзій щодо власної захищеності він не має жодних. Базу у Слов’янську може накрити каб. У Краматорську знімальній групі вже прилітало просто в помешкання, були постраждалі… Реагувати на кожну повітряну тривогу неможливо, бо тоді ти цілодобово сидітимеш у підвалі.
– Безпечного місця там немає, скажімо так. Тому «протокол безпеки» – це твої вміння, твій досвід, твої засоби захисту, «заточені» під тебе, і твоє вміння маскуватися й бути непомітним. Не треба виставляти себе: «Я журналіст, ви не маєте права по мені стріляти». Не мають, але стріляють! – наголошує Станіслав Кухарчук.
Стандарти, писані для інших воєн
У комплекті Кухарчука – шолом, плитоноска, аптечка. І ще одна, додаткова.
– Мені не раз доводилося виносити поранених і надавати допомогу цивільним, – каже він і наводить приклад із Мирнограда. – Минулий рік, десь червень. Люди набирали воду. Всі в цивільному – бабусі, діди, жінки з баклажками. Російський пілот дрона побачив скупчення людей і вдарив по них. Семеро поранених. Ми приходимо туди – я на шістьох накладав турнікети. Робив те, що вмів. Чесно скажу: на четвертому в мене вже руки тремтіли…
Для Кухарчука допомога пораненим – це органічна частина професії.
– Ти не можеш сказати: «Я журналіст, отже, я не торкаюся, я не допомагаю». Ти маєш розуміти, що це війна у твоїй країні, і зробити все, щоб урятувати комусь життя, якщо є така нагода, – каже журналіст.
Ще один елемент захисту, який він радить колегам, – активні навушники.
– Це щоб менше контузило. Ти ж не знаєш, коли й де воно вибухне. До лікарів я не звертався, але підозрюю, що контузія в мене вже не одна: прилітало дуже близько. Принаймні ознаки були – і після того підриву в Добропіллі теж, – зазначає журналіст.
Найпринциповіше, на чому Кухарчук наголошує під час нашої розмови, – вимога «переписати міжнародні стандарти безпеки журналістів». Він переконаний, що їх формували люди з іншим досвідом.
– Ті, хто писав ці стандарти, висвітлювали локальні конфлікти, приміром, в Африці. Їхня країна не була стороною конфлікту, війна не йшла на їхній території, і це не була війна двох регулярних армій, – зазначає Кухарчук.
Він згадує ранок 26 лютого 2022 року, коли їхня група опинилася в колоні 79-ї бригади, що контратакувала в напрямку Новоайдара, і потрапила у зустрічний танковий бій.
– З нами був французький журналіст TF1 – воєнкор із купою локальних конфліктів за плечима, зірка. Він стояв приголомшений, повернувся до мене й каже: «Стасе, я за всю свою кар’єру вперше бачу, як воюють дві регулярні армії. Такого я ще не бачив», – згадує Кухарчук. – Наша війна змінилася. Бої відбуваються під наглядом камер дронів. Ти можеш за всю війну жодного разу не побачити противника – а він тебе бачить і може вразити. Тому всі стандарти треба змінювати й перекроювати. Принаймні я так вважаю. Зокрема, варто серйозно подумати над правом журналіста мати зброю для захисту від дронів. Інакше журналіст перетворюється на безпорадну мішень.
Те, що сьогодні називають стандартами безпеки, за словами Станіслава, насправді радше «набір розмитих рекомендацій». Дискусія, яку розпочала НСЖУ, – саме про те, якими вони мають бути.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Фото надав Станіслав Кухарчук
реклама
