Сьогодні Євгенія Гончарова – консультантка з працевлаштування проекту СпівДія. До повномасштабного вторгнення жила в Харкові, керувала відділом рекрутингу та адаптації персоналу. Також надавала послуги кар’єрного консультування. Але пригадує, що правила були геть інші до повномасштабного вторгнення.
– Я працювала з людьми, закривала потреби в кадрах для компанії. Але все було інакше. Тобто до 24 лютого запити були по кар’єрному росту. Люди хотіли скласти кар’єрний план, щоб перейти на іншу позицію в компанії. Або це перехід зі сфери в сферу, наприклад, коли економіст з банківської сфери хотів перейти в іншу сферу. Це було дещо проблемно, і тут були свої виклики. Зараз люди просто хочуть знайти роботу і стикаються з тим, що не знають, куди краще надіслати резюме, де його опублікувати і як його взагалі скласти. Хоча останні місяці є ріст вакансій, – розповідає Євгенія.
Хоча, звісно, за словами фахівця, на довоєнний рівень сподіватися зарано. Адже до 2022 року на одну вакансію було 1,5 людини, а нині на одну вакансію 5,5 фахівця. До війни люди обирали компанії, а тепер компанії обирають людей.
Сама Євгенія у Харкові жила в 16-поверхівці, на Салтівці. З вікна рано 24 лютого вона все побачила вживу – обстріли і вибухи. При тому, що напередодні в родині святкували день народження донечки і планували в день початку повномасштабного вторгнення відпочивати. Але не так сталося, як гадалося.
Ще тиждень родина після того перебувала у Харкові, переїхавши до будинку батьків. Пізніше виїхали в Полтавську область, а тоді на Черкащину. Удома квартира чекає поки, на щастя, ціла. У дах багатоповерхівки залетіла ракета окупантів, але не вибухнула, тож виходить пошкоджена лише одна квартира в висотці.
– Ми розмірковували так: важлива географія, щоб перетнути мости, річки, щоб бути на правому березі. Також в нас були знайомі в Черкаській області. Це батьки наших друзів. Тож можна було перші дні-тижні десь переночувати.
Приїхала родина всього з десяти осіб. Вивезли у двох машинах всю родину, батьків, бабусю.
– Я дуже багато спілкуюся з переселенцями. І це окремий біль, коли лишаються на малій батьківщині батьки, бабусі-дідусі, старенькі. Їм важко щось змінювати. Але потім дуже боляче думати про них, особливо, якщо ті землі потрапляють під окупацію. Нашій бабусі 85, і єдине, що вона спитала, коли ми їй зателефонували і сказали, що їдемо, то це «На котру годину бути готовою?».
Батьки Євгенії з Луганщини. Вони пережили все, що зараз переживають переселенці, ще тоді, у 2014 році.
– Уся моя родина – двічі переселенці. Тоді ще переїздили до Харкова, до мене, бо я там якраз навчалася. І знаєте, що вони говорять сьогодні? Кажуть: «А чому ми зразу не поїхали в Черкаську область? Тут так гарно». Нині ми розмістилися в селі Лозівок. Так склалося, і геть не жалкуємо, нам подобається природа, – каже Євгенія.
Удома сусіди поки доглядають квартиру і навіть годують рибок і тритончика, якого харків’яни лишили вдома.
Переселенка пригадує, коли родиною приїхали на Черкащину, вона шукала роботу, а також спілкування. Адже зрозуміла, що друзів і товариства у віртуальному світі в телефоні недостатньо.
– Я спілкувалася з людьми, у тому числі вживу. А тут була дещо ізольованою. Пригадую випадок, як ми з дитиною пішли на розвивальні заняття, то там я дуже хотіла поспілкуватися з однією мамою просто тому, що ми з нею до цього перекидалися кількома словами і я відчувала, що вона – цікава людина, десь у нас схожі погляди. Але, звісно, в дорослому віці не так легко заводити друзів, як це роблять діти. Також я побачила оголошення від «СпівДії», фонд якраз розпочинав допомогу по цьому напрямку в Черкаській області, заповнила анкету і потрапила сюди на роботу. Тепер маю можливість допомогати людям у пошуках роботи, спираючись на свій досвід та свої знання. Ми з колегами з інших регіонів вже надали більш ніж 2240 кар’єрних консультацій та допомогли працевлаштуватися більше 400 людям.
За словами Євгенії, якщо раніше люди мали закриті базові потреби і хотіли більшого, то сьогодні йдеться саме про базові потреби – аби роботу якусь знайти і їжу купити.
– Зрозуміло, що всі, якщо можна так сказати, відкотилися назад. Компанії скоротили рекрутерів, менеджерів. Тобто умовно тих, хто потрібен компанії, але не для того, щоб випустити продукт. Компанії, можливо, потрібно випустити тушонку або відремонтувати автомобіль. Для чогось ті посади були придумані і продумані, бо насправді автослюсару немає потреби і просто ніколи спілкуватися з клієнтами, для цього є інші посади. Та тепер він і ремонтує, і підшуковує клієнта, з яким сам напряму контактує. Чи добре це? Не дуже. І ось повторюся, про що казала раніше, уже пару місяців, як починає збільшуватися кількість вакансій. Потрохи ринок праці починає відновлюватися, – зазначає Євгенія.
Вона каже: нині ніяк не можна порівнювати зарплати, попит і пропозицію з тим, що було до повномасштабного вторгнення. Це мають розуміти, наприклад, переселенці, які приїхали сюди з великих промислових районів. Наприклад, зварювальник на заводі на Донбасі міг отримувати досить пристойні кошти. І сьогодні він порівнює зарплати в Черкасах і вакансії з тим, що були в його регіоні, та ще й до 2022 року. Але це вже в минулому, зараз ситуація інша і треба виходити з того, що маємо.
Характеризуючи Черкаси, вона зазначає, що тут не відчувається дії великих кластерів, як це присутнє на сході. Тут немов усі окремо.
– Мені здається, тут є щось схоже в агросфері. Та я туди не заходила, не спілкувалася ще тісно з ними, – зауважує Євгенія.
Повернутися до Харкова Євгенія хотіла б, там є квартира, там велике місто, до якого звикла. Проте розуміє, що це буде пов’язано з роботою в тому числі.
– Ми зважаємо на те, скільки підприємств вивезли з Харкова. І вони кажуть: а чи є сенс нам повертатися, привозити назад техніку? Мій чоловік займається розробкою алгоритмів на підприємстві. Його підприємство також евакуювалося. Ми можемо родиною повернутися, але чи повернеться його підприємство, яке взагалі зараз не в Україні? Хтось працює віддалено, як мