Українець, який поставив крапку в Другій світовій війні

На жаль, Дерев’янка у нас знають мало. Навіть у більшості вітчизняних енциклопедичних словниках чомусь відсутні відомості про легендарного воєначальника. Він не став нашим національним героєм, як Георгій Жуков у Росії чи, приміром, Дуглас Макартур у США, або де Латр де Тассіньї у Франції, котрі теж підписували акти капітуляції. Тож не зайве буде згадати біографію непересічного українця.

генерал Кузьма Дерев’янко на лінкорі „Міссурі” стоїть другий зліва. Промовляє Дуглас Макартур

Дуже хотів учитися

Майбутній генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко народився на Уманщині в селі Косенівка. Був старшим сином  у багатодітній родині малоземельних селян. Тому його батько Микола Кирилович змушений був працювати каменярем у місцевому гранітному кар’єрі. То був стихійний бунтар, якого поважали односельці. Тож на початку минулого століття брав активну участь у селянських виступах проти царських гнобителів. За це його неодноразово заарештовували, а з 1907 по 1910 рік Микола Дерев’янко відбував заслання у Великому Устюзі Вологодської губернії (Росія). Його дружина Секлета Герасимівна з дітьми – трирічним Кузьмою і молодшими Зіною та Степаном поїхала разом з чоловіком.

Після повернення до Косенівки Кузьма вже у восьмирічному віці почав працювати влітку, а взимку вчився. Закінчив сільську двокласну церковно-приходську школу. У 1917 році батьки за останні копійки відправили його на навчання до Першої Українській гімназії імені Бориса Грінченка в Умані. Учитися і читати він дуже любив, тож, щоб ніхто не заважав, улітку жив у наметі, який поставив у батьківському саду. Через нестачу грошей навчання в гімназії не закінчив. Вступив до профагрошколи у селі Тальянки, але і її залишив через злидні.

1922 року пішов у Червону армію, хоч у щоденнику писав, що військовим бути не хотів. Вирішальну роль зіграло те, що офіцер в мілітаризованому Радянському Союзі непогано заробляв.

Спочатку Кузьма навчався в Київській, згодом у Харківській військових школах, потім – у Військовій академії ім. Фрунзе в Москві. Вибрав для навчання курс військової розвідки. Йому добре давалися мови, тому швидко оволодів англійською, японською, польською.

Під час Голодомору забрав до себе в Харків матір з двома маленькими сестрами. Брат Микола, який жив у Луганську, забрав до себе молодшого Тодося, а батько намагався допомогти іншим дітям і онукам. На жаль, двох не врятував.

І воював відважно, і не лжесвідчив…

Успішно закінчивши 1936 року навчання на спеціальному факультеті Академії, Кузьма Дерев’янко несподівано зник на два роки. Як тепер відомо, в 1936–1938 роках він виконував особливе завдання уряду – організував і керував перевальною базою на станції Сари-озек у Казахстані, з якої радянське озброєння доставляли в Китай для армії Мао Цзедуна. За це згодом в Кремлі з рук Калініна отримав орден Леніна ще й звання майора.

У 1938 році в країні панувала атмосфера „Великого терору”. Сталін, боячись повстання, знищував армійське командування. Проти Дерев’янка теж почали фабрикувати справу. Його – професійного дипломата і розвідника – раптом призначили на посаду керівника господарського відділу санаторію… На початку 1939-го йому офіційно повідомили, що проти нього ведеться карна справа. Незадовго до того репресували його дядьків – Йову і Матвія. Поповзли чутки, що батько Кузьми був куркулем.

Дерев’янко розумів, що через родичів тиснуть на нього, хочуть змусити лжесвідчити на колег. Та він не відрікся ні від кого, не писав доноси, не підписав жодного документа проти близьких.

Йому пощастило, його не репресували, але в 1940-му році відправили на війну з Фінляндією. Він командує лижним диверсійно-розвідувальним полком. За хоробрість і винахідливість виявлені на цій війні йому присвоюють звання полковника, нагороджують орденом Червоної Зірки. У січні-березні 1941 року Дерев’янко виконував особливе завдання у Східній Прусії. Що то було за завдання, можна тільки здогадуватися.

А потім – Друга світова війна. В серпні 1941 року він очолив рейд у тил німецьких військ, в ході якого з концтабору під Старою Русою було звільнено близько двох тисяч полонених червоноармійців. Так само відмінно зарекомендував себе і в Курській битві, форсуванні Дніпра, Корсунь-Шевченківській, Умансько-Ботошанській і Яссько-Кишинівській операціях. Звільняв рідну Косенівку, форсував Дунай, воював в Угорщині, брав Відень. Там відбулася зустріч з генералом 3-ї американської армії Джорджем Паттоном… В 40 років йому присвоюють звання генерал-майора, знову нагороджують орденами.

Цікаво, що поруч з ним воював син-підліток. 15-річний Віталій у травні 1943 року дивом дістався до батька на фронт і навідріз відмовився повертатися до матері. Тож усю війну вони пройшли разом.

Ті, хто знав Дерев’янка, зауважували, що він не був типовим радянським генералом, який готовий досягти успіху будь-якою ціною. Він турбувався про підлеглих і сам зі зброєю в руках вступав у бій.

Восени 1954 року Деревбянко востаннє відвідав Україну, побував у Косенівці, побачився з рідними. Свій 50-літній ювілей зустрів у лікарні. 30 грудня того ж року його не стало. Поховали Кузьму Дерев’янка на Новодівичому кладовищі в Москві. Останнє прохання генерала – поховати його в Україні, в рідному селі, влада проігнорувала. В цьому його доля дещо перекликається з долею Довженка.

Нащадки Героя в Росії бояться навіть назвати своє прізвище

А зараз про дивовижні збіги. Ми пам’ятаємо, що Кузьма Дерев’янко знав японську мову і досить тривалий час перебував у Японії. Знаємо також, що його молодший брат Микола жив у Луганську, де під час Голодомору рятував від смерті їхнього молодшого братика Тодося. А в 2017 році далекосхідний сайт „Город В” повідомив, що у Владивостоці і зараз живе правнучка Кузьми Дерев’янка пані Ольга. Як твердять журналісти цього російського видання, вона лише того року дізналася, що її прадід підписав з боку СРСР документ, який поклав кінець Другій світовій війні. І взагалі, вона побоюється згадувати про свого відомого родича.

Цікаво, що для російських журналістів Черкащина – мала батьківщина Дерев’янка і Ольги – це Західна Україна… Та менше з тим. Ольга розповіла, що її предки були далеко не бідними, жили у квітучому краю, були освіченими і мали певний статус. Її бабуся Тася – племінниця Кузьми Дерев’янка – коли настали смутні часи (напевне йдеться про сталінські репресії), щоби вижити, втекла в „дикі, спекотні степи Донбасу” і почала там пролетарське життя. Тому Ольга й народилася в Краматорську. Але її батько пам’ятає, як Дерев’янко прилітав у село і катав свого внучатого племінника, котрому тоді було сім років, на літаку.

У її родині також згадують історію, яку розповідав сам Кузьма. Буцімто, під час війни він потрапив з товаришами по службі у потрійне оточення. Здавалося, це кінець. Але йому приснився містичний сон, з якого він зрозумів, як потрібно діяти. У результаті завдяки такій дивній підказці вони вийшли з оточення і вижили.

– Отже, не можна сказати, що я нічого не знала про свого двоюрідного прадіда, – розповідає пані Ольга. – але наша родина, як і вся країна, пройшла через непрості випробування і від дітей багато чого приховували. Адже Кузьма Миколайович теж ходив по лезу бритви, лише дивом не був репресований. Розумним, думаючим військовим, які займали високі посади, було непросто.

30 років тому Ольга несподівано навіть для себе зібралася і поїхала з Краматорська у Владивосток. Її робота в цьому місті виявилася надовго пов’язаною з Японією (як і в її відомого прадіда). Ось такі несподівані повороти долі.

У Японії вона знайшла собі чимало друзів і ділових партнерів, організувала бізнес. Здається, у неї все добре: знайшла себе, живе непогано. Але, як сама каже, „до цього часу спрацьовує генетичний страх”. Тому і просила не називати її прізвища. Звісно, російські журналісти зробили висновок, що її рідні, які живуть на Донбасі побоюються, що публікація може бути сприйнята ними неоднозначно. А може Ольга просто боялася, щоби не спливла інформація про те, що родина Дерев’янка рятувалася на Донбасі від голодомору? В сучасній Росії лише згадка про нього для влади рівнозначна зраді…

Навіть виходячи з цього факту зрозуміло, що Росія й Україна – це мов дві різні планети. Там нащадки видатного радянського воєначальника з українським корінням побоюються згадувати про нього (можливо саме через українське коріння), і він так і не був відзначений зіркою Героя Радянського Союзу чи Росії, хоч і заслуговував на це звання. А в нас 7 травні 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про присвоєння Кузьмі Дерев’янку посмертно звання Герой України з врученням ордена „Золота Зірка” за мужність і самовідданість, виявлені у роки Другої світової війни 1939-1945 років, визначні дипломатичні заслуги у повоєнному врегулюванні міждержавних відносин.

Коли Росія відмовиться від Курил?

Тобто, саме в Росії, а не в Україні, ставлення до Дерев’янка і Дня Перемоги над Японією якесь дивне і неоднозначне. Нагадаємо, що ще 2 вересня 1945 року, в день капітуляції Японії, був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР, який проголошував 3 вересня Святом Перемоги над Японією і неробочим днем. Але згодом це свято, що називається, відсунули. 7 вересня 1947 року та ж Президія оголосила 3 вересня звичайним робочим днем. І вересневий День Перемоги забувся…

З кінця 90-х років депутати Сахалінської думи намагалися протиснути через Державну Думу РФ рішення про відновлення свята. Але змогли добитися лише встановлення нової пам’ятної дати: 2 вересня – день закінчення Другої світової війни (1945 рік). Тобто, так собі, пам’ятна дата, та й усе… Між тим, улітку 2009 року верхня палата Парламенту Японії одноголосно затвердила законопроект, в якому Південні Курили іменуються „споконвічними територіями” країни. Власне, так і є. Їх, як і Південний Сахалін, Радянський Союз відторгнув після капітуляції Японії. Але коли це Росія терпіла такі ляпаси від інших країн? А тут стерпіла… Що це, страх перед Японією і США, які тепер є їхнім союзником? Схоже, через нинішню економічну слабкість, Росія зосередила свою увагу на Україні і Білорусі, прагнучи поглинути ці країни. А на Далекий Схід махнула рукою, усвідомлюючи, що тягатися ще й з Японією і Китаєм їй вже несила.

Але чому саме Дерев’янко?

Дивним і до кінця не з’ясованим залишається також питання, чому саме Кузьмі Дерев’янку Сталін доручив підписати Акт капітуляції Японії, а не, приміром, Маршалу Радянського Союзу, головнокомандуючому радянськими військами на Далекому Сході Олександру Василевському? Адже від союзників підписи ставили Верховний командуючий  Військами на Тихому океані американський генерал Дуглас Макартур і командуючі британськими, китайськими й іншими військами. Звісно, Дерев’янко був заслуженим бойовим генералом, досвідченим військовим розвідником і дипломатом, але на той час він обіймав лише посаду начальника штабу 35-ї армії.

Щодо цього історики не дійшли одностайної думки. Є декілька припущень. Я нарахував їх сім.

Багато хто наполягає на тому, що Сталін мстився за підписаний 7 травня в Реймсі (Франція) Акт капітуляції Німеччини. На думку Сталіна, його, Червону Армію і СРСР принизили. Мовляв, капітуляцію гітлерівців союзники провели надто поспішно, від Радянського Союзу її підписав генерал-майор Іван Суслопаров, якого поставили перед фактом, і він навіть не встиг обговорити все з Москвою. А там переконані, що такий Акт повинні підписувати перед Верховним командуванням усіх країн антигітлерівської коаліції, а не тільки перед Верховним командуванням союзних військ. Тому Сталін наполіг, щоби капітуляцію повторили у східній частині Берліна Карлсхорсті. Тож 9 травня за московським часом і 8 травня за центральноєвропейським Акт беззастережної капітуляції німецьких збройних сил підписав від СРСР заступник Верховного Головнокомандувача Збройними силами СРСР, маршал Георгій Жуков. Але, від Великобританії – головний маршал авіації Артур Тендер, від США – очільник військово-повітряних сил, генерал Карл Ендрю Спаатс, від Франції – генерал армії де Латр де Тассіньї.  Останніх Сталін не бачив рівнею Георгію Жукову. Тому в Японію Сталін не відправив навіть начальника штабу Василевського Іванова, чи командуючих фронтами Малиновського, Мерецкова, Пуркаєва.

Але чимало істориків наполягають, що вирішальним фактором стало те, що Дерев’янко володів японською і англійською мовами, а також мав чудові якості розвідника і значний штабний військовий досвід.

