Сергій Халупінський – у минулому і головний редактор «Черкаського краю», і керівник менеджерського напрямку на черкаському телебаченні (був директором дирекції платних телерадіопрограм), і журналіст газети «Вечірні Черкаси», який був автором сенсаційних матеріалів. Колись він мав можливість перейти на роботу в обласну державну адміністрацію. Та врешті не прийняв пропозицію, написавши тоді: «службовцем я себе не уявляю, тому маю намір і далі у тій чи іншій мірі реалізовувати себе у ЗМІ».
Зі ЗМІ Сергій згодом перейшов у сферу зв’язків з громадськістю. На фронт він пішов з посади фахівця із зв'язків з громадськістю та пресою Благодійного фонду.
Сергія Халупінського добре знають у Черкасах. Колись у складі організації мережі «прес-клубів реформ» він проводив серію тренінгів і вчив майбутніх черкаських журналістів.
Сьогодні Сергій на війні. Каже, по інакшому він просто не міг вчинити. І не лише тому, що мав за плечима строкову службу, а й тому, що просто не зміг би всидіти, коли на його країну напали. Хоча сам він не надто багатослівний на цю тему. Можливо, тому, що в душі Сергій Халупінський газетяр, і йому буває краще писати, ніж розповідати. Саме тому, навіть став вести щоденник. Та поки лиш для себе.
– Ми саме готували у Благодійному фонді нові проекти на 2022 рік. Будували плани щодо залучення міжнародних донорів, розвитку проєкту «Кіно просто неба»… До речі, колегам з фонду «МХП-Громаді» його таки вдалося продовжити й він набув нового сенсу. У нових суворих реаліях це було «Кіно заради Перемоги»! – каже Сергій Халупінський. – А загалом як творча людина я трішки заспав 24 лютого, у день повномасштабного вторгнення. Напередодні до ночі працював і вранці прокинувся від дзвінка мами. Крізь сльози вона сказала, що бомблять Київ. Я увімкнув телевізор і довго не міг відірватися. Розум відмовлявся вірити в середньовічну дикість, розв`язану руснею. Так, я знав, що війна неминуча, навіть готувався до цього, але до останнього сподівався, що помиляюся.
Сергій розповідає, що до військкомату пішов разом із старшим сином. Сподівалися разом захищати країну. Каже просто: коли дикуни вриваються у твій дім, б’ють посуд, ґвалтують на очах жінок і дітей, треба давати рішучу відсіч.
– Піти на війну та ще й із старшим сином було непростим рішенням. Я добре знав, як відреагує на це дружина і менший син, я бачив їхні сльози та чув умовляння лишитися вдома. Ця картина і досі мене переслідує, але інакше я вчини не міг. Якщо ви пам’ятаєте 24-25 лютого 2022 року, то черги були скрізь: біля банкоматів, на автозаправних станціях, в магазинах. Уявіть моє здивування, коли не меншу чергу я побачив і до військкомату. На мене це справило сильне враження. Разом із сином простояли три години, щоб почути, що спершу там беруть резервістів. Потім знову приходили, знову стояли в черзі. Зрештою, переписали наші дані і сказали бути на телефоні. Тоді я ходив ще на роботу, а 8 березня мені зателефонували і сказали, що потрібно з`явитися 9 березня у військкомат з речами. Як у театрі, по третьому дзвінку, адже це був уже третій за ліком виклик. Перші два рази не склалося — то лише водії певних категорій потрібні були, то спеціалісти певних військових спеціальностей, – пригадує Сергій.
Сина журналіста на війну не взяли, також він звертався у тероборону, але зрештою не підійшов за критеріями і лишився працювати тут, на мирних територіях, як і до цього. Сам Сергій Халупінський втрапив у піхоту - в одну з окремих механізованих бригад ЗСУ.
Цікаво, що обоє Халупінських обмежено придатні до військової служби, проте хотіли захищати Батьківщину.
– Ще після боїв за Ілловайськ, які були в 2014 році я ходив у військкомат, там направили на медичну комісію і забракували. У військовому квитку поставили «тавро» «непридатний в мирний час, обмежено придатний у військовий». А оскільки тоді у нас війни не було, я продовжив працювати у своїй сфері. За плечима маю досвід служби в армії. Строкову проходив у ракетних військах стратегічного призначення. Це ті ракетні війська, які Україна втратила в обмін на безпекові гарантії в тому числі з боку росії. Протягом місяця після мобілізації у нас тривала спеціальна підготовка та злагодження, після чого на початку квітня бригада вирушила на Схід в самісіньке пекло. Там бригада брала участь у надважких боях за Сєвєродонєцьк, Лисичанськ та навколишні населені пункти. Всі наші хлопці – справжні Герої, попри 12-15-кратну перевагу орків як у живій силі, так і техніці, насамперед артилерії, вони надійно стримували навалу рашистів, – каже Сергій Халупінський.
У війську Сергій знайшов багато нових друзів, які стали його побратимами.
— У нас в бригаді десь 90% – добровольців. Принаймні серед тих, з ким мені доводилося спілкуватися. Точніше, ми всі мобілізовані, бо як такого статусу добровольця немає. Але абсолютна більшість хлопців і дівчат прийшли до своїх військкоматів не за повісткою, а добровільно. Заради спільної мети - наваляти русні і звільнити нашу землю - кожен вийшов із своєї затишної зони комфорту назустріч небезпеці й невідомості. І перше з чим довелося боротися до того як потрапили на фронт, був холод. Як ви пам’ятаєте, адже березень був доволі суворий. Тоді я сміявся, що за характером кашлю міг визначити, хто з з якого підрозділу, — розповідає Сергій.
