На фронті обірвалося життя Руслана Рудукана – військовослужбовця 153 окремої механізованої бригади, журналіста, медіадизайнера, який понад два десятиліття працював у черкаських та уманських виданнях.
Фото: фейсбук Сергія Сука
Він загинув у бою на Запорізькому напрямку, повідомила його сестра Інна Рудукан. Йому було 47 років, повідомляють у Національній спілці журналістів, пише «Нова доба».
За словами друга Руслана, Сергія Сука, останній зв’язок із ним був увечері 30 серпня – напередодні виходу на позиції.
Руслан Рудукан народився 1 квітня 1979 року в Умані. Навчався на фізико-математичному факультеті Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, випуск 2001 року. Згодом переїхав до Черкас, де прожив більшу частину дорослого життя.
У 2000-х роках публікувався в черкаській газеті «Прес-Центр» – писав про життя регіону, місцеву економіку та владу. Співпрацював із виданням «Будівництво і реконструкція», дописував і в інші видання. Улюбленою темою його дописів була історико-архітектурна спадщина Умані: підземні ходи міста, стан старовинних споруд, дослідження краєзнавців і невикористаний туристичний потенціал. Його матеріали про уманські підземелля та підземні споруди «Софіївки» досі цитують – зокрема, публікацію 2008 року включено до бібліографії наукової статті в журналі «Уманська старовина».
Паралельно Руслан Рудукан багато років працював у поліграфічному дизайні та газетній верстці. Через його руки пройшли номери «Ділової Черкащини», «Черкаського регіону», «Чорнобильської газети», «Рідної Черкащини», «Народної правди». Колеги знали його як людину, яка однаково впевнено почувалася і з диктофоном, і з макетом смуги.
Руслан Рудукан не залишався осторонь суспільних тем, які стосувалися війни й ставлення до військових. У серпні 2015 року він публічно привернув увагу до випадку, коли демобілізованого добровольця відмовилися безкоштовно перевезти в черкаській маршрутці. Тоді журналіст наголошував: «Не гроші тут важливі. Найперше – це повага й шанобливе ставлення». Його допис розтиражували місцеві медіа, а історія стала приводом для ширшої розмови про ставлення громади до учасників бойових дій.
Після початку повномасштабного вторгнення Руслан Рудукан відправив дружину із сином до Польщі, а сам залишився в Україні й волонтерив. За спогадами близького друга Сергія Сука, Руслан від початку хотів до війська, але стан здоров’я цього не дозволяв – і побратими з фронту переконували його, що він корисніший у тилу. Він допомагав, збирав, підтримував, але так і не зміг прийняти для себе те, що він не поруч із ними.
Через певний час Руслан повернувся до рідної Умані. А ще згодом – усе ж домігся зарахування до лав Сил оборони, попри діагнози, які мали б цьому завадити. Друзі згадують, що він пишався роботою, яку виконував у війську, – фізичною, інтелектуальною, а часом і виховною; розповідав про живих і полеглих побратимів; на здоров’я скаржився хіба побіжно – бо не було коли «підлататися» й повернутися назад.
реклама
