Війна стосується кожного. Сергій Радченко, черкаський журналіст, хоч не вважає себе волонтером, проте він долучається до збору багатьох необхідних для фронту речей. Хвости до боєприпасів, які скидаються із дронів, пластик для перископів, – журналіст сьогодні встигає і готувати новинні матеріалі, і долучатися до ряду ініціатив, а вироблені речі потім передаються на фронт надійними волонтерами, або доставляються поштою туди, де воїни мають змогу забрати речі.
Сергій Радченко у журналістиці більше 12 років. Зараз працює у виданні «Про все». Працював у газетах «Вечірні Черкаси» та «Газета по-українськи». До цього у районних виданнях. Хоч починалося все з телебачення.
– Я за освітою редактор освітніх видань. У журналістику потрапив випадково. Якраз перед Новим роком в Тальному побачив оголошення, що потрібен журналіст на телебачення. Ми з другом вирішили зайти, запитати. А тоді, 20 грудня, якраз наближався день міліції. Мені дали оператора і я з ним зробив сюжет. Його схвалили в редакції і так почався журналістський шлях, – зазначає Сергій Радченко.
Перші слова, які пам’ятає Сергій з 24 лютого, це вранішні слова дружини «Почалася війна. Умань бомблять!».
– Я розумів, що в цей час просто далі писати - недостатньо. Невдовзі після початку вторгнення я поїхав на Тальнівщину, де познайомився з волонтером. Він організував пошиття бандажів. І я спробував, враховуючи те, що маю дуже велике коло спілкування, збирати кошти під ці потреби. Люди відгукнулися і це дуже приємно. Допомога фінансами була вкрай важлива для виготовлення матеріалів, які допомагали суттєво військовим. Далі були збори на такі речі, які роблять для росіян дуже нестерпними умови перебування на нашій землі. На це люди з превеликим задоволенням допомагали, – пригадує Сергій Радченко.
Сергій себе справжнім волонтером не вважає. Але визнає, що такі фінансові збори забирають і робочий час, і особистий. Проте радіє, що хоч якось вдалося долучитися до допомоги. Та й колеги з редакції ставляться з розумінням, коли він відволікається від редакційної роботи, бо виникають раптові питання по збору коштів, закупці потрібних матеріалів, збору гуманітарки.
– Часто знайомі підприємці – це і політики водночас. І часто вони готові допомогти, але хочуть навзамін, щоб про них дізналися. Взагалі, політику важко відкинути звичку піаритися. Та з іншого боку, можливо, це й добре. Отже, не все так погано і вони бачать майбутнє держави і й надалі тут планують бути в політичній сфері. Політики, вони ж як барометри, – каже Сергій Радченко.
Журналіст відверто зізнається, що маючи безліч знайомств, ніколи не користувався ними. Та з початком повномасштабного вторгнення відкинув умовності і незручності, й окрім збору коментарів, окрім інтерв’ю, буває й запитує напряму щодо можливостей закрити ті чи інші потреби для волонтерів.
– Зараз це не соромно. Я розумію, що певні люди мають ресурс. І вони можуть допомогти. Хтось відгукується, хтось ні. Але принаймні я пробую. І ми бачимо, що закуповуються матеріали, виготовляється те, що треба, – каже Сергій Радченко.
З-поміж речей, які були вироблені, зокрема, і завдяки збору коштів Сергієм Радченком, це перископи.
– Завдяки цьому захисник набагато менше ризикує отримати кулю. Це така труба, що дозволяє не висовувати голову з окопу. Принцип, як на підводному човні. Це простіша версія. Сам я раніше не знав, що хтось таке робить на Черкащині. І тут в мене не виникало питань щодо довіри, бо добре знаю людину, і знаю як це і куди передається. Взамін отримуємо позитивні відгуки військових, – каже журналіст.
До слова, сам журналіст відчув зміни в щоденній праці.
– Парадокс, але раніше я працював здавалося б, з більш страшними темами. Писав про вбивства, досліджував судові реєстри, писав про кримінал. А зараз це більше схоже на нариси. Пишемо про історії військових, і я не можу сказати, що що це дійсно легші теми. Навпаки. Та тут є якесь задоволення у тому сенсі, що ти дійсно виконуєш важливу роботу, фіксуєш цей час, переповідаєш, що і як відбувається, – каже Сергій.
У цьому контексті він каже, доводиться інколи входити в конфліктні теми. Бо часто у Всеукраїнських ЗМІ можна почути інформацію, що на фронті все добре, що все вже налагоджено на деокупованих територіях. Та це не завжди так…
– Часто чиновники кажуть те, що хочуть уявляти. Так само і в армії буває. Проте дехто боїться такі теми висвітлювати. Ми порушили тему, що деякі автомобілі, які від нас відправляли, не доїжджають до передової, бо їх на шляху туди беруть собі командири. Я це писав зі слів військового. Буквально через день після виходу матеріалу мені подзвонили з військової прокуратури. Питали, хто мені це розповів. Я захищав джерело інформації, але згодом військовий демобілізувався і дозволив дати свої контакти для спілкування з прокуратурою. Що вийшло? Військовий потім казав, що це закінчилося нічим, бо ніхто вже ним не цікавився. Припускаю, що прокуратура повідомила куди треба про пророблену роботу і все завершилося нічим…
Окремо журналіст акцентує увагу на спілкуванню з чиновниками в час війни. Мовляв, часто ті перетягують ковдру на себе. Інколи це має абсурдний вигляд.
– Маю інформацію. Звертаюся до чиновників за коментарем. А вони починають обурюватися, мовляв, ви що, це таємниця, про це не варто писати, це небезпечно. А тоді приїздить високоповажна особа, наприклад, з міністерства, і прес-служба влади на цю ж саму тему готує прес-реліз, виставляє купу фото, говорить вільно на цю тему. Як так? Чиновники просто хочуть мати першочергове право на інформацію. Був випадок, наприклад, коли я запитував про одне конкретне укриття. Мені сказали: «Ми не можемо про таке говорити». А потім через пару днів про це укриття розповідають просто все на світі, – каже Сергій Радченко.
Олександр Носенко, який зараз захищає нас в рядах ЗСУ, Сергія Радченка називає вимогливим та працьовитим.
– З Сергієм я познайомився ще до свого приходу у журналістику - він брав у мене коментар про службу в правоохоронних органах. Згодом, коли я вже працював за новим фахом Радченко запропонував разом зробити матеріал-дослідження у форматі «перевірено на собі». Перше дослідження вийшло досить успішним і за ним послідували десятки інших. Сергій, як журналіст, досить вимогливий до своєї роботи і не терпить недопрацювань - все має бути на максимум і якомога по справжньому. Не цурається братися за написання матеріалів різної складності та тематики, що робить з нього справжнього «універсального солдата» у своїй галузі. Варто відзначити, що Сергій із початком повномасштабного вторгнення, взявся ще й за волонтерство. За допомогою своєї медійності та впізнаваності мій колега допомагає збирати кошти на потреби ЗСУ та робити успішну промоцію для людей з волонтерської руху, які виготовляють такі потрібні нам, бійцям, речі. При цьому Сергій продовжує свою роботу і в редакції, не полишаючи своїх «розвідок» в пошуках ексклюзиву та тем, які не лишають байдужим читача. Як журналісту, який зараз «по той бік об'єктива», мені важливо знати, що мої колеги продовжують свою роботу не оглядаючись на непрості умови роботи та роблять те, що мають робити медійники - розповідати правду та словом бити ворога, який ховається у тилах, – зазначає Олександр Носенко.
Назарій Вівчарик
Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.
