Мовне питання в Україні: «примирення» чи утвердження (на досвіді Естонії)

Складність мовного питання в Україні формувалася історично протягом століть. За цей час з’являлися різні позиції щодо консолідації народу навколо мови. Як вирішення мовного питання на сьогодні може об’єднати українське суспільство? Як у цьому може допомогти досвід іншої пострадянської держави – Естонії? Про це піде мова далі.

Мовне питання в Україні: сучасні реалії

Історичні дані свідчать, що тривалий час українську мову витісняли з усіх сфер життя, особливо цей процес поглиблювався після втрати державності. І до сьогодні, в часи незалежності України, її громадяни займають різноманітні позиції щодо використання державної мови. Одні відстоюють позицію єдиної української мови як державної, носієм якої є український народ. Дехто досі стверджує, що в нас ніколи не було ніякої держави, тому й мова наша теж «штучна». Інші займають «нейтральну» позицію і використовують ту мову, яка «зручна» для їхнього спілкування, потрібна їм з певною метою. Через ці та інші позиції виникає конфлікт, який непросто розв’язати.

від часу, особливо перед виборами, політичні сили порушують мовне питання і маніпулюють ним для того, аби здобути підтримку певної частини електорату. На побутовому рівні часом виникають незначні конфлікти щодо використання / невикористання української мови як державної. Прихильники становлення державності вимагають на законодавчому рівні подальшого закріплення української мови у всіх сферах життя. Є й також і ті, хто визнає та поважає державну мову, попри те, що його рідна мова – інша. Прихильники використання російської мови – переважно українці, що розмовляють російською – просять «лояльності», «примирення» у використанні інших мов, зокрема «своєї», російської. А от які погляди на мовне питання є в Естонії? Як його вирішували на початкових етапах незалежності та яку мовну політику здійснює керівництво держави сьогодні?

Естонський досвід «мовного примирення»

Голова конгресу українців Естонії Віра Коник, яка вже понад 30 років проживає в цій країні, розповіла, що на початку 90-х років тут почали виникати протистояння між корінними естонцями та іншими народами, які не розмовляли мовою корінного населення. Ще з самого початку відбулося поділення на 2 табори: естонці та некорінні народи, що розмовляють російською мовою.

«З початку 90-х років і до сьогодні корінні жителі Естонії сповідують єдину мовну концепцію: є ми, естонці, є наша мова, наші традиції. А якщо ви живете на нашій землі, ми вас терпимо, але вимагаємо, щоб ви вчили державну мову і поважали нас як корінний народ. Ніхто не вимагає говорити в побуті естонською, але в державних органах та установах державна мова – необхідність», - розповідає пані Віра.

На початку 90-х в Естонії дуже серйозно було поставлено питання вивчення естонської мови для всіх категорій населення: хотіли, щоб усі від великого до малого вивчали і знали естонську мову. На той час близько 30-ти відсотків взагалі не знали естонської. Тільки з часом керівництво держави дійшло висновку, що окремим категоріям людей, зокрема, старшого віку, буде складно вивчити естонську. Тому пішли на деякі поступки, зокрема дали можливість «неестонцям» спілкуватися своєю мовою, але при цьому не мати можливості отримати громадянство, займати державні посади тощо.

На думку Віри Коник, на сьогодні естонці мають «міцний стержень» у вирішенні мовного питання, вони вперто стоять на своєму. І це попри те, що Рада Європи мала певні зауваження щодо мовної політики, зокрема інституту негромадянства: «Естонці чудово розуміли: якщо допустити до парламенту громадян інших національностей, що розмовляють недержавною мовою, європейського майбутнього їм не бачити. З 1991-го року народ вирішив орієнтуватися на Захід. Це дуже добре помітно і сьогодні: попри політичну конкуренцію, розбіжності в соціальних питаннях, загалом народ і політики мають однаковий погляд на питання розвитку держави, її культури, традицій та мови зокрема».

Через тверду позицію естонців у питаннях мови виник навіть певний стереотип: на сьогодні корінні жителі Естонії вважають усіх, хто приїхав у їхню країну та розмовляє іншою мовою, росіянами. Зі слів пані Віри, це так званий концепт Путіна: «Побутує думка, що всі, хто з колишнього Радянського Союзу, є росіянами і їх потрібно захищати. Нині доводиться розвіювати цей стереотип і пояснювати протилежне: є люди різних народів, і не всі вони використовують російську мову у спілкуванні, а користуються і мовою своєї національності».

