Своєю історією із журналістами поділився з нами 42-річний атовець Олег Валерійович Красноставець із Соколівочки, що на Тальнівщині.
Про це пишуть «Вісті Черкащини».
Довідка: народився 17 квітня 1979 року в селі Телепине, Кам’янського району, Черкаської області. В ранньому дитинстві сім’я переїхала в Соколівочку, де чоловік живе й нині. Після закінчення школи начався в Тальянківському радгосп-технікумі на агронома. Зараз працює апаратником на ТОВ КХП «Талне». Входить до «Тальнівської спілки ветеранів та учасників АТО». Одружений.
– В армії я не служив за станом здоров’я. Як почалась війна, побачив по телевізору хлопців, зі Львова, здається, вони закликали «диванних героїв» підніматись і йти захищати країну. І їхній виступ, ті проникливі слова мене так зачепили, що я одразу на другий день пішов у військкомат, щоб записатись добровольцем. На той час здоров’я трохи поправив, тому за день пройшов медичну комісію. Так, в лютому 2015 року поїхав, – розповідає чоловік.
Почну з того, що служив в Національній гвардії України. Спочатку потрапив у збірний пункт в Березані, під Києвом. Після того, як нас поділили, направили в місто Котовськ – це четверта хвиля мобілізації. Пізніше ми замінили хлопців з третьої хвилі мобілізації на Придністровському кордоні, так як була загроза з боку Придністров’я, де знаходиться російська 14 армія. Нам повідомили, що ми будемо на цій позиції постійно, але мені хотілось «цікавішого», не просто сидіти і чекати чогось, а йти воювати в зону АТО. Тому, через 3 місяці, я приєднався до батальйону імені генерала Кульчицького – добровольче формування Національної гвардії України. Там хлопці з самого початку визволяли Слов’янськ. Пробув я там недовго, менше місяця, і поїхав до Станиці Луганської. Потрапив на першу лінію оборони. Чому пішов воювати? Бо хто, як не ми, буде захищати Батьківщину від тих бандитів? Це справжні бандити, по-іншому я їх не назву.
– Що довелось пережити в зоні бойових дій? Невже не страшно? – цікавлюсь.
– Тоді був такий патріотичний настрій, що інколи не відчував страху. Бувало всякого: і обстріли, і смерть, одним словом – війна. Звичайно, під час перших обстрілів ми хвилювались, не знали, куди подітись. І хоча з часом потроху звикаєш, та все ж, навіть вдома, де тихо і спокійно, будь-який зайвий звук ще й досі примушує насторожитись. Скажу чесно: страх є в усіх, навіть у того, хто каже, що не боїться. Це реакція будь-якої нормальної людини. Але ти просто не маєш права дати страху вийти назовні. І тоді страх переходить в адреналін. А ще було хвилювання, але не за себе – за родину, за близьких, за країну, за своїх товаришів. Там у мене з’явилось багато друзів, ми досі підтримуємо зв’язок, спілкуємось. До речі, вони придумали мені позивний – «Монстр», за принтом на моїй футболці. «Монстр, то Монстр», – погодився тоді я з ними. Хай буде. Так цей позивний і прижився, – відповідає атовець.
Олег Валерійович відслужив на Сході один рік. Ніколи не приховував, що думає повернутись в зону бойових дій. Проте має побоювання, що підведе здоров’я.
– Там треба бути постійно в русі, щось робити. А як здоров’я не вистачить, то яка тоді користь буде від мене? – каже чоловік.
Ще Олег Красноставець розповів про своїх синів: старший пішов на контракт, відслужив 2 роки в морській піхоті у 36 бригаді. Кілька років тому в сім’ї сталась біда: коли син приїхав у відпустку додому, потрапив у ДТП, розбився. Менший син теж служив – в прикордонній службі.
Атовець каже, що обіцяні 2 гектари землі від держави отримав, та й іншими пільгами користується за наявності посвідчення учасника бойових дій.
Катерина Кіхтенко
реклама
