«...Жінка-колій знесла голову рідкій сестрі одним ударом. Убивство розкрили методом мозкового штурму»... Про це Микола Филь, який раніше очолював карний розшук Черкаської області, розповів у інтерв’ю «Вечірнім Черкасам».
– Мого батька було по-звірячому вбито сокирою, – каже колишній начальник управління карного розшуку МВС України в Черкаській області 60-річний Микола Филь. – І навіть тоді я не думав, що працюватиму в карному розшуку.
Із Миколою Петровичем зустрічаємося в редакції. Він у темному піджаку, сірій сорочці й такого ж кольору краватці.
«Мав 600 рублів зарплати, але чомусь потягло служити»
– Мій рід – із села Хвильово-Сорочин Золотоніського району, – розповідає. – У діда в родині було семеро дітей. Три стали Филями, а четверо – Хвилями. Після школи я поступав у Київське вище військове авіаційно-інженерне училище. Здав чотири екзамени, забрав документи й поїхав додому. Повернувся й із старшим братом поїхав у Черкаський педінститут на природничий факультет. Навчався дуже гарно. Якогось разу виграв студентську олімпіаду і семестр зарахували без здачі екзаменів. Звідти пішов працювати в черкаську школу №7. Колектив дуже сподобався. Директор навіть обіцяв «відбити» від армії, але я твердо вирішив – піду служити. Перед від’їздом вдалося сфотографувати батька. Він – машиніст Золотоніського заводу імені Лепсе. Фотографуватися завжди відмовлявся навідріз. А це взяв на руки внука – малого моєї сестри. І дивився просто в об’єктив. Мене з військкомату відправили у Вергуни на підготовчий збір. Раптом кажуть – вертайся в село. Сходжу з дизеля – мати чекає. Вся в сльозах. Каже: «Нема нашого батька!»
Микола Петрович робить паузу. Потім продовжує.
– Пізно увечері батько повертався додому. Побачив, як із вікна односельчанки вилазить злодій. Почав його совістити. Той удав, ніби покаявся. За кілька днів батько йшов на роботу й злодій визвався провести. У ліску зарубав сокирою. Увесь велосипед був у крові. Вбивцю знайшли. Дали 14 років, які він відсидів у Росії. Згодом повернувся, знову щось украв. Його побили, й згодом помер.
За півроку Миколу Филя призвали до армії. Служив у військах протиповітряної оборони біля Євпаторії. Останні півроку вчився на офіцерських курсах у Новоросійську.
– Якось від місцевих почув пісню «Там, де Ятрань круто в'ється». Здивувався. Питаю: «Звідки ви її знаєте? Це ж із моєї Черкащини!» Тільки тоді довідався про українців на Кубані. Виявляється, там ще в 50-их роках були технікуми з українською мовою викладання. А населення всуціль було україномовне. А нам про це в книжках із історії не викладали.
24 червня 1983 року Микола Петрович демобілізувався з війська.
– Прийшов у школу, бачу, нове приміщення, колектив не той. На моєму місці працюють інші люди. Вирішив шукати собі іншу роботу. Влаштувався майстром виробничого навчання в СПТУ №22. За півроку став заступником директора з навчально-виховної роботи. Мав 600 рублів зарплати, але чомусь потягло служити. Двічі просився перевести на роботу в міліцію. Не відпускали. Другого разу навіть задіяв працівника Комітету держбезпеки. Помогло. Пішов у міліцію на оклад у 190 рублів. Але назад дороги вже не було. Спочатку відправили до Києва на курси МВС СРСР. Там звик до форми, трохи підтягли вміння оформлювати документи.
Повернувся звідти й іду в політвідділ.
Там мені кажуть:
– Думаєш, ми тебе візьмемо? Ти навіть не з партійних органів. А тут треба наглядати за людьми, які в силу своєї служби щодня спілкуються з криміналітетом. Іди в карний розшук, працюй із неповнолітніми!
