Ранок 18 лютого 2015 року. Дві з половиною тисячі українських силовиків колоною виходили з Дебальцевського котла. Серед них були й черкащани – солдати 128-ої окремої гірничо-піхотної бригади Збройних сил України.
Вони розповіли «Громадському.Черкаси», як виходили з оточення та що допомогло їм врятуватися.
Руслан Черкашин, кулеметник
У лютому Руслан воював біля шахти «Ольховатська» під Дебальцевим. Напередодні виходу з котла сюди підтягнулася більша частина бійців з інших позицій, щоб разом вирушити в опорний пункт «Поляна». Там стояв штаб 128-ої бригади. Він був на околицях Дебальцевого. Там сформували колону й під ранок усіх виводили.
Ми приїхали на «Поляну» вночі. Я їхав з лікарем на його джипі. Взяли з собою ще кілька бійців. Лікар відразу пішов у бліндаж до поранених. А я – шукати укриття. Бо на сходах в бліндаж теж було небезпечно. То тут, то там лежали мішки з двохсотими. Я був шокований. Хоч і знав, що несемо багато втрат, адже йшли тяжкі бої. «Поляну» постійно накривали обстрілами.
Ми чекали до ранку. Як світало, вийшли. А пішли як: хто пішки, хто на техніці. Той самий лікар запропонував мені поїхати з ним. Я сів з кулеметом спереду. На заднє сидіння лікар посадив кілька поранених хлопців. Запакувалися і пішли колоною.
Ми йшли, а нас обстрілювали з обох сторін. Вся дорога була усіяна технікою. Одні машини підривали сепаратисти. Інші залишали наші і йшли пішки: одні не могли проїхати, бо грузли в болоті, інші ламалися на ходу. А дехто сам підпалював техніку, щоб не дісталася ворогові. Бачимо – танк застряг. Інший танк намагається його витягнути. А на танках людей обліплено. Ми згодом теж засіли. Хто пішки йшов, допоміг випхати машину.
Я кажу лікареві: «Док, то наші прикривають?» Він тільки на мене подивився й мовчки помахав головою. Зрозуміло, що то стояли танки сепаратистів. По дорозі нас кілька разів обстрілювали. Над вікном снаряд РПГ пролетів. Мене це шокувало. Кажу: «Доктор, ану відкривай вікно, відстрілюватимуся з кулемета». Відкрив вікно, дивлюся – там спалахує, там вибухає, ні хріна не ясно. Кажу лікареві: «Закривай та поїхали. Що буде, те й буде». Їдемо, а скрізь вибухи, вогонь. Я губу закусив і вперед. Так ми й прибули в Артемівськ.
Сергій Грабовий, розвідник
Перед виходом Сергієві та ще 30 бійцям довелося перечекати ніч у селі Комуна. Туди стягували іншу частину українських силовиків. Під обстрілами, в невеличкій кімнаті кожен сидів один в одного на головах. Там, де мала виходити українська армія, саме йшли бої. З Комуни хлопців перевели в опорний пункт.
Їхали ми не дорогою, а полями і ярами. Колона трохи розсипалася. Хто не зміг нагору виїхати, хто – через маленьку річку переїхати, застрягали. Ми їхали на бортовій машині. Вона теж застрягла. Нам довелося йти пішки. Пройшли трохи. Всі товариші з мого взводу продовжували йти, а я заліз на іншу машину. Навколо нікого не знав. Зі свого взводу залишився сам.
Коли ми звернули у передмістя Дебальцевого – з лівого боку на пагорбі побачили техніку. Всі ж раді, задоволені. Думають, що нас прикривають. Коли ми трохи проїхали, то зрозуміли, що нас чекають, а не прикривають. Йде колона. Ми їдемо рівненько, машина за машиною. А вони нас як в тирі почали розстрілювати. Двома танками і двома БМПешками-одиничками.
Я не зрозумів, що трапилося. З лівої сторони із середини кузова вантажного автомобіля, на якому я їхав – спалах, дим. У мене в очах потемніло. Тут водій з кабіни вискакує, кричить: «Все! Приїхали! Машина не їде!» У вухах шум, в очах незрозуміло що коїться. Я вистрибую з того автомобіля – куди йти, що робити? Поле, сніг навколо. Бачу, всі йдуть в одному напрямку. Ну що, треба йти й собі туди. Куди йти, чого йти, навіщо? Нам ніхто не пояснював.
