реклама
Будівельна компанія надія

Звичайно ж, Україна знає та шанує Василя Симоненка, перш за все, як талановитого поета-шістдесятника, за влучним висловом Олеся Гончара «витязя молодої української поезії». Його поетична творчість є окрасою і гордістю нашої національної літератури.

Та сьогодні хочемо нагадати, що Василь Симоненко був талановитим непересічним журналістом. І його журналістська доля тісно пов’язана саме з Шевченковим краєм, де він працював у місцевих газетах, зокрема, у нашій рідній «Молоді Черкащині»… Про це пише сайт "ДЗВІН"

symon

Василь Симоненко після закінчення факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка з 1957 року трудився літературним працівником обласної газети «Черкаська правда», а з 1960 року – завідувачем відділу обласної молодіжної газети «Молодь Черкащини». Пізніше став власним кореспондентом республіканської «Робітничої газети» по Черкаській та Кіровоградській областях. Загальний стаж журналістської роботи Василя Андрійовича налічує близько семи років (нагадаємо, що Василь Симоненко помер дуже рано – у 28 років). Окрім поезії та прози його перу належить понад 500 журналістських публікацій – нарисів, статей, кореспонденцій, репортажів, фейлетонів, рецензій…

Сьогодні публікуємо спогади заслуженого журналіста Укаїни Данила Кононенка про журналістську діяльність Симоненка, його газетні труди та дні.

Десь із 1958 року, коли я був десятикласником Кам’янської середньої школи, часто навідувався до нашої Ребедайлівської сільської бібліотеки, аби не тільки взяти почитати якусь книжку, а й переглянути газети і, насамперед, обласну «Черкаська правда». В останній я частенько натрапляв на матеріали, підписані прізвищем «В. Симоненко». Це були, в основному, статті на культурно-освітні теми, рецензії на кінофільми, вистави, огляди поетичної пошти. Але найбільше мене вразили вірші поета і, зокрема, «Дід умер» та новела «Вино з троянд». Чимось свіжим, до цього ще не читаним, повіяло у душу… А згодом і про бабусю Онисю, в якої було три сини, які не повернулися додому з війни, і тепер старенька доживає віку одна… Де б я не ходив, що б не робив, а симоненківські рядки, прочитані в газеті, скрізь і всюди переслідували мене у найкращому розумінні цього слова. Вони мене хвилювали, збуджували мою уяву, адже так щемно, так поетично про бабу і діда я ще ніде і ні в якого поета не читав. Про партію читав, про Леніна–Сталіна читав, але щоб про простих смертних діда та бабу – не траплялось. Це у Симоненка  -вперше…

Та уже значно більше й частіше цікавого за підписом В. Симоненка я черпав із нашої новоствореної обласної молодіжної газети «Молодь Черкащини», про яку було багато говорено заздалегідь, на яку я дуже сподівався і яку так трепетно очікував, ніби знав, що вона буде якась особлива, незвичайна… Чекав я «Молодь Черкащини» так, як чекають весни після затяжної холодної зими, як першого весняного цвіту нашого молоденького вишнячка, що буйно розрісся за причілком старої хати, як першого побачення з дівчиною, в яку був закоханий. І, нарешті, дочекався першого номера, який побачив світ 3 лютого 1960 року. І мої надії та сподівання справдились. Уже з перших номерів молодіжна газета своїми матеріалами засвідчила, що вона й справді сповнена молодечого запалу, романтики, що її матеріали, які готує до друку редакційний творчий колектив, співзвучні нам, молоді, зокрема мені і моїм ровесникам – хлопцям і дівчатам мого села, мого району…

