Суд відібрав у черкащанки вже шосту дитину

Фото газети "Вечірні Черкаси"

Минулого тижня рішенням Черкаського районного суду Наталю та Олега Шевченків було позбавлено батьківських прав на кількамісячного Віктора. Це вже шоста дитина, яку забрала держава.

«На подвір'ї й у хаті безлад. Посуд стоїть на вулиці, і, судячи з його стану, тут він не перший день. Посуд облизує пес. У сінях собачі екскременти. Немовля лежить у холодній хаті без штанців. Воно забруднилося. У помешканні немає теплої води, щоб його помити. У будинку немає ні з чого, ні на чому приготувати їжу. Дров не запасено. Дитя не має ні памперсів, ні теплого одягу. Батьки живуть за рахунок соціальної допомоги на дитину, ніде не працюють, перебиваються тимчасовими заробітками», – це зміст акту обстеження побутових умов сім'ї Шевченків із села Свидівок Черкаського району, зроблений у листопаді минулого року.

Уже за кілька днів служба у справах дітей забрала у Шевченків кількамісячного Вітюшку, вважаючи, що перебування у таких умовах небезпечне для його здоров'я, повідомляє газета «Вечірні Черкаси».

– Коли вона народила шосту дитину, ми приїхали до них додому – подивитися, які там умови проживання. І побачили, що брудні речі, використані памперси вилучених більш, ніж рік тому, дітей гамузом валяються на підлозі, – розповідає в. о. начальника служби у справах дітей Черкаської райдержадміністрації Ірина Шевчук.

Кілька років тому суд позбавив її батьківських прав одразу на п'ятьох дітей. Усі вони – від різних батьків, у декого батько помер, у інших відмовився або й забув про те, що має дитя.

– Коли ми відбирали у неї дітей перший раз, суд відмовив нам. Вона плакала, обіцяла, клялася і божилася, що виправиться, що приведе дім до ладу та дбатиме про діток, однак нічого так і не зробила, – пригадує представник сільської ради села Свидівок Олена Харченко. – Вона просто якась непутьова. Ми всі були за неї. Сільська рада і сусіди допомагали, чим могли: їжу привозили, дрова, та й хата, у якій вони мешкають, належить сільській раді. Ми боролися за цю сім'ю всім селом, бо думали: може, п'ятеро дітей та їй важко, чи у магазин нема як сходити, але ж нічого не допомагало. Сьогодні ми цю хату переоформили на дітей, аби вони мали куди повернутися із дитячого будинку.

Наталю не змінило навіть те, що у неї відібрали п'ятьох дітей, із шостим вона поводилася так само.

Мати без дітей

На всі зауваження про безлад у хаті жінка має стандартну і давно заготовану відповідь: «Як ви прийшли, я якраз збиралася посуд мити, прибирати, прати чи топити», залежно від того, у чому її звинувачують. Наталя зі сльозами на очах зізнається, що сумує за своїми доньками та синочками, любить і жити без них не може. Однак за два роки, відколи у неї забрали перших п'ятьох дітей, вона їх лише раз навідала. Так само лише раз Наталя провідала у Будинку маляти Вітюшку.

У своєму листі до суду адміністрація дитячого закладу писала: «Дитина перебуває у нас із 8 листопада 2011 року. За цей час мати провідала сина лише один раз – 17 січня 2012 року. Життям та здоров'ям дитини не цікавиться, участі у вихованні не бере». Свою байдужість Наталя пояснює нестачею грошей. Каже, що немає за що до міста доїхати, харчів та одягу дітям придбати.

– Хіба не можна було хоча б дров назбирати, у вас же в хаті було немовля. У нього не було навіть теплого одягу, ліжечка, на що ж ви витратили майже десять тисяч допомоги, яку отримали на дитину від держави? – зверталася на суді до жінки помічник прокурора Черкаського району Вікторія Мовчан.

– Я купила йому костюмчик, картузик і футболки, решту грошей потратила на подарунки старшим дітям, якраз їх провідала у Черкасах, – не задумуючись, відповідала Наталя.
Жінка затято не хоче розуміти, що суд, прокуратура, служба у справах дітей та сільська рада не проти неї, вони дбають про дітей. Наталя переконана, що ні занедбаний будинок, ні брудні діти – не привід позбавляти її батьківських прав, мовляв, по селу ще брудніші ходять, і нічого. Вона запевняє, що боротиметься за Вітюшку до останнього. Проте рішення про позбавлення батьківських прав на п'ятьох дітей не оскаржувала.

– Не забирайте у мене Вітюшку, я більше не маю для кого жити. Не буде дитини – не буде й мене. Якби у мене були гроші, я б усе робила, – вмовляла суд Наталя.

Хоч вони не потрібні ні батькові, ні мамі, ці діти люблять одне одного так, як не люблять діти з повноцінних та благополучних сімей. Коли представники сільської ради і служби у справах дітей приїхали до Шевченків забрати їх, вони були у школі. У холодній хаті повзав напівголий замурзаний Ярославчик. Хлопчик не злякався чужих людей, не плакав за мамою, батьком чи домом. Він одно стривожено бурмотів під носа: «Школа, Аліна, Ваня, Люда, Юля». Коли комісія забрала старших дітей Наталі і вони сіли до машини, малий Ярослав у захваті по черзі вигукував імена сестричок та брата. І лише після цього нарешті заспокоївся, усі свої були біля нього.

На жаль, дітей довелося влаштувати до різних дитячих будинків та установ, молодшого ж, Ярослачика, мала взяти на усиновлення сім'я. Діти дуже просили, щоб їх не розлучали. Коли дізналися, що їх усіх забирають до дитячого будинку сімейного типу – щастю не було меж. Видно, сама доля була за цих дітей, і сьогодні усі вони нарешті зібралися у одній родині.

– У рідній сім'ї вони б ніколи у житті не мали того, що їм дають у дитбудинку сімейного типу. У Аліни була затримка у розвитку, її невчасно віддали до школи, потім двічі залишали в одному класі. А сьогодні діти живуть у родині, про них дбають, турбуються, вони лікуються у санаторіях, їздять на море. Думаю, для них це краще, ніж жити із рідною матір'ю, – коментує Ірина Шевчук.

Щирі та відкриті діти сповнені любов'ю та теплом не лише одне до одного, вони раді новим вихованцям дитячого будинку. Нещодавно до них приєдналася дівчинка Іра. Покинута рідними батьками та зневірена у житті дитина була замкнена у собі, однак Аліна та Ваня змогли достукатися і до її серця. Вони провідували Іру в лікарні, телефонували їй. В очікуванні нової вихованки взялися допомагати підготувати для неї кімнату, клеїли шпалери, прибирали.

Нещодавно діти довідалися, що у їхньої мами народилося ще одне дитя і його також від неї забрали. Навперебій просили вихователів, аби ті забрали до них і маленького Вітюшку, однак він – ще зовсім немовля і, найімовірніше, потрапить до якоїсь родини на усиновлення.

Кажуть, чужих дітей не буває. Але інколи рідні діти стають чужими для своїх батьків. Вражає те, що після стількох поневірянь та дорослих випробувань шестеро маленьких сердець залишилися по-дитячому щирими, наївними та люблячими. Хочеться сподіватися, що життю так і не вдасться їх зламати.