Журналіст в душі не може не писати. Сергій каже, що були випадки, коли він думав, що це вже кінець. В якийсь момент зрозумів, що треба висловитися. Тому став записувати в телефонний блокнотик яскраві моменти.
– Якось по дорозі до штабу побачили з хлопцями абсолютно голу жінку, років 35-40. Вона стояла босоніж біля розбитого магазину в центрі Лисичанська на асфальті, встеленому уламками скла, шиферу та бетону й розмахувала військовим машинам якоюсь стрічкою. Навколо – простріляні та перевернуті автомобілі, зруйновані будинки, деякі з них ще горіли, повітря було густо насиченим тротиловим смогом. Було очевидно, що жінка не при тямі. На її брудному від сажі лиці було видно сліди сліз, але вона посміхалася. Причому ніхто з поодиноких місцевих, яких можна було побачити то тут, то там, на неї не звертали ніякої уваги. Кожен був зайнятий власним виживанням. Це була якась апокаліптична картина. Коли повернулися на нашу базу, вирішив записати всі деталі побаченого, щоб нічого не забути. Поки писав, а писати щось на мобільному, ще те задоволення, вловив себе на думці, що не звертаю уваги на вибухи. Тож, щоб відволіктися від зовнішніх подразників щовечора став записувати побачене й пережите за день, – каже Сергій Халупінський
До речі, міркує, що ніколи в житті до цього не вів щоденника. Але чи народиться колись книга з цих нотатків, поки навіть не думає. Каже, головне зараз вижити і повернутися додому з Перемогою.
Наприкінці літа Сергій декілька днів був вдома, заходив він і на роботу до колег, радів зустрічі. Каже, був радий побачити паралельний світ, де все спокійно, де люди відпочивають, працюють. А хтось навіть ходить у кав’ярню, гуляє.
– У нас за це говорять. Дехто з хлопців сердиться, що не всі воюють, що в тилу – розмірене, мирне життя. Але я питаю тоді їх, чого вони сюди прийшли, чого сидять в окопах? Чи не для того, щоб вдома було тихо й мирно, щоб наші діти могли навчатися, щоб в домах була вода, тепло, світло, щоб економіка могла працювати на оборону? Хто ж все це забезпечуватиме, жінки? Якщо всі чоловіки підуть на війну. І потім, питаю, ти хотів би сидіти в окопі з тим, хто просто боїться воювати, ти довірив би йому на передку свою спину? Зазвичай після цих питань хлопці погоджуються зі мною, але тут у кожного своя особлива думка і кожен по своєму правий. Особисто я не маю відчуття якогось, знаєте, розчарування, чи відчуття агресії. Ні, я насправді радий був, що в Черкасах все добре, що діти ходять до школи, у садочки. Отже, ми воюємо недарма, – каже Сергій. – Але треба, звісно, пам’ятати, якою ціною дається цей спокій. Особисто мене дуже вразила загибель Жені Старинця, ексменеджера філії «Суспільне. Черкаси», з яким довелося працювати на телебаченні. Тоді під впливом емоцій навіть на гранатометі напис зробив «За Жеку» і «Здохніть тварюки».
До слова, поки Сергій не втрапив на війну, то з 24 лютого до 8 березня мав можливість на роботі та з однодумцями дещо допомогти армії. Він волонтерив та готував тушонки для ЗСУ.
– Щоб хоч якось відволіктися від потоку інформації про війну, двома збирали аптечки для хлопців на блокпостах з медикаментів, які закупив фонд. А за день до призову, разом з Юрієм Ефремовим і Ко накрутили щось близько тисячі банок курячої тушонки для однієї з бригад ЗСУ. Поки м'ясо розморожувалося, старший син Артем через вайбер-спільноти збирав банки. Юрка знайшов волонтерок, які вже наступного дня оперативно і з любов'ю переробили в шкільній їдальні все м'ясо на тушонку. Навіть етикетку тоді зкреативили. Але наступного дня я вже їхав на збірний пункт. І про подальшу долю тушонок не знав. Та яким же було моє здивування, коли десь на межі Донецької і Луганської областей мені принесли пару банок «Черкаської тушонки подвійного призначення» з написом на кришках: «8 березня 22р.»... – каже Сергій Халупінський.
Сьогодні Сергій Халупінський продовжує захищати Україну. Каже, сьогодні наша армія сильна як ніколи до цього, а народ України згуртований опором ворогу та допомогою війську. Тому наша спільна Перемога не за горами, кожен для цього робить все можливе, і навіть трішечки більше.
— Ну що, Борисович, кави? — Наливай, Євстахійович! Мій ранок вважався неповноцінним, якщо я не розпочинав його із кави разом із Сергієм Халупінським. Разом ми три роки працювали у “Вечірці” й наші столи були поруч. Абсолютно безконфліктний, аж занадто скрупульозний, якщо справа стосувалася якихось деталей, Сергій миттю перетворюється на цікавого співбесідника, коли справа стосувалася військових тем. Тут він заводиться: тип зброї, функція, характеристика — все видається миттю, – розповідає про колегу журналіст Юрій Стригун.
– Будь-яку історичну статтю Сергій поправить зі знанням справи. Вкаже помилки, неточності й делікатно розповість, як має бути. Якось так сталося, що в колективі більше говорив я, а Сергій мовчав. Однак на святі, чи урочистостях ролі мінялися — Сергій вміє бути душею компанії. Я ні секунди не сумнівався в ньому, коли почалася війна. З першого дня товариш взяв зброю в руки. Якось я просив про інтерв'ю, але він рідко буває вдома. — То коли ж ти приїдеш? — якось запитав його телефоном. — Та ось трохи поб'ємо москалів і приїду. Знаю, він поб'є не трохи, а багато. Значить, скоро приїде, – каже Юрій Стригун.
Назарій Вівчарик
Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису