У Черкасах двом пацієнткам ввели разом зі знеболюючим засіб для очищення хірургічних інструментів

«У цю історію важко повірити, але у нас є незаперечні докази. Ось вони «, – гірко зітхнувши, 28-річна мешканка Черкас Тетяна Сорочан-Оржеховська підвела пишне волосся і продемонструвала свої вуха. Вірніше … їх відсутність. Замість вушних раковин у дівчини залишилися тільки мочки і незрозумілі відростки, що нагадують грудки пластиліну. У Таниної подруги Насті те ж саме з лівим вухом. Так для дівчат закінчилася нескладна пластична операція в міській лікарні, пишуть «Факти».

«Вухо відразу ж почало сильно пекти, наче до нього приклали розпечену праску»

– Втім, операцією її можна було назвати з великою натяжкою, – каже Тетяна Сорочан-Оржеховська. – Це, звичайно, хірургічне втручання, але незначне. Лікар робить невеликий надріз над вухом і підтягує шкіру. Все це проходить під місцевим наркозом. Не можу сказати, що відстовбурчені вуха зіпсували мені все життя, але, чесно кажучи, це дуже дратувало. Ні тобі високої зачіски, ні короткої стрижки. Тієї ж проблемою страждала моя подруга Настя – у неї стирчало ліве вухо. Я постійно дивилася сайти, де обговорювалися пластичні операції, багато про це читала. У нас в Черкасах ніхто нічого подібного не практикував. А їхати в Київ я не наважувалася.

Оголошення про те, що в Черкасах з’явився пластичний хірург, Тетяна знайшла в одному з салонів краси. Так співпало, що її подрузі теж розповіли про цього ж лікаря – він закінчив спеціальні курси, отримав ліцензію і працює в одній з міських лікарень.

– Це вселяло довіру, адже міська лікарня – це не яка-небудь підпільна контора, – каже Тетяна. – Лікар – теж відома в місті людина. Хірург з багаторічним стажем, раніше він працював у відділенні хірургії. А потім став займатися пластичною хірургією. Ми з Настею прийшли до нього на прийом. Подивившись наші вуха, Антон Димовський (ім’я та прізвище змінені. – Авт.) сказав: «Без проблем, можемо зробити підтяжку. Приходьте в понеділок». Він підтвердив, що може виправити нам «капловухість», а операція триватиме хвилин п’ятнадцять і нам ні дня не доведеться лежати в лікарні.

Ми з подругою прийшли, як він і сказав, в понеділок о 9:00 ранку. Я ще запам’ятала, що це було 9 березня – святкуючи напередодні жіночий день, ми з Настею вже передчували, як будемо робити високі зачіски. До того ж у мене скоро повинна було відбутися весілля… Лікаря довелося почекати. Виявилося, Антон Володимирович чомусь не записав наші операції як планові і вирішив провести їх в проміжку між іншими. Ми прочекали 3 години. Опівдні хірург нарешті запросив нас в ординаторську, після чого ми по черзі пішли в операційну. Першою вирушила Настя.

– Я сіла в крісло, Димовський почав готувати інструменти, – розповідає Настя Логвиненко. – Єдине, що мене збентежило, – асистуюча хірургу медсестра. Серед медперсоналу, звичайно, є пенсіонери, але ця жінка виглядала не на шістдесят і навіть не на сімдесят років. Переді мною стояла давня старенька, перебираюча флакони з медикаментами. «Не переживайте, – заспокоїв хірург. – Ця жінка давно у нас працює, ми добре її знаємо. Зараз вам зроблять анестезію». Я ніколи не боялася уколів, тому сиділа, особливо не напружуючись. Старенька медсестра тим часом готувала ліки – мені повинні були вводити лідокаїн з фізіологічним розчином. Але як тільки мені почали робити укол, я… закричала від нестерпного болю. Вухо почало дуже сильно пекти, наче до нього приклали розпечену праску. Я відскочила в бік. «Що з вами? – здивувався Димовський. – Так боїтеся уколів?» І поставив голку знову. Я буквально завила, по щоках покотилися сльози. Я не знала чому, але так боляче мені не було ще ніколи. Це пекло тривало хвилин п’ять. Коли голку витягли, стало трішки легше, але вухо продовжувало пекти. Що лікар робив далі, я вже не відчула – дикий біль від уколу заглушив усе.

Антон Володимирович дійсно впорався за десять хвилин. Він уже робив мені перев’язку, коли до нас підійшла друга медсестра. «А що у дівчини з вухами? – стривожено запитала вона лікаря. – Чому вони такі білі?» «Мабуть, реакція організму, – відповів Димовський. – Це пройде». Вже потім дізналася, що в той момент мої вуха стали білішими, ніж аркуш паперу. Але я ж не бачила себе в дзеркало. А Димовський спокійно зробив перев’язку і, відправивши мене на пару годин в палату, покликав Таню.

– Зі мною почало відбуватися те ж саме, – каже Тетяна. – Коли мені робили укол, я кричала, напевно, на всю лікарню. «Та що ви справді?! – обурився Димовський. – Влаштували тут дитячий сад! Я колю вам звичайне знеболююче». «Дуже сильно пече, – видихнула я. – Там точно лідокаїн?» «А що ж іще?» – питанням на питання відповів лікар і знову поставив мені шприц. Від божевільної болю потемніло в очах. Причому перенесла його двічі – мені ж підтягували обидва вуха.

Наступні 2 години ми з подругою приходили до тями. Вуха продовжували пекти, хоча, по ідеї, анестезія повинна була все заморозити. Більше того, вони начебто почали хрустіти. Не знаючи, якими мають бути симптоми, ми сподівалися, що все це так і повинно бути. А потім прийшов Антон Володимирович і почав знімати Насті пов’язку. Я з цікавістю дивилася, що вийшло. Подруга повернулась боком, тому перше, що я побачила, – обличчя хірурга. Його очі несподівано розширилися від жаху. Замість вушної раковини у Насті був чорний шматок шкіри, який тут же… відпав! Залишилася тільки мочка. У мене було те ж саме – чорні, як вугілля, вуха почали відпадати разом з хрящами. Ми почали кричати. А хірург, злякано глянувши на нас, вибіг з палати.

«Дев’ять місяців ми фактично жили в лікарні»

Через п’ять хвилин до Тані і Насті прибігли чи не всі лікарі лікарні. Зібралися завідувачі, провідні фахівці, головлікар. Всі, крім пластичного хірурга Антона Димовського.

– Нам терміново почали робити промивання, – продовжує Тетяна.– У вуха, вірніше, в те, що від них залишилося, постійно заливали воду, після чого нас знову відвезли в операційну. Лікарі панікували. До лікарні викликали наших батьків. Ми з Настею ще до кінця не усвідомлювали, що у нас за 2 години почорніли і відпали вуха. І вже тим більше не розуміли, яка нам загрожувала небезпека. Виявилося, що наступні кілька годин лікарі боролися за наші життя. Якби речовину, яка ввела нам літня медсестра, не вдалося вивести, ця гидота пішла б у голову, і ми могли б загинути.

– Те, що причиною став злощасний укол, ми дізналися одразу. Лікарі сказали, що це реакція організму на введену речовина, – говорить Настя. – Але що це за речовина, від якої відпадають вуха? Явно ж не лідокаїн з фізіологічним розчином! Нас обох повторно прооперували. Коли ми з Настею прокинулися, у нас взагалі не було вух. Одні мочки… «Почався некроз, тобто відмирання клітин тканини, – пояснили лікарі. – За 2 години вушні раковини повністю відмерли». Ще я виявила у себе в голові… дірку. Біля відпалого вуха утворилася глибока ямка, поторкавши яку, можна було промацати кістки черепа.

– Ми весь час питали, яку нам ввели речовину, але лікарі йшли від відповіді, – згадує Таня. – Потім все-таки сказали: «Сталася жахлива помилка, ми будемо розбиратися. Але ви, будь ласка, нікому про це не розповідайте. Який сенс, якщо все одно вже нічого не зміниш? А ми вам допоможемо. Будемо робити операції, і все відновимо». Чесно кажучи, навіть в тому стані я погано собі уявляла, як можна це відновити. Що вони зроблять – пришиють мені нове вухо? «Для цього будуть потрібні кілька операцій, – продовжували переконувати медики. – Але вони принесуть результат. Ми відновимо вам вуха зі шматочків шкіри». Ми з Настею вже були в тому стані, коли людина згодна на все – аби йому хоч якось допомогли. І погодилися.

Хірург Антон Димовський на наступний день після НП пішов у відпустку. А медсестра, якій, як виявилося, було 80 (!) років, відразу вийшла на пенсію. Незабаром з’явився висновок експертизи про те, що ж саме стало причиною некрозу. У своєму висновку експерт написав, що «причиною некрозу м’яких тканин, що призвів до непоправної деформації вушних раковин, стала невідома хімічна речовина». Пізніше експерт пояснив дівчатам, що він мав на увазі. Судячи з усього, їм обом вкололи сильнодіючий засіб для… очищення хірургічних інструментів.

– Цю речовину можна використовувати, тільки розбавляючи і надягаючи рукавички, – каже Тетяна. – Нам же ввели її прямо в організм. Звідси, як сказав експерт, і миттєві симптоми – спочатку вухо сильно побіліло, а потім почало чорніти і відпадати. Ми з Настею тим часом лежали в лікарні. Перший місяць після події був нестерпним. Ми взагалі не вставали з ліжка. Незважаючи на знеболюючі препарати, місце, де були вуха, сильно пекло. Боліло так, що я втрачала свідомість. Збережені мочки весь час кровоточили, щоранку я прокидалася на подушці, залитою кров’ю. З глибоких ран в голові сочилася сукровиця. Обличчя набрякло і покрилося синцями. Вони не сходили більше місяця. Місця, які кровоточили, я пробувала затикати тампонами, але марно. За пару годин сну вони наскрізь просочувалися кров’ю. Одного разу, коли мене вже виписали, я попросила нареченого допомогти мені поміняти пов’язку. Розмотавши її, він… втратив свідомість.

– Наступні дев’ять місяців ми фактично жили в лікарні, – каже Настя. – Нас виписували всього на пару днів, після чого ми знову лягали на операції. Я перенесла сім операцій, Таня – 14. Майже всі вони проходили під загальним наркозом. Що нам тільки не робили! Розрізали шию, вставляли туди якісь трубочки, які простягали до мочки. Ще болючіше було, коли нам знімали шкіру. Шкіру для вух брали в основному з сідниць і спини. Тепер і там у нас залишилися грубі шрами. Під час пересадок мене весь час цікавило питання: як можна відновити вушну раковину, якщо немає хрящів? Адже шкіру потрібно пересаджувати на щось. Лікарі запевняли: знають, що роблять. А після дев’яти місяців наших мук виявилося, що вони… діяли навмання. Це звичайні хірурги, які ніколи до цього не стикалися з пластичною хірургією. Результат нас шокував. Незважаючи на всі операції, вуха нам не відновили. Незрозумілі зліпки шкіри над мочкою не мали нічого схожого на вушну раковину.

– Дивуюся, як тільки серце витримало стільки операцій, – хитає головою Тетяна. – Мені кожен місяць робили загальний наркоз. Під час однієї з операцій у мене трапилася клінічна смерть… Вже не кажучи про моральні страждання. Перші кілька місяців я взагалі не підходила до дзеркала. Виходячи на вулицю, прикривалася волоссям, але мені все одно здавалося, що все на мене дивляться… Довгоочікуване весілля не відбулося. Коли ми побачили, що чотирнадцять операцій не принесли ніякого результату, лікарі, які спочатку запевняли нас, що все зроблять, знизали плечима: «У вас дуже важкий випадок. От якщо б відпали не вушні раковини, а тільки мочки, тоді так. А так… Ми ж не чарівники».

Таня і Настя почали писати скарги в міліцію і прокуратуру. Але, незважаючи на наявність експертизи, яка підтверджує, що некроз трапився через введену дівчатам невідому речовину, їм у порушенні кримінальної справи відмовляли. Тоді потерпілі вирішили судитися з хірургом в цивільному порядку. За час судової тяганини їм довелося пройти ще кілька експертиз, всі висновки були ідентичні.