Тверда мовна політика Естонії виявляється і в тому, що тут далі діє мовна інспекція – державний орган, який проводить мовні перевірки на знання мови в установах, особливо чиновників, які перебувають на державній службі. «Для кожної державної посади, роботи в цій країні створено певні мовні вимоги, рівні знання. Якщо такий чиновник не відповідає цим вимогам, йому спочатку роблять припис скласти іспит на цей рівень. Якщо результат іспиту буде негативним, роботодавець буде змушений звільнити таку людину. В Естонії такий випадок – рідкість, бували лише поодинокі випадки. Наприклад, касир відмовився обслуговувати клієнта естонською мовою. Після того, як клієнт поскаржився, наступного дня касир через це він був звільнений», - ділиться Віра Коник.

Знання державної мови в Естонії дає право її громадянам обирати своїх представників до парламенту. Натомість негромадяни можуть голосувати лише на місцевих виборах за представників місцевого самоврядування.

Мовна політика в Естонії активно впроваджується і через засоби масової інформації. Всі вони, зокрема, і комерційні, функціонують виключно естонською мовою. На радіостанціях діють квоти на обмежене використання іноземної музики: основна кількість музичних композицій має бути естонською, а незначна частина може бути іншими мовами, і не лише російською. «Коли якогось героя запрошують на телебачення, він мусить давати інтерв’ю виключно естонською. Якщо ні, таку людину не беруть на інтерв’ю. У цьому конкретному випадку, на мою думку, мовна політика є надміру жорсткою. Адже якби здійснювали переклад (хоча б за допомогою субтитрів) російською, було би більше іноземців, які переглядають естонське телебачення, а не російські телеканали. Однак у такий спосіб вони зберігають свою мову», - вважає Віра Коник.

За словами пані Віри, на сьогодні керівництво держави пішло на незначні поступки щодо використання інших мов у сфері культури – насамперед, із комерційною метою. Наприклад, у деяких приватних кінотеатрах почали титрувати чи дублювати російською мовою фільми естонського виробництва. Проте ці поступки не свідчать про послаблення мовної політики, а, навпаки, про те, що держава хоче залучити до національного продукту більше іноземців.

Проте найважливішим фактором, що сприяє утвердженню та збереженню державної мови, на думку Віри Коник, є те що естонці самі бережуть свою мову: «Для них – це «священна корова». Вони пишаються нею, де тільки можуть, просувають її. Малий за чисельністю естонський народ, який так зберігає свою мову, може швидше вижити і зберегтися, ніж більший за кількістю український, якщо не цінуватиме і не берегтиме свою рідну мову. Тобто справа насамперед у ментальності, ідентичності, а все інше – похідне.

Шлях утвердження мови в Україні

На думку низки вітчизняних мовознавців, культурних діячів та політиків, після ухвалення мовного закону в Україні 2019-го року наша мова нарешті почала утверджуватися як офіційна, державна. І нарешті їй відвели належне місце в державі. За словами колишнього посла України в Білорусі, екс-міністра культури й туризму, а нині – першого заступника генерального директора Шевченківського національного заповідника Ігоря Ліхового, на сьогодні йдеться про утвердження того, що повинна насамперед мати нація, - державної мови: «Кожен народ, кожна нація має свою мову і оберігає її. І немає потреби говорити про якесь «примирення» з кимось. Потрібно всім, хто живе в Україні, просто визнати, що є єдина державна мова і потрібно її поважати, дотримуватися закону. Коли я був послом України в Білорусі, то говорив державною білоруською мовою, я її вивчав, бо це повага до мови, держави та нації».

Тому, на думку Ігоря Ліхового, нинішня державна політика України не свідчить про якесь «засоромлення», «пригнічення» людей інших національностей. «Ніхто не забороняє в Україні говорити мовами національних спільнот, кожен народ має право розвивати свою культуру і традиції. Але потрібно не забувати поважати державну мову, особливо тоді, коли це регламентовано законом. Варто зрозуміти, щоб без знання державної мови тобі не вдасться повною мірою реалізувати себе. Свого часу мій батько розумів, що не зможе вступити до університету, якщо в Радянському Союзі не знатиме російської», - каже пан Ігор.

