Напередодні Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні волонтери Відділення Всеукраїнської благодійної організації «Турбота про літніх в Україні» в м.Черкаси (виконавчий директор Тетяна Бугеря) провели зустріч «Родинні спогади про війну».
Про це інформують організатори.
Волонтер Відділення Віра Лободюк розповіла спогади своєї підопічної Левицкої (Липи) Катерини Несторівни, 1927 року народження. До Німеччини вона потрапила в січні 1942 року. Шість місяців була в концтаборі. Було дуже холодно та голодно. Слабих і хворих відразу відправляли у печі концтабору або розстрілювали. Перебирали мерзлу брюкву. Інколи вдавалось її трохи вкрасти та з’їсти. З цієї брюкви потім варили баланду в’язням. Катерина Несторівна сказала: «Про концтабір не можу говорити, відразу на очі навертаються сльози і сильно нервую».
Якось в табір прийшов німець та запитав: «Хто вміє доїти корів?». Що робити в такому випадку, молода Катерина не знала. Всього боялись, бо не знала, що буде далі. Одна жіночка підказала, що ти з села, говори що умієш, і виживеш. Це і врятувало. Так вона опинилася у баура. Мати хазяїна, побачивши надто худу Катерину Несторівну після концтабору, бідкалась, чи вона зможе їм допомагати. Хазяїн був злий, мати хазяїна виявилась доброю жінкою. Діти хазяїна та разом із сусідськими дітьми сміялись над Катериною, що вона з концтабору. Корів було дванадцять. Катерина їх доїла, з весни пасла, але допомагала доїти і хазяйка. «У хазяїна було вже краще ніж в концтаборі», – сказала Катерина Несторівна.
Учасниця зустрічі Тішина Надія Василівна, 1939 року народження, про війну розповіла зі слів мами. На початку війни їй було лише два роки. Жили вони в селі Перша Воробйовка Cлободинського району Курської області. Коли німці увірвались в село, то відразу почали шукати продукти. Але коли відступали радянські війська, була вказівка різати худобу, щоби нічого не дісталось ворогу. Худобу порізали, посолили м'ясо і пересипали лушпинням від проса. Коли це побачили німці, вони жорстоко побили батька, але м'ясо знехтували взяти. Потім м’ясо мили, вимочували та їли. Це і врятувало родину Надії Василівни та їх односельців. Батько був на фінській війні, сильно поранений, тому його в армію не взяли. До війни він був головою колгоспу, односельці його німцям не видали. Коли радянська армія наступала, мешканці села сиділи в погребах. Село потрапило під перехресний вогонь радянських і німецьких військ. Це саме район Курської битви. Село повністю зруйновано, не залишився цілим жоден будинок. А потім був страшенний голод. Надія Василівна сказала, що ті часи і згадувати важко.
Блощаневич Галина Михайлівна розповіла, що в її бабусі було дев’ятеро дітей, з них п’ятеро синів. Трьох синів бабуся не діждалась з війни: один загинув на початку війни під Білою Церквою, другий – під Сталінградом. Жінка і діти другого сина потрапили під бомбування і загинули. Наймолодший син у 1944 році пішов на фронт, коли йому виповнилось 18 років, хоча фактично було 17, бо дописав собі один рік. Він загинув в Угорщині. «Скільки б у мене було ще братів і сестер, якби не війна», - сказала Галина Михайлівна.
Учасники зустрічі відмітили, що молоде покоління вже мало знає про Другу світову війну. Потрібно записувати родинні історії і розповідати їх дітям і онукам.
Зустріч проведена в рамках проекту «Створення безпечної зони для людей старечого віку», що виконується за програмою «Місце Зустрічі:Діалог» в Україні Німецького Федерального Фонду «Пам'ять, Відповідальність, Майбутнє».
Фото: depo.ua
реклама