Інші дослідники твердять, що в той час Сталін уже почав обмежувати участь знаменитих радянських полководців у міжнародних акціях, побоюючись, що у них можуть з’явитися „наполеонівські амбіції”.

Дехто каже, що війна з Японією не мала для СРСР великого значення. На їхню думку, союзники випрохали цю війну у Сталіна і вони її отримали. У цій ситуації Дерев’янко був ідеальний як представник – знає мови, має заслуги перед союзниками. Такому можуть більше розповісти, а це важливо, оскільки Японія вже нецікава, а союзники – дуже. Відправити на підписання людину в більш високому званні означало перебільшувати свою перемогу. Не хотіли, мовляв, брехати ні собі ні людям.

Ще дехто вважає, що Сталін зауважив – рік народження Дерев’янка 1904-й. Тобто рік ганебної для Російської імперії війни з Японією, в якій вона втратила значні території, і котрі „вождь” вже червоної Росії тепер повертав.

Міркуючи над подальшою долею Кузьми Дерев’янка, окремі біографи висловлюють також думку, що генерала-українця просто відправили на заклання… Адже крім підписання Акту про капітуляцію Японії, він отримав наказ відвідати міста Хіросіму і Нагасакі і скласти звіт про побачене. В СРСР теж працювали над ядерною програмою, тому вище військове командування не могло не знати про небезпеку наслідків атомного бомбардування. Припускають: кремлівський тиран боявся, що бойовий, авторитетний генерал-українець може стати непокірним. 30 вересня 1945 року Дерев’янко особисто доповів Сталіну і членам Політбюро про виконання доручення. Показав і світлини. Робив їх сам, фотографа на заражену місцевість не пустив. Доповідь схвалили на всіх рівнях і оцінили як дуже важливу інформацію. Біограф генерала, доктор історичних наук, професор Володимир Шевченко вважає, що ці матеріали були використані для активізації розробки радянської ядерної зброї. Але сам Дерев’янко почав поступово згасати від ракової пухлини, викликаної ядерним опроміненням. Коли він помер, йому було лише 50 років.

А можливо вирішальну роль в призначенні Дерев’янка зіграло те, що Кузьма Миколайович був саме українцем, який не приховував і не соромився своєї національності? Україна ж понесла чи не найбільші втрати в Другій світовій війні. Отже, за цим стояли певні внутрішні і зовнішньополітичні розрахунки, зокрема створення ООН. Підпис українця під документом, яким була поставлена крапка в цій найстрашнішій в історії людства війні, став, без сумніву, ще одним вагомим аргументом в гострих дискусіях між СРСР, США і Великою Британією щодо правомірності входження до складу країн-засновниць ООН України і Білорусі, що на той час було стратегічно вигідно для СРСР. І цей крок, без сумніву, сприяв утвердженню України як повноправного члена всесвітньої міжнародної організації.

Тож не виключено, що саме через таку кількість версій щодо рішення Сталіна, в Росії настільки обережні стосовно Дерев’янка і капітуляції Японії. Сталін, який зараз у фаворі в чекіста Путіна, не залишив чітких роз’яснень та інструкцій, як ставитися до цього факту, й імперські чинуші і придворні історики розгублені. Та зрозуміло, що в будь-якому випадку Кузьма Дерев’янко був для Генералісимуса лише пішаком на його шахівниці…

Українець проти українців?

Отже Дерев’янко досить загадкова особистість. Ми й досі знаємо про його бойовий шлях набагато менше, ніж про інших героїв Другої світової. Одне знаємо точно – він був за народженням черкащани, по крові українець. „Я бачив багато народів і чимало країн, – писав він у щоденнику. – Але краще, аніж на Батьківщині, не було ніде. Я не мислю себе ніде, крім рідної землі”. І все ж, кмітливий, відважний, освічений він вірно служив радянській імперії. Так, Дерев’янко тужив за Україною, намагався приїжджати на Батьківщину, рятував під час Голодомору родину. Та шлях, що він обрав, не давав йому свободи маневру. Генерал був таємним і безвідмовним знаряддям покарання в руках радянської влади. Тому, напевне, ми майже не знаємо про його участь в організації партизанського руху. „Моїм заступником з організації партизанських загонів у смузі фронту був призначений дуже діловий і толковий офіцер Олексій Микитович Асмолов”, – напише він згодом у спогадах. Між тим, цей „толковий офіцер” в 1946 році, як начальник Рівненського управління МГБ(КГБ), керував операціями з ліквідації загонів УПА. Був проти звинувачень Сталіна і після промови Хрущова на XX з’їзді КПРС добровільно пішов у відставку...