– Лікар взагалі відмовлявся з нами розмовляти, – згадує Тетяна. – Ні про які елементарні вибачення не було й мови. Казав лише, що винен не він, а медсестра, яка змішувала розчини. Але у висновку експертизи чорним по білому написано, що відповідальність за введення в організм пацієнта медичних препаратів несе лікар, який проводить хірургічне втручання. Він повинен був особисто проконтролювати, як медсестра змішувала розчини. Не кажучи вже про те, що у нас відразу пішла реакція. Те, що у Насті ненормально побіліло вухо, помітила навіть старша медсестра, яка зайшла в операційну. А лікар не звернув на це жодної уваги і зробив мені те ж саме. Одне тільки це говорить про халатність.

Ніхто з місцевих адвокатів не хотів мені допомагати. Мовляв, нам ще в цьому місті працювати, а при зв’язках, на які натякав хірург, справа завідомо програшна. У мене на руках було кілька висновків експертиз з однаковим вердиктом. Ви будете сміятися, але лікар виграв суд. Мій позов не задовольнили через… відсутність доказів.

Таня з Настею знову почали ходити з правоохоронних інстанціях. І тільки коли дівчатам пощастило знайти київського адвоката, черкаська міліція нарешті порушила проти хірурга кримінальну справу. 80-річну медсестру в якості підозрюваної залучати не стали.

– До цього ми ніколи не стикалися з нашою правоохоронною системою і не знали, як це важко, – каже Тетяна. – Здавалося б, які ще потрібні докази, якщо наші каліцтва видно неозброєним оком? Однак лікар, незважаючи на кримінальну справу, продовжує працювати, робити пластичні операції. Навіть встиг підвищити кваліфікацію.

– Найжахливіше, що наші каліцтва дійсно виявилися непоправними, – журиться Настя. – Зрозумівши, що черкаські хірурги безсилі, ми поїхали до столиці. Але нам не взялися допомагати в жодній клініці пластичної хірургії. Сказали, що виправити цей жах нереально. Ось так одна дрібна операція може зіпсувати все життя…

Минулого тижня кримінальну справу нарешті пішла в Сосновський районний суд Черкас.

Про це «Фактам» повідомили в прес-службі Черкаської обласної прокуратури. Лікаря судитимуть за статтею «Неналежне виконання професійних обов’язків медпрацівником». Максимальне покарання, яке йому загрожує, – два роки позбавлення волі.

Природно, дізнавшись про цю історію, захотілося поговорити і з самим пластичним хірургом. Не заставши лікаря в лікарні, кореспонденти «Фактів» зв’язалися з ним по телефону.

– Зараз всю провину хочуть звалити на мене, – невдоволено сказав Антон Димовський. – Хоча розмішував цей злощасний розчин не я. Але до медсестри, яка це робила, чомусь ні в кого претензій немає.

– За словами пацієнток, медсестрі було за вісімдесят. Хіба можна довіряти таку процедуру настільки літньому співробітнику?

– Це питання не до мене. У той момент медсестрі дійсно було вісімдесят років. Але ви ж розумієте, що на роботі її тримав не я.

– А хіба ви не бачили, що вона розмішує?

– Звичайно, ні! Я був в операційній, а медсестра завжди видає мені маркований розчин, щось наливає… Тепер же медсестра від усього відмовляється і взагалі ніяк не проходить у кримінальній справі. А з мене роблять козла відпущення.

– Після того як першій пацієнтці вкололи розчин, у неї сильно побіліли вуха. Чому вас це не зупинило?

– Так буває. Повірте, якби мене це насторожило, я б не робив другу операцію. Точний склад розчину вже ніхто не скаже – відразу після події медсестра його вилила. Але там явно був і анестетик теж. Якщо б зовсім не було анестетика, з’явилися б почервоніння, позеленіння, нестерпний біль. А так, все вказувало на те, що анестезія була. Просто в цьому розчині було щось ще…

Газета «Факти»