150 рублів – за розкриття справи
Звідти вже пішов опером у карний розшук. Тоді в міліції як було? Повно досвідчених людей. Трохи менше – середнячків. І зовсім мало молодих і зелених. Кожному недосвідченому давали дядька-наставника. Свою першу гучну справу пам'ятаю до найменших дрібниць. Це був 1989 рік. На третьому відділенні драбівського бурякорадгоспу зникла 5-річна дівчинка Світланка. Після завершення програми «Час» вийшла з дому, щоби перейти з одного будинку в інший. Так робила щодня й ніяких проблем не було. Шукали цілий місяць – нема. Навіть облітали вертольотом місцевість – нічого. На станції жило 30 осіб. Спочатку відсіяли 15 осіб. Згодом із цих ще сім. Зрештою коло замкнулося на чотирьох сезонних робітниках із Білорусі. Таємно від них обійшли подвір’я, де вони жили. Знайшли кілька флаконів від одеколону. Беремо хлопців міцніше. Клянуться, що нічого не знають, нічого не бачили. Зрештою один відправляється додому. Влаштовуємо провокацію. Придумуємо версію, нібито під Києвом на залізничному вокзалі кинувся під поїзд. Хлопці починають зізнаватися. Мовляв, товариш психував, не спав ночами, пив одеколон. Підозрюваного затримують у Білорусі. Показав, де ґвалтував, де вбив, де тіло закопав.
За розкриття справи Микола Филь отримав премію в 150 рублів.
– Виставив могорич. Хлопці казали: «Ковбасу не купуй, вона псується, а сало – ніколи».
Ще одну гучну справу Микола Петрович розкрив у Драбові.
– Це було напередодні святкування 300-річчя селища. Усі готувалися до урочистостей. Раптом в одній хаті знайшли тіло жінки. Голову ніби косою скосило. Трималася на сухожиллях. Усі вени на руках порізані й спущена кров. Убивця забрав одяг і кілька непотрібних речей.
Приїхав колишній начальник Черкаської міліції Віктор Шляхов. Це був оперативник від Бога. Зібрав усіх оперативників, влаштував мозковий штурм. Раптом висловив припущення:
– А, може, це зробив маніяк? Може, колій свиней? Людина, яка вміє вбити одним ударом?
Тут підіймається дільничний Микола Мироненко. Мовляв, є така жінка-колій. Кличка «Прокурорша». Йому відповідає інший:
– Та ти що! Це ж її рідна сестра!
Версію вирішили відпрацювати. Отримали дозвіл на обшук. Ледве зайшли, як «Прокурорша» випила склянку отрути від жуків. Її забрала «швидка», і в лікарні жінка померла. Почали обшук – у хаті нічого нема. Під матрацом, правда, акуратно складені десятки. Напарник Моляка Іван каже мені: «Бачиш це? Не смій брати. Вони мертвому не пригодилися, а живому – тим більше».
Тим часом виходить інша група, яка обшукувала погріб. Кажуть, нічого не знайшли. Бачу, погріб як погріб. Нічого особливого. Тільки окремо купа мокрої картоплі. Ну який хазяїн триматиме в погребі мокру картоплю? Питаю тих, що обшукували:
– Тут дивилися?
– А як же! – кажуть.
Розкидали картоплю і знайшли в поліетиленовому мішку речі вбитої.
За рік Миколу Филя покликали в політвідділ.
– Навіть рапорт за мене написали. Але я вже не хотів туди. Відмовив. Боявся пройти повз третій поверх, щоби не потрапити їм на очі. Одного разу впіймали й влаштували мені рознос. Із досади пішов у відпустку. А вийшов із відпустки – політвідділу вже нема. Розігнали після ГКЧП.
Микола Филь розповідає про незвичні випадки.
– Хлопець поїхав у Вінницьку область. У райцентрі вийшов із автобуса і зник. Шукала і вінницька міліція, і черкаська. Батьки тяжко переживали зникнення сина. За рік мати привела його за руку. Виявилося, що заборгував велику суму. Нікому нічого не сказав, сів на літак і полетів до Сибіру. Там заробив, віддав борги й лише потім прийшов до батьків.
Микола Петрович нагадує, що 15 квітня виповнюється 100 років українському карному розшуку.
– Хотів би привітати всіх! Найперше – ветеранів карного розшуку з професійним святом! Бажаю здоров’я, достатку, мирного неба, довгих та щасливих років життя!
Микола Филь після служби в міліції очолював службу безпеки в кількох сільськогосподарських компаніях. Останнє місце роботи – керівник зернової компанії «Хорс». Зараз – на пенсії. Має дружину й сина-юриста.
Юрій Стригун
реклама