То ким би був Дерев’янко, якби дожив до незалежності України? Я не знаю, але тепер він Герой України, як і генерал УПА Роман Шухевич… Роман Йосипович став ним того ж року, що і Дерев’янко, напередодні Покрови. Уявімо лишень, як прислужилися б Україні ці два видатні воєначальники, якби діяли разом, в армії незалежної України! Але доля бездержавної нації така, що хтось здобуває незалежність, а хтось служить завойовнику.

Різні світи, різне ставлення до долі людей

Отак було поставлено крапку в Другій світовій війні

Під час Другої світової війни, будучи начальником штабу армії, Кузьма Дерев’янко брав участь у розробці наступальних операцій в Україні, Румунії, Угорщині й Австрії. Генерал, як ми вже знаємо, був майстром спецоперацій в тилу у ворога. Останньою з них була операція зі звільнення з японського полону американських і британських генералів в Мукдені (Маньчжурія). Загалом тоді звільнили 28 генералів, 500 офіцерів і 1200 солдатів. Тож і не дивно, що коли він у незвичній для радянської амуніції чорній генеральській формі з’явився на палубі лінкора „Міссурі” для підписання Акта капітуляції Японії, американські моряки зустріли його бурхливими оплесками. За його подвиг президент США Гаррі Трумен нагородив в 1946 році українця Кузьму Дерев’янка другою за значенням в Америці військовою нагородою „Легіон заслуг ” (Legion of Merit).

…Американський полководець, носій найвищого звання – генерал армії, фельдмаршал філіппінської армії Дуглас Макартур підписав Акт капітуляції Японії різними ручками. Одну віддав колишньому японському полоненому – генерал-лейтенанту Джонатану Уейнрайту, котрий капітулював на Філіппінах, а другу – генерал-лейтенанту Артуру Персивалю, котрий здався в полон японським військам у Сінгапурі. Для думаючих людей ця демонстрація американського генерала дала поштовх до аналогій і думок про долю радянських військовополонених. Адже за наказом Сталіна від 16 серпня 1941 року вони оголошувалися „ворогами народу”. Ось що записав у своєму щоденнику з цього приводу у вересні 1945 року Олександр Довженко:

– Не можу тільки простити генералу Макартуру, що, підписуючи капітуляцію Японії, підвів з собою до великого історичного стола двох своїх побувалих у полоні генералів… Полонених, замість того щоб розжалувати їх, перевірити в концтаборі й проробити так, щоб знали до четвертого коліна, як потрапляти до полону.

Замість того, щоб довідатись шляхом серйозних досліджень, чи не були часом вони японськими шпиками, чи не допомагали японському фашизму, оцих-от підозрілих полонених так зразу покликати до столу як переможців, товариші, що ж це таке?

Не розумію. І не розумію ще, чому се так схвилювало мене? Чому мені стало завидно?.. І чогось жаль. І радісно, що є на світі горді люде, всі помисли яких спрямовані на життя і на довіру до людини. Чорт забирай, які ж бо гарні речі бувають у житті!

У своїй промові на лінкорі „Міссурі” генерал Дуглас Макартур сказав: „Моя найбільша мрія і мрія всього людства, щоби з цього урочистого моменту почалася інша епоха. Хай у минулому залишаться кров і смерть, а світ буде заснований на вірі і взаєморозумінні, хай він не втрачає людської гідності, хай ним опанують свобода, терпимість і справедливість”. На жаль, мрія старого генерала залишилася лише мрією. Уже невдовзі після його виступу почалася холодна війна, а за 5 років тодішні союзники вже воювали один з одним у Кореї, згодом – у В’єтнамі. Зараз Росія окупувала частину нашої території. Щодня від російської зброї страждають брати Кузьми Дерев’янка по крові і навіть прямі родичі. А в Росії і далі виставляють себе миротворцями. Чи є межа блюзнірству, і чи такими бачив стосунки між нашими народами генерал Дерев’янко? Чи воював би він так відважно за Радянський Союз, якби знав напевне, що росіяни колись вбиватимуть українців на українській же землі?..

Автор: Олександр Вівчарик