Учасники зустрічі розповіли свої родинні історії про події війни та історії, записані волонтерами Відділення, які збереглися у пам’яті старшого покоління.
Наталія Степаненко розповіла спогади своєї свекрухи Ганни Яківни Степаненко (1934 року народження), яку війна застала в Лубнах. Батько - ополченець - пішов у ліси. Ганна Яківна з мамою, тіткою, двоюрідною сестрою п’яти років залишилися в Лубнах. Вони вимушені були жити в сараї, бо в їхньому будинку оселилися німці. Тітку німці забрали працювати у госпіталь, а мама прала білизну німців. Білизну привозили і забирали два німця. Один показував фотографії своїх двох дочок і пригощав шоколадкою. Інший - діставав пістолет і стріляв поруч з дівчатками, говорив, що вб'є. Діти з тіткою і мамою носили їжу у табір військовополонених, що був недалеко від міста. Але німці перевертали миски з їжею і лякали дітей, коли це бачили. Ганна Яківна розповідала, що при відступі німці спалювали всі речі з будинків. Мало, що вціліло.
Нікого не залишили байдужими спогади Миронюк Марії Петрівни, 1934 року народження. Її родина проживала за три кілометри від кордону, в селі Жуків Любачівського району Львівської області. На той час і зараз - це територія Польщі. Німці нікого не жаліли. Забирали все що було: і сіно, і зерно, і їжу. Батька били. У війну братів забрали на роботи до Німеччини і вони працювали у «бауерів». Обидва були в концтаборі. Молодший записався поляком, тому зміг вибратися з концтабору. Старший був у концтаборі до визволення. Він описував як було весь час важко (на жаль лист загубився), навіть коли визволили місцевість де був табір. Охорона табору їх покинула. Були настільки виснажені, що йти кудись не могли. Двоє діб просто сиділи. Прийшли американці, стали годувати, просили не їсти багато. Голодні люди не послухались, багато померло від дизентерії. «Війна дуже втрутилась в долю родини, це не повинно повторюватись», - сказала Марія Петрівна, коли записували її спогади.
Марина Бугеря поділилась родинними спогадами про свою бабусю Стельмах Віру Григорівну, 1923 року народження. 21 червня 1941 року в неї був випускний вечір, а 22 червня почалася війна. Бабуся працювала у військово-відновлювальних потягах, які у прифронтовій зоні відновлювали залізничні колії. У родині зберігається потертий на згинах, склеєний в багатьох місцях, пожовклий від часу акт про те, що документи бабусі згоріли в розбомбленому потязі. Вона розповідала, що найстрашнішим було виття бомб під час бомбардування потягів. Тоді доводилося розбігатися в усебіч, але німці наздоганяли на мотоциклах.
У підсумку зустрічі її учасники зазначили, що треба пам’ятати свою історію. Це можливо лише за умови, коли естафета пам’яті буде передаватися з покоління у покоління. Родинні історії потрібно зберігати і розповідати онукам та правнукам.