Я йду по стежці, яку в снігу протоптали хлопці. Зліва стоять танки, стріляють, кулі над головою летять. Цей свист куль… Я досі не можу забути, як вони свистять. Праворуч автомобілі горять, вибухають. Йду, мертвий лежить, минаю. Спереду хтось іде, кричить: «Давай з нами!» Я махаю головою: «Ні». А собі думаю: «В кого стрілятимуть насамперед – в одного, чи в натовп?»
Бачу – якісь кущики. Я з тієї дороги сходжу в ті кущі, щоб мене менше бачили. Неймовірна втома, добу не їв і не пив. А в голові одна думка: «Треба йти». Хоча не розумієш, куди йдеш, навіщо.
Кілометрів за десять від цього всього вдалині – прапор жовто-блакитний. О, наші, думаю. Значить, туди йду. Майже дійшов до наших позицій. І тут річка, невеличка така, майже можна переступити. Що ж робити? Немає, як обійти. Треба переходити. Хлюп туди – і по коліна. Мороз надворі, а в мене ноги мокрі.
Ну все, прийшов до своїх. Сходяться хлопці – хто звідки. Зустрів знайомих. Нам сказали поховатися, бо кулі свистять. А потім порадили не чекати транспорту і йти в напрямку села. Через те село вийти на трасу Артемівськ-Дебальцеве. Звідти на «попутки» – і в Артемівськ (зараз – Бахмут). Сказали, там зовсім трохи пройти. Я прибився до п’ятьох зі свого батальйону. Ми й вийшли.
Боже, ми як почали йти. А йшло дуже багато людей. Ідем-ідем, а того села не видно. Вже і ноги не йдуть, і голова не йде, вже нічого не йде. Я ні з ким не розмовляв. Просто йшов. У думках: «Я не можу, але треба йти. Бо якщо тут упаду, то нікому не буду потрібен». Не впав. Нічого не викинув, тягнув, усе що на собі було – каску, бронежилет. Деякі хлопці не витримували, викидали.
Мене тоді врятувала єдина думка: «Я ж розвідник, я ж не можу здатися. Як це так, що я візьму тут і впаду?» І ця думка протягнула мене ще кілометрів десять до того села.
Прийшли. Як зараз пам’ятаю – біля хати стоїть трилітрова банка закатаного компоту. Які ягоди були – не пам’ятаю. Знаю, що червоні. Ця банка компоту – замерзла. І ми з тієї банки лід пальцями видовбували, щоб хоч щось в рота вкинути. Щоб хоч якої-небудь рідини спробувати. Бо губи засохли. В роті пересохло.
Вийшли ми на трасу, щоб впіймати «попутку» на Артемівськ. Уявіть: стоять на дорозі дядьки з автоматами в бронежилетах, зупиняють цивільні машини і просять: «Підвезіть нас». Їхала «швидка». Вона й забрала мене і кількох хлопців. Довезла у військову частину.
На під’їзді до Артемівська чую зі своєї рації: «Прийом-прийом». О, свої. Живі, значить. Я їм відповів, що скоро буду. Потім ми знайшлися в частині. Приходжу – «поляна» накрита, всі на місці. Одного мене не було. Вони й розказують, що мене вже поминали, прощалися. А потім по рації почули. На тому для мене війна й закінчилася. Більше я там і не був.
Тарас Теліженко, гранатометник
Тарас та ще десять бійців в опороному пункті опинилися на день раніше за інших воїнів, яких звозили в «Поляну». Їм наказали йти в місто й прикривати відхід бригади. Колоною з Дебальцевського котла вони не виходили.
Вранці 16 лютого нам наказали зібратися. Всі чекали наказу рушати й були на нервах, ступінь адреналіну зашкалював. Хоча ми тоді з товаришем сиділи і розгадували кросворд, тому що нас все задовбало. Всі дивилися на нас із виряченими очима й казали: «Як ви можете кросворд розгадувати?» Врешті ми виїхали й доїхали до Дебальцевого.
На околицях міста стояв наш базовий табір. Знову пішли обстріли. Поховалися, хто куди зміг. Ніч переночували у бліндажі. У ньому могли вміститися шість осіб. А нас туди напхали 16. Ми полягали спати так щільно один до одного, що повернутися було неможливо. Я так і пролежав на одному боці цілу ніч. Це були ще шикарні умови. Бо в хлопців знайшли, що перекусити, було тепло і більш-менш спокійно.
Зранку 17-го залишки нашого батальйону підняли, і ми видвинулися в місто. Нас було десять осіб. Ми прикривали відхід бригади і взагалі всього угрупування. У місті ми спостерігали за ворогом, стріляли їм у відповідь. Зв’язку взагалі не було. Ні мобільні телефони, ні рації не працювали. Ворог був у сусідньому помешканні, через квартал, у 50 метрах від нас.
Вночі я з товаришем стояв на посту. На морозі при мінус 20 градусах замість одної зміни відстояв три. Тому що нас і так було небагато, ще й кілька поранених мали. Тому 18 лютого я прокинувся пізно. Вийшов зі своєї схованки. То був підвал. Механік-водій «Батя» сказав, що нас кинули. Відхід з котла розпочався ще у три години ночі. А вже була дев’ята ранку. Наших уже не було, кругом – лише вороги.
Зв’язку досі не було. Що робити? Вирішили їхати. А куди? Ледве видзвонили якогось командира. Він сказав їхати в напрямку села Луганське. Ми вже знали, що дорога до села прострілюється. Останні кілька днів ми були у повному інформаційному вакуумі. Але чули, що вороги зайняли Вуглегірськ та інші міста. Й кільце поступово звужувалося.
Сіли ми в БМП. Виїхали, трішки попетляли містом. Кілька разів попадався супротивник. Одного разу бачили ворожий танк, іншого – БМП. У місті нас рятував ефект несподіванки, і нас часто сприймали за своїх. Ніхто не очікував побачити українців в окупованому Дебальцевому, коли українську армію вже виводили з котла.
Звичайно, що прапорів на машині не було. Лише брудні, затерті жовто-блакитні полоски. Й на них усі сиділи. По військовослужбовцях теж було незрозуміло, що їдуть українські солдати. На мені були німецькі берці, бронежилет і шолом. Ватяні штани і куфайка – «совкові». До того ж, наших давно не було в місті. А ми – десять осіб, їхали на одній машині, коли навколо – противник.
Спочатку ми виїхали на бахмутську дорогу. Ми її називали «трасою життя», тому що це була єдина дорога, яка сполучала Дебальцеве з «великою землею» – Україною. Потім згадали, що вона прострілюється. Тоді ми не знали, що вона була ще й замінованою. Ми з’їхали з неї і почали розбиратися, куди нам рухатися далі. З годину блукали полями та ярами. Потім до нас дійшло, що ми їхали замінованими полями. Але жодного разу ні на що не натрапили.
По дорозі ми трохи відстрілювалися. Нас і збивати намагалися, і снайпери по нас працювали. Та й потрапляло по нас багато, в основному стрілкотня. Осколки від РПГ зачіпали. Кілька разів натикалися на міномети противника. Обстріли були, але ми якось вдало маневрували між ними. Ефект несподіванки нам був на руку.
Згодом наздогнали колону, яка виходила з котла. Ми їдемо внизу, а на пагорбі наша колона їде. З іншого боку стоять два танки. Блись-блись – і машина з колони підірвалася. Потім дивлюся – блись. Ну думаю, зараз і нам буде. У п’яти метрах від нас вибухнуло.
Ми їхали такими дорогами, якими ніколи б не подумав, що можна проїхати. Болотами їхали, такими ярами, де БМП вертикально ставала. Ззаду на краю машини колода лежала. І коли таке траплялося – я ставав на ту колоду і рівно стояв, коли машина виїжджала на гору. А хлопці так і котилися. Ми зупинялися, забирали їх і далі їхали.
Кілька разів ми зупинялися і підбирали хлопців, які виходили з котла. Одні пішки йшли, інші – обгорілі й напівголі лежали. В результаті нашу машину повністю обсіли хлопці. Люди сиділи скрізь: і на дулах, й на кришках над гусеницями. Я сидів ззаду, намагався сам всидіти і тримав двох, щоб не випали. Мої руки так задубіли від холоду, що я їх ледве розжав, коли приїхали. В Артемівськ нас доїхало вдвічі більше, ніж виїжджало. Ніхто під час виїзду з котла на нашій БМП не постраждав.
Об одинадцятій були на нашій території. Коли приїхали в Артемівськ, нас зустрічали командири і були такі раді нас бачити. А особливо через те, що ми ще й на машині приїхали. Бо третина нашої техніки там і залишилася. Але ми тоді були злі на все і на всіх, що залишилися самі в окупованому Дебальцевому. Це зараз ми розуміємо, що нас ніхто спеціально не кидав. Так вийшло.
Ілюстрації Юлії Гайдай спеціально для «Громадське: Черкаси»
реклама
Коментарі
Знаєш "директор"-є речі,які ти так і не зрозумієш до кінця свого нікчемного життя.Це одна з них.
Стрічка RSS коментарів цього запису