Одну з перших творчих скрипок у цьому журналістському колективі грав Василь Симоненко, з яким я згодом познайомився особисто. Його статті на морально-етичні теми завжди викликали широкий резонанс. Назву лиш деякі, котрі я читав у ту пору і назви яких пам’ятаю й досі. Насамперед, стаття «Пошти людина» Симоненка стала предметом розмови про дівчину, обдурену близькою людиною. А ще пам’ятаю заголовки статей В. Симоненка «Двоє вийшли із ЗАГСу», «Почуттями торгує лише обиватель», «Художня бездіяльність» (на противагу популярному в ті роки вислову «художня самодіяльність» стосовно культосвітньої роботи чи то в місті, чи на селі)… Цими статтями зачитувались мої ровесники, хлопці й дівчата, учасники художньої самодіяльності, молоді і закохані… Наведу лиш деякі найактуальніші думки, на яких акцентував увагу в своїх публіцистичних статтях Василь Симоненко, адресуючи їх нам, молодим його сучасникам: «Кожна людина – господар своєї долі і свого серця. Кожна людина повинна берегти своє кохання, як святиню. Кохання робить людей прекрасними і щасливими, якщо вони не розтринькують його на дрібниці». «Він добре знає закони, які захищають його «права». Він не знає тільки одного – головного закону нашого суспільства – бути людиною». «Людині завжди потрібні увага і теплота. І в тих сім’ях, де обоє  – чоловік і дружина – знаходять час не тільки для роботи і домашніх справ, а й для того, щоб поділитися одне з одним своїми задумами і помислами, – завжди є взаєморозуміння…»

В ідейно-тематичному спрямуванні газети, у високій якості кожної статті, репортажу, замальовки чимала заслуга і Василя Симоненка, завідувача відділу обласної молодіжної газети «Молодь Черкащини». Ось як згадує про це Григорій Суховершко у своїй книзі «Золоте перо Василя Симоненка» : «Як публіциста і патріота, Василя Симоненка турбувала тривога за дієвість газетного рядка. Він уважно стежив за тим, яку реакцію у суспільстві викликають не тільки його  публікації, а й інших авторів. Бувало, що інколи він втручався у цей процес. У своїх проблемних статтях, особливо з актуальних питань культури, репертуарної політики, збереження української мови, кращих національних традицій, екології він виступав гостро і сміливо. Радів, коли щось вдавалось зрушити на краще… Він завжди повторював, що журналістика є однією з форм літературної і громадської діяльності. Бути журналістом – висока честь. Для справжнього журналіста, а не пристосуванця-ремісника, потрібна ще й сміливість. Якщо у автора її немає, то читач із його «творінь» ніколи не дізнається правди».

Як одну з таких правд журналіста Василя Симоненка, автор книги наводить приклад про горе-керівників – голів колгоспів одного району на Черкащині, половина з яких керувала господарствами наїздами, проживаючи в райцентрі. Там у них були власні будинки, садиби, а хто не обзавівся ними, то з розмахом споруджує і облаштовує їх. А в селах, колгоспах, якими вони керували, – безладдя, людське невдоволення (Що ж ти, голубе, нашого колгоспу цураєшся, навіть жити у нас не хочеш? А ми ж тобі долю свою довірили? – зверталися селяни до одного з таких керівників), яке до районної влади не доходить. А якщо і доходить, то змін жодних. «Здавалося б, – пише Григорій Суховершко, – що тема ця не для молодіжної газети. Тим більше, що в ті часи вже існували і певні правила, якими визначалися зони критики і її рівень. Кожному належало своє. Та не такий був характер у Василя Симоненка. Наша молодіжна газета надрукувала цю його гостру статтю. Неприємностей, звичайно, як бувало і раніше, вона завдала редакції чимало, але й справи в тому районі поліпшилися. Як пізніше стало відомо, обласні організації вивчили цю проблему по інших районах і в результаті таких горе-керівників у краї поменшало».
Я також пригадую ту статтю Василя Симоненка в «Молоді Черкащини» від 2 серпня 1961 року стосовно керівника села Баландине мого рідного Кам’янського району, про яку згадує у своїй книзі Григорій Суховершко: «Побувавши у селі Баландине Кам’янського району, В. Симоненко виступив із різкою критикою голови правління місцевого колективного господарства і керівника сільської ради за чорну неповагу до потреб молоді. З цих причин юнаки і дівчата гуртом залишають село, батьків і вирушають світ за очі. І вже не один рік». Стаття, – пише Г. Суховершко, – викликала серйозне занепокоєння у владних структурах області. Проаналізувавши ці проблеми по інших селах, влада розробила план соціально-культурного будівництва в області до 1965 р.

Уявляю, яку треба було мати крицеву громадянську позицію, яку мав В. Симоненко, аби в епоху партійного тоталітаризму отак різко і сміливо писати про злободенне і наболіле, стати на бік знедолених і виступити супроти недолугого керівництва місцевих князьків, якими на той час були очільники колективних господарств – колгоспів. Уявляю, скільки неприємностей довелося зазнати і журналістові, і головному редактору за публікацію таких критичних матеріалів. Серед критичних виступів журналіста черкаської молодіжної газети Василя Симоненка, які викликали суспільний резонанс, була й стаття під назвою «Боржники», опублікована 24 лютого 1961 року. Я теж її пригадую. У ній йшлося про незадовільну підготовку Канівським технікумом культосвітніх кадрів для села. Ці «кадри» здатні були лиш відмикати і замикати замок на дверях клубу. Статтю помітили, її розглядало Міністерство культури України. Технікум було закрито. Через певний час на його базі було утворено училище, яке зовсім по-іншому працює й нині.

А ще пригадую, як влітку 1961 року Василь Симоненко приїздив у м. Кам’янку, заходив до нас у редакцію, цікавився життям редакції, районними новинами, творчою молоддю, поділився своїми враженнями від знайомства з визначними місцями нашого історичного міста, в якому свого часу бували Пушкін, декабристи, Чайковський… Результатом поїздки  В. Симоненка до нашого міста став його фейлетон про те, як у Кам’янці торгували полуницями, грубо порушуючи правила торгівлі. Цей фейлетон, пам’ятаю, викликав зливу невдоволення і в так званих торгашів, і в районного керівництва, бо що не кажи, а правда ж очі коле… «Готуючи такі і подібні їм матеріали, – згадує у своїй книжці Г. Суховершко, – Василь Симоненко завжди дотримувався вимоги про те, що критика — не сварка з її середньовічними атрибутами, а розумна співпраця з метою подолання певних негараздів у суспільному житті».

Однак критика у публіцистичних матеріалах Василя Симоненка не була ніколи на першому плані. Головною постаттю в нього була людина праці. «Краса ж людини розкривається не лише в праці, не тільки у великому. Вона розкривається і в побуті, і у стосунках між людьми, і в коханні. І від того, що живуть на нашій землі звичайні, скромні люди з красивими душами, і сама земля наша стає красивішою», – такими словами закінчується стаття В. Симоненка про дівчину з Канева, що стала доброю мамою для трьох малолітніх дітей. І навіть після того, як їхній батько трагічно загинув, вона не віддала дітей до притулку, як дехто наполягав, а трудилася і виховувала їх сама» («Молодь Черкащини», 23 березня 1961 р.).

«І хоч творчий доробок Василя Симоненка як публіциста вимірюється не тисячами сторінок, – зазначає автор книги «Золоте перо Василя Симоненка», – але все ним написане світиться по-своєму, випромінює прозору і чисту людяність, яка має бути у кожного сущого. І в цьому є щось хвилююче, відрадне, бо у духовний простір нації увійшов самонароджений справжній талант».

Отже, золоте перо журналіста і поета Василя Симоненка продовжує активно служити людям. Глибиною думки, полум’яним словом публіциста Василь Симоненко назавжди залишився в рядах найвідоміших журналістів України.

Із таким висновком Данила Кононенка про подвижницьку працю нашого Василя Симоненка на журналістській ниві не можна не погодитися. Звичайно ж, працюючи у компартійно-комсомольських газетах талант Симоненка-публіциста не міг розкритися на повну силу, як це виявилося у його поетичній творчості. Але і в своєму потужному поетичному доробку, і в сильних журналістських статтях Василь Андрійович постає, як незламний український патріот, захисник правди та справедливості, який стверджує: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»

реклама


Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

реклама Делікат
реклама

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