Зі слів Ігоря Ліхового, таке утвердження державної мови в Україні не має бути «насильним», спонтанним, а поступовим, виваженим. Для цього, на його думку, потрібно створити мовні курси для тих, кому складно вивчати українську: «Ніхто не вимагає від людей у нашій країні відразу ідеально знати державну мову. На це потрібен час, зусилля. Потрібно, можливо, комусь «переломити» себе, щоб почати говорити українською, хоч і з помилками спочатку. Колись моя сусідка, яка розмовляла свого часу російською, прислухалася до моєї поради і почала вчити українську з нуля. Сьогодні вона дуже вдячна мені за це, а я пишаюся нею».

Також, на думку пана Ігоря, самі українці мають твердо триматися рідної, державної мови та не цуратися її, особливо, коли спілкуються з російськомовними людьми, адже лише так можна буде справді утвердити її. «Добре відомі ситуації, коли українці, які розмовляють українською, при спілкуванні з російськомовними людьми переходять на російську. Таким чином, вони показують свою меншовартість, поблажливість до інших мов. Натомість потрібно зрозуміти раз і назавжди, що в такий спосіб ніколи не вдасться навчити людей говорити державною, українською. Така поступливість свідчить не про примирення, а про брак власної гідності, ідентичності», - вважає Ігор Ліховий.

На думку доцента кафедри філології та гуманітарної політики Вінницької академії неперервної освіти Тараса Ткачука, питання утвердження української мови як державної потрібно вирішувати більш глобально і для цього необхідні суттєві матеріальні ресурси. «У світі між мовами є така ж конкуренція, як і між економіками. Ті мови, за якими стоїть потужна фінансова підтримка, переможуть у цьому змаганні. У боротьбі з російською мовою в нас дуже малі людські та фінансові ресурси: кількість користувачів українською в 10 разів менша, ніж російською: приблизно 30 мільйонів говорять українською і майже 300 мільйонів – російською. ВВП України у 10 разів менший, ніж у Російській Федерації. Тому тенденція щодо наступу російської мови в усіх сферах буде зберігатися найближчі десятиліття», - вважає пан Тарас.

Також, як вважає Тарас Ткачук, українській мові на сьогодні складно конкурувати в інтернеті, адже частка української мови у всесвітній мережі є мізерною. Українська Вікіпедія не може конкурувати з російськомовною (і тим більше англомовною) через відсутність серйозної фінансової підтримки з боку держави. Так само українська мова програє в соціальних мережах. «Наші опитування за останні 5 років засвідчують постійне зменшення частки україномовних користувачів в соцмережах: наприклад, у сільській школі на Вінниччині (а це Центральна Україна!), де навчаються 20 україномовних старшокласників, 15 з них ведуть сторінки в соцмережах російською. І це за умови, що всі 20 учнів визнають рідною українську, а всі їхні друзі та батьки є україномовними», - констатує пан Тарас.

Ще одним суттєвим «кроком назад» від утвердження української мови як державної, Тарас Ткачук вважає той факт, що пуристи української мови  (прихильники дуже «чистої мови») останнім часом  настільки захопилися «вичищенням» рідної мови, що навіть ті російськомовні, які прагнуть перейти на українську, зрештою відмовляються від цієї ідеї: «Як би вони не говорили, їх все одно будуть постійно виправляти (не «по дорозі», а «дорогою»; не «хід», а «перебіг»; не «затор», а «корок» тощо). Це саме, на жаль, стосується й нової редакції правопису, яка загальмувала розвиток української в Інтернеті на років 10-15. Важко уявити, що наша держава знайде мільйони на редагування всього програмного забезпечення за нормами нового правопису. Тому користувачі будуть налаштовувати комп’ютери та пошукові системи на російську або ж англійську, щоб не ускладнювати собі роботу з необхідною інформацією», - прогнозує пан Ткачук.

Де і як в Україні можна запровадити естонський досвід мовного питання?

На думку Віри Коник, в Україні державна мова дискримінується протягом всіх часів незалежності і до сих пір. Саме тому ситуація кардинально протилежна, порівняно з Естонією. «Є мова державотворчого народу, всі інші мають учити державну мову, а виходить навпаки. Чим абсолютно відрізняється Україна від Естонії, так це тим, що в Україні є русифікація українців. Російською мовою розмовляють зрусифіковані українці, а не росіяни, тобто етнічний український народ, який піддався русифікації. В Естонії цього немає абсолютно», - каже пані Віра. Тому вона бачить абсолютно інший підхід у вирішенні мовного питання: нагадати російськомовним українцям, хто вони насправді, показати їхнє «коріння».

