На вулиці – нікого. Не видно живої душі й на обійстях, що розміщені на значній відстані – через кілометр і більше одне від одного. Аж врешті бачимо одиноку жіночу постать на котромусь з подвір’їв. Це 75-річна Катерина Панченко, як назвалася жінка при знайомстві. Мешкає у Барвінку уже понад п’ятдесят років.
-От як вийшла сюди заміж, так і живу тут, - розповідає. – Хату будували самі разом з чоловіком, якого немає ось уже двадцять п’ять років. Працювала у колгоспі дояркою, потім у рільничій ланці, а коли вже була на пенсії, підробляла у Червоному Хресті.
- Важко, мабуть, одній? – цікавимося.
- Поки що справляюся, хоч здоров’я вже не те. Донедавна тримала худобу. Ще того року були свині. Тепер все моє господарство – 65 курей.
З кормом для птиці, проблем, каже вона, немає: за земельні паї орендатор платить зерном, до того ж має півтора гектара городу, який засіює пшеницею.
Ось так і живуть в основному жителі села, підпорядкованого Чемериській сільській раді. Відомо, що був заселений головним чином Барвінок вже після жовтневого перевороту, а до того часу у п’яти хатах проживала лише панська прислуга. Тепер тут майже стільки ж людей. Катерина Панченко говорить, що ще до дев’яностих років, коли у Чемериському працював колгосп, тут було сто домоволодінь, тепер заселених хат усього півдесятка.
- Ті виїхали, ті вимерли, а зосталися такі як я та моя кума, ще нагорі там кілька хат.
- Виходить, і поспілкуватися немає з ким? – запитуємо.
- Чому ж немає? – заперечує наша співрозмовниця. - Кума ходить до мене, а я до неї. Пообідаємо чи чаю поп’ємо, згадаємо молодість. Оце такі походеньки, бо ми вже такі люди, що й ноги болять, і все інше. Взагалі ж я не скаржуся на долю. До мене і діти приїздять, і внуки, допомагають по господарству. Пропонують перебратися до них. А я їм: ви мене й під примусом у те місто не затягнете, бо в нас тут – найкраще.
Взагалі ж у Барвінку не відчувають себе відірваними від цивілізації. У селі мають навіть мобільний інтернет й супутникове телебачення. Рейсовий автобус зі Звенигородки сюди не заходить, тож виручає сільський голова чи місцевий орендатор.
- У будь-яку годину дня чи ночі подзвониш - під’їде. Ще й безплатно возить, - хвалиться жінка.
- І ніколи не відмовляє?
- Та як він відмовить? У нас такого не буває!
Взагалі ж до райцентру тутешні мешканці ( а це – всього семеро дорослих людей) вибираються лише при крайній потребі, бо, як кажуть, мають все своє. Навіть хліб печуть самі, маючи борошно. Коли ж треба до ФАПу чи на базар, котрий щотижня буває у сусідній Чижівці, людям не відмовляє водій шкільного автобуса, який курсує з Барвінка до школи у Ризиному.
Так, ми не помилилися: у цьому опустілому селі, яке інакше, як хутором, вже не називають, є й свій школярик. Дитячі голоси й сміх забриніли тут з того часу, як у Барвінок переїхала сім’я Ульянченків. І звідки б ви думали? – З Києва. На сьогодні у родині двоє синів. Старший – учень першого класу, молодшому рік і три місяці. Й народилися вони вже в Барвінку.
- Оселилися ми тут дев’ять років тому, - говорить глава родини Валерій Ульянченко. - Якось заїхав сюди до знайомих і, роздивившись довкола, відразу ж вирішив: ось воно, моє. Ви ж гляньте, яке тут роздолля, яка краса! Обжилися відразу. Я скотиною зайнявся. Тримав до 300 голів овець, кращих випасів для них, ніж тут, не знайдеш.
Взагалі ж Валерій переконаний, що у Барвінку не так уже й складно жити і навіть дивується, чому тут так мало нині жителів.
- Справді, потому, як не стало колгоспу у Чемериському й Чижівці, місцевий люд залишився без звичної роботи, - ділиться своїми думками. - Але ж хто не давав започаткувати кожному свою власну справу? Он, дивлюся, викупивши декілька дворищ, має тут один з жителів сусідньої Чижівки цілі плантації ягідників і лише за одну смородину має непоганий виторг. Чому б не взятися за щось подібне іншим? А ще можна й худобу чи птицю вирощувати. Треба лише бажання до роботи мати.
І як тут не погодишся з ним?
Мешкають Ульянченки по сусідству з Катериною Панченко. Подружилися вже давно й допомагають один одному.
- Я он дивлюся, що вона десь поїхала – приглядаю за її двором, - каже пан Валерій. - Треба нам з дому відлучитися – на неї все залишаємо.
Взагалі ж, люди у Барвінку приязні, живуть у довірі один одному, як то й було колись. Оскільки чужі сюди не заходять, то й дверей не замикають. Навіть коли надовго, на півдня залишають хату.
- Про таке у Києві лише мріяти можна, - підключається до розмови Антоніна - дружина Валерія. - Маємо у хаті всі зручності, своїми руками зробили. Уявіть, скільки б ми за таку от комуналку у Києві платили. Відповідно обладнали й кімнати, й кухню.
У цьому впевнюємося побувавши у їхній оселі. Все тут зроблено до пуття, з вигадкою. Такої кухні, скажімо, у київській квартирі не побачиш: піч, у якій палають дрова ( господиня готувалася до Великодня), а поряд газова плита, мультиварка.
- Коли розповідаю про все це своїм знайомим, буваючи інколи у Києві, бачу по них: заздрять, - всміхається глава сім’ї. - От і раджу їм переїздити сюди. А що, місця тут вистачить. Може, й рішиться хтось.
Михайло НЕЧАЙ
реклама
