Усе про виготовлення популярних ще з радянських часів ласощів журналісти газети  «Нова Доба» дізналися на ПрАТ «Шполянський завод продтоварів» Козинаки та грильяжі із зерен соняшнику, кунжуту, арахісу, фундуку, мигдалю, повітряних крупів рису та кукурудзи, карамелізовані в цукрі чи глазуровані шоколадом. А ще ірис із різноманітними наповнювачами, як-то: горіхи, родзинки чи курага… Ця смакота виготовляється в кондитерському цеху, куди й потрапляємо в супроводі його начальника Любові Садловської.

 – Практично все виробництво – ручна робота, – дорогою до цеху відзначає Любов Іванівна. – Якогось особливого обладнання немає, а весь процес, від карамелізації підготовленого зерна до безпосереднього формування плиток грильяжу, залежить від уміння та рук працівників.

«Рис із Криму, а кукурудза черкаська»

Перше, що вражає, як тільки переступити поріг цеху, неймовірний запах. Ніжним, солодким ароматом тут насичено все довкола.

Виробництво грильяжу розміщено компактно в одному приміщенні. Процес починається з величезної ємності, такого собі чана з нержавійки, що вщент заповнений повітряним рисом.
– Ось тут ми зберігаємо підготовлену крупу, – заводячи до величенької комірчини, показує пані Любов.
Довкола поліетиленові мішки з таким собі поп-корном – “надутими” зернами кукурудзи та рису.
– Власне, виготовлення грильяжу відбувається на основі цих двох різновидів круп. Рис годиться лише круглої форми, завозимо здебільшого з Криму. Натомість кукурудза черкаська, – розповідає Любов Іванівна.
Підготовка крупів для грильяжу відбувається в окремому цеху.
– “Зриваємо” їх на спеціальному обладнанні, яке так і називається «пушка для виробництва повітряних куль». У прилад засипаємо крупу й під тиском та температурою вона розривається, – усміхаючись, пояснює нюанси Любов Садловська.
Повітряна крупа з цукром перемішується вручну
Далі повітряна крупа надходить до спеціальних електричних сковорід. Звісно, обладнання і за формою, і за розмірами кардинально відрізняється від того, що господині звикли звати пательнями. Великі продовгуваті ємності з високими бортами нагріті до величезної температури. Тут крупа у відповідних пропорціях змішується з цукром, а простіше – карамелізується.
– Інгредієнти перемішуємо вручну протягом трьох-п’яти хвилин. Головне – слідкувати, аби суміш не приставала до днища, а зерно рівномірно покрилося розтопленим цукром, – пояснює тонкощі карамельниця конди-терського цеху Валентина Ніжинська.
І хоча посада дівчини звучить смачно, проте роботу вона виконує дуже непросту. Навіть за добрий крок від пательні віє неймовірним жаром.
– Температура поверхні – 180 градусів. Біля сковорідки доводиться стояти по вісім годин, – пояснює пані Валентина. – Звісно, непросто, й аби часом не обпектися, працюємо тільки в рукавицях. Проте такі заходи допомагають не завжди – розігрітий цукор часто розприскується на сторони.
Та незважаючи на усі труднощі, карамельниця Валентина роботою задоволена.
– Рятує те, що в приміщенні працює потужний кондиціонер, а так до всього можна звикнути, – усміхається дівчина. – Хоча спочатку було непросто – усе з рук випадало й нічого не виходило. А зараз робота заввиграшки.

Продукцію можна придбати в Білорусі, Молдові та навіть Німеччині

Зі сковорідки карамелізована крупа потрапляє до спеціальної металевої форми, що розділена на окремі прямокутники. А далі її вміст дещо ущільнюється спеціальним валиком. Потім великий пласт по стрічці надходить до працівників, котрі з приладдям, що нагадує шпатель, розділяють пласт на маленькі шматочки. Таким чином й формуються брикетики грильяжу, що невдовзі потрапляють на упаковку. Обгортає ж у плівку продукцію спеціальний апарат з величезною кількістю хитромудрих кнопок.
– Аби не було браку, треба задати точні параметри – вказати детальні розміри брикетиків, – пояснює  оператор пакувального апарату Інна Майборода. – Для роботи із різними видами обгортки треба знати безліч нюансів, навіть точну температуру, аби краї з’єднувалися як слід.
Пані Інна на заводі працює близько чотирьох років. Роботу свою любить, бо приємно долучатися до процесу створення смакоти, якою ласуватимуть й малеча, й дорослі.
– Хоча сама подібні солодощі вже давно не їм. Проте, коли тільки потрапила до цеху, насилу стримувалася –  настільки все те пахло, – всміхається дівчина. – Нині ж оскома спала.
Подібний до грильяжу й процес виготовлення козинаків. Щоправда, у приміщенні, де виробляють ласощі, величезні чани заповнені не повітряним рисом чи кукурудзою, а соняшниковим насінням, кунжутом й справжнім асорті з найрізноманітніших горішків.
– Насіння отримуємо в обчищеному вигляді, єдине – ми його додатково обсмажуємо. А принцип виробництва подібний, – відказує пані Любов. – Із згущеного молока, цукру та з додаванням ваніліну, фундуку, арахісу, кураги та родзинок виготовляємо ще й ірис. Складники – лише натуральні, жодної «хімії».
А посмакувати подібними ласощами можуть не лише українські любителі солоденького. Продукція Шполянського заводу є і в Білорусі, і в Молдові, і навіть у Німеччині.

Козинаки – символ достатку й щасливого життя

Якщо в Україні найповажніших гостей традиційно зустрічають хлібом-сіллю, то на Сході таку почесну місію виконують, як не дивно, із козинаками.
Історія створення східних ласощів походить із древньої Грузії. Традиційно цими солодощами вітали приїжджих та подавали до святкового столу. Десерт вважався запорукою достатку, щасливого майбутнього, перемоги в усіх починаннях та символом «солодкого», щасливого життя. А ще ласощі, приготовані власними руками, грузини дарують коханим, бажаючи, щоб почуття були такими міцними, як і козинаки.
А от творцем козинака із насіння кунжуту, згідно з легендою, є перський цар Дарій. Свого часу йому вдалося перемогти вавилонського правителя. Удома воїнів зустрічали  почестями й солодощами. Саме тоді на царський бенкет й було вперше подано козинаки із кунжуту. Нині ж на Сході зерна кунжуту вважаються символом молодості, перемоги та міцного духу.

реклама