На думку пані Віри, в Україні досі діє «комплекс меншовартості»: «Російськомовні фільми дублюють чи титрують українською мовою (а не навпаки, як в Естонії). Це ж можна помітити і у встановленні квот на українськомовні пісні: щоб було не менше ніж стільки-то відсотків українськомовної музики, а все інше – на ваш розсуд, як захочете. А мало би бути навпаки».

За дослідженнями Тараса Ткачука, уряд Естонії запроваджував у країні Закон про мови поетапно (3 етапи) упродовж 17 років, починаючи з двомовності й закінчуючи статусом негромадян тих, хто не спромігся скласти іспит на знання естонської. На думку мовознавця, це мало і позитивні, і негативні наслідки. «З одного боку ЖОДЕН естонський уряд не змінював обраного шляху й послідовно впроваджував принцип монолінгвізму (одномовності). З  іншого боку, такі дії спричинили тривалу напругу між російськомовними, які досі відмовляються вивчати естонську, та етнічною більшістю, - каже пан Тарас.

На думку Тараса Ткачука, в Україні використати вищенаведений сценарій поки що неможливо з кількох причин: «Російська меншина є численною (кілька мільйонів мешканців) і в переважно дуже агресивно налаштована проти всього українського. На жаль, немає єдності в цьому питанні і в наших урядовців, які час від часу піднімають питання про двомовність та офіційне визнання російської як другої державної мови, хоча б для деяких регіонів».

Також, на думку Тараса Ткачука, невизначеність вітчизняних еліт у цьому питанні стає приводом для маніпуляцій, до яких вдаються політики, умисне розколюючи наш народ напередодні кожних виборів.

Врешті, Тарас Ткачук вважає, що тема державної мови залишається болючою насамперед через пасивність авторитетних експертів у різних сферах, які з різних причин ігнорують державну мову (наприклад, лікар Євген Комаровський, радіоведучий Іван Яковина, аналітик Юрій Романенко тощо), підсилюючи цим позицію не дуже порядних політиків та урядовців.

Віра Коник не погоджується з думкою Тараса Ткачука в тому, що чим більша кількість іншомовних, тим важче впроваджувати державну мову в життя. «Головне не це. В Естонії є окремі регіони, люди в яких не розмовляють державною мовою, наприклад, повністю російськомовні (де живуть росіяни та вихідці з Радянського Союзу). В Україні етнічних росіян у відсотковому розподілі набагато менше, тут переважають русифіковані українці, які розмовляють російською мовою», - вважає пані Віра.

Окрім того, голова Конгресу українців Естонії погоджується, що для підтримки, утвердження державної мови фінанси відіграють важливу роль, проте не є на першому місці. «Насамперед все залежить від бажання народу говорити рідною мовою, зберігати її. І це бажання має розвиватися з родини, підтримуватися в дитсадку і школі. А далі вже все інше має запроваджувати держава: розвивати мову, впроваджувати її у всіх сферах суспільного життя. Безумовно, для утвердження мови через книговидання, телебачення, ЗМІ потрібні фінанси. Проте головним залишається внутрішній фактор», - вважає Віра Коник.

Прогнози експертів

На думку Віри Коник, на сьогодні прямого механізму впровадження мовної політики в Україні на основі досвіду іншої держави немає, оскільки мовна ситуація в нашій державі особлива: «Україна може взяти досвід Естонії в тому, як запроваджувати мовні курси, вести контроль за виконанням мовного закону. Але без внутрішнього фактору, без зміни у свідомості людей ставлення до державної мови, жодну реформу впровадити не вдасться».

Тарас Ткачук прогнозує: «Оскільки за російською мовою стоїть у 10 разів більший людський та фінансовий ресурс, то російськомовні зовсім не збиратимуться докладати зусиль до вивчення української, яка для них реально не потрібна практично ніде в цій країні, окрім здобуття освіти та роботи в деяких державних та комерційних структурах. Тому опір з їхнього боку великий, і він не зникне до тих пір, поки не відбудеться перемикання на рівні якісних показників: увесь контент українською буде кращим, доступнішим, яскравішим, моднішим тощо».

Також на думку Тараса Ткачука, на зміну мовних орієнтирів потрібен час, великі зусилля та колосальні кошти. «Часу минуло чимало, зусиль докладено небагато, а фінансів у нас ніколи на цю справу не було й найближчим часом не буде. Тому на таке «мовне примирення» піде мінімум одне покоління (25 років), але за умови, що наша еліта буде фінансово та інтелектуально підтримувати розвиток державної мови», - прогнозує пан Тарас.

Іван Лила