Сім’я шполянки Валентини Дель не одне десятиліття проживає в Україні. Тут народилися її троє з чотирьох дітей, вже має онука, друзів, житло, проте своєю у Шполі вона ніяк не може почуватися. І причина цьому — те, що Валентина Михайлівна ніяк не отримає паспорт як громадянка нашої держави.
Про це пишуть «Шполянські вісті».
Валентина і найстарша донька Крістіна не є громадянками Казахстану, звідки переїхали 23 роки тому, але чиновники ніяк не зареєструють шполянок і як громадян України. Скільки б зусиль, за їхнім зізнанням, не докладали жінки, проте добилися лише отримання документів, що посвідчують право на проживання.
— Коли з батьками приїхали на Шполянщину, мені виповнилося всього шість місяців, — пояснює Крістіна Дель. — Тут виросла, звичайно, вважаю себе українкою. Уже створила власну сім’ю, народила сина, проте своє дівоче прізвище під час реєстрації шлюбу, як виявилося, поміняти не мала права. Коли зверталася у місцевий паспортний стіл, мені радили вирішувати проблему якщо не на обласному рівні, то аж у Києві. Їздили, намагалися вирішити, проте поки що марно. За порадою чиновників ми з мамою замовили в Казахстані довідки про те, що на даний час не є громадянами тієї країни і там не проживаємо. Це коштувало немалих грошей як за самі папірці, так і на проїзд у різні столичні кабінети, однак вони не допомогли вирішити проблеми.
Довідки про право на проживання в Україні дійсні у К.Дель до 25 років, а в матері В.Дель — до 45 років. До 25-ти літ Крістіні залишилося менше, ніж півроку часу і як боротися за своє право законно називатися українкою далі, вона поки не знає. Хвилюється, як далі жити без документів і чи не депортують їхню сім’ю назад, до Казахстану, хоч більшу частину життя мати й донька мешкають у нашому районі.
— Чесно кажучи, вже виснажилися морально і важко матеріально постійно відстоювати свої права як громадян, — продовжує Крістіна. — Ми витратили немало грошей, нервів, а проблема ніби крутиться по замкнутому колу.
— Народилася і виросла я в Північно-Казахстанській області, смт. Смирнове, там закінчила школу, — розповідає про себе Валентина Дель. — Мій батько родом з України, а дівоче прізвище Галенко, тож казахами себе ніколи не вважали. Коли у серпні 1996 року зважилися на переїзд, спершу оселилися в Капустиному. Обрали це село, адже туди переїхали і наші друзі.
Приїхала я сюди з старим паспортом, проте не колишнього СРСР, а більше схожим на довідку, де зазначалося дівоче прізвище. Забігаючи наперед, зауважу, що згодом він десь подівся, а я зверталася у посольство Казахстану за допомогою в отриманні громадянства. Там обіцяли допомогти, проте вимагали довідок про несудимість та інших, яких у Шполі не видавали через відсутність паспорта. Таке от знову замкнуте коло, хоч довідки про проживання на території, постраждалій від аварії на Чорнобильській АЕС, нам видали. Виходить, було підґрунтя для цього…
На той час вже мала трьох дітей, Крістіну, Анатолія та Ігоря, тож часом просто опускалися руки від завантаженості і неможливості все устигати. Більше того, наявність довідки замість паспорта часом створює проблеми при влаштуванні на роботу.
Переїхавши з села до Шполи, спершу винаймали житло. Переходили з однієї хати до іншої, аж доки в будинку не сталося загорання через несправну електропроводку. Тоді, дванадцять років тому, з трьома дітьми опинилися без даху над головою. Щоправда, місцева влада допомогла отримати відомчу квартиру, так звану малосімейку, де проживаємо досі. За що досі дякую колишньому голові райдержадміністрації С.М.Струку. Тоді ж нам у паспортному столі видали документ про право на проживання в Україні, пообіцявши, що матимемо такі ж права, як і всі українці, лише не зможемо голосувати на виборах. З того часу ніби все залагодилося, з’явилися належні соціальні виплати на дітей, влаштувалася на роботу листоношею.
Знову труднощі через відсутність паспорта відчула старша донька, коли стала мамою і постало питання реєстрації її синочка Жені у районному відділі реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС). Його просто відмовлялися реєструвати як громадянина України. Тепер молодій матусі порадили спершу самій виготовити закордонний паспорт (такий потрібен особам без громадянства), а потім йти до ДРАЦС.
— Довелося залишати немовля удома з чоловіком, а самій їхати до обласного центру та замовляти потрібний документ, — додає К.Дель. — Єдина перевага, що в нашій ситуації за нього не довелося сплачувати кошти, адже особи без громадянства мають таке право.
Таку ж процедуру з отриманням закордонного паспорта довелося пройти і В.Дель, адже її наймолодша, трирічна донечка, також ризикувала бути не зареєстрована як громадянка нашої держави.
З місяць тому всі зібрані документи завезли до обласного центру, витратили понад тисячу гривень — і на початку лютого чекали обіцяні оновлені документи про право на проживання в Україні. Проте ні сьомого лютого, ні дотепер їх не отримали. Тож мама з донькою знову стривожені і шукають шляхів таки добитися документів.
Антоніна Долина
реклама
