«Ця книга написана і тому, що я боюсь це забути, – каже автор. – Для мне є очевидним, що МИ впевнено ЦЕ забуваємо, навіть не пізнавши. У кожного своє уявлення про війну на Донбасі в її гарячій фазі 2014 року. Ракурси різні – є зручні і не дуже. Колишні полонені говорять на публіку дуже рідко. Але коли починають говорити щиро, ракурс виходить саме «не дуже»: це дискомфортно слухати із загальних позицій. Як правило, ця позиція «на дивані». Зручно. Комфортно. Як не дивно і не по-блюзнірськи це звучить, але треба визнати, що війна також стала складовою цього комфорту. І ці затишні дивани стоять скрізь, навіть в найвищих кабінетах, як прояв найперше любові до себе. Важко щиро любити «ближніх». Це серйозна робота над собою. І вже зовсім не зрозуміло, а як же любити «дальніх». Дуже «дальніх», особливо тих, що в полоні. Як? Вони ж фактично чужі – ні брат, ні сват, ні зять. Чужі… Перебування їх там більш зручно для героїзації їх там, ані ж створення гідних умов для прийому тут».
Валерій Федорович також додав, що минув рік від дня звільнення із полону двох останніх бійців легендарної групи «Італійця»: «Грузина» і «Гуцула».
«Тяжкий рік повернення до реальності «за що воювали»… Поки що визнання їхнього статусу не те, що колишніх військовополонених, а взагалі статусу легітимних учасників бойових дій на Донбасі – проблема. Знайоме. І знакове «Ми вас туди не посилали». Упевнений, переможемо. Складніше з пам’яттю. Не забути б… Не забути «Італійця» і сотні-тисяч інших, і «за що воювали»…» – каже Валерій Макеєв.
За його словами, книга художня, але побудована на реальних подіях.
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису