А якщо враховувати ту кількість міфів і страхів, які циркулювали довкола самої хвороби, ситуація справляла ще більш тривожне враження.
Понад два місяці Агенція розвитку локальних медіа "Або" спільно з редакціями мережі сайтів малих та середніх міст The City розповідають історії лікарів та медичного персоналу у 28 містах України – від Кіцманя до Сватового.
Це спецпроєкт "Супергерої в білому" про людей, що опинилися на передовій боротьби з COVID-19. Лікарям довелося впоратися із страхом, втомою та роботою в екстремальних умовах, коли сказати, що буде далі, не може ніхто.
Серед численних текстів спеціально для "Української правди" обрали 5 історій – про роботу в реанімації, інфекційному відділенні та на "швидкій".
Історія лікаря Павла Строканя із Золотоноші (Черкаська область, населення – 28 тисяч)
Павло Строкань працює у відділенні інтенсивної терапії Золотоніської районної лікарні понад 30 років, майже 20 з них він очолює реанімацію. Журналісти розпитали лікаря про усі особливості цієї важкої роботи.
– Найтяжче виходити з реанімації, де поразкою закінчилася боротьба за життя пацієнта, і говорити рідним: "Ми зробили все, що в наших силах". Доводиться приводити батьків чи дітей до тями, втішати їх. Боляче сприймати несправедливі звинувачення в непрофесійності або ж зволіканні, хоча насправді кожного разу ми робимо все можливе.
Щороку через мої руки проходить від 800 до 1000 пацієнтів. За три десятиліття їх було майже 30 тисяч.
Пам'ятаю свого першого пацієнта. Це був молодий хлопець, що отруївся рибою. Надто пізно чоловіка привезли до нас. Боролися за нього три дні, але токсико-інфекційне захворювання вже набуло тяжкого перебігу. Ми відправили хлопця в область, але і там виявилися безсилими.
Не встиг переступити поріг – дзвінок. Кличуть назад
Усі залишають відділення зі словами: краще до вас не потрапляти. А потім дякують через газету чи на вулиці.
Років три тому у приймальне відділення привезли охоронника держустанови з інфарктом. Повна зупинка серця. Разом із головним лікарем, який випадково опинився поруч, ми надали невідкладну допомогу: непрямий масаж серця, розряд дефібрилятором. Врятували. А після курсу лікування в обласній клініці чоловік прийшов подякувати. Це надихає.
Мабуть, бути медиком мені судилося ще до народження: у нас лікарська династія. А от мій син сказав: "Як подивлюся, що в тебе немає ні дня, ні ночі, ні вихідного, ні прохідного, то я не хочу такої роботи!". І обрав собі іншу кар'єру.
Мій робочий день офіційно розпочинається о 7.30, але ситуації бувають різними. Бувало, що їдеш на роботу вночі, хоча лише щойно з тієї ж роботи повернувся. Не встиг переступит поріг – дзвінок. Кличуть назад.
Думаю, що коронавірусна інфекція ще зимою подавала перші дзвіночки. Але це тільки мої припущення, бо тестів ніхто не проводив, про них тоді й не чули. Тоді у нас було багато хворих з пневмоніями. Двоє – важких, вони померли.
Як можна поставити на ноги інсультника за 5 днів?
Мрію про сучасний ремонт відділення інтенсивної терапії. Воно затісне, розраховане на 6 ліжок. Потрібно ще мінімум 3.
Поки що така кількість достатня для потреб Золотоніщини. Але наша лікарня визначена опорною ще на три сусідніх райони, які в проекті мають об’єднатися в один – Золотоніський (розмова відбулася до реформи адміністративного поділу – ред.).
Під нашим наглядом пацієнти перебувають, як правило, від дня до 10 діб. Буває й два тижні.
Проте за новими протоколами реформи вторинної ланки медицини, термін перебування пацієнтів у відділенні значно скорочений. У мене в голові не вкладається, як можна поставити на ноги інсультника за 5 днів, якщо для цього потрібно 7-10. Та ще й вкластися у 19 тисяч, що виділяє для цього держава.
Попри все, я щодня йду на роботу, відкинувши весь негатив і погані думки. Мене чекає мій колектив і пацієнти, які хочуть жити. І не так вже важливо, яких зусиль для цього доведеться докласти.
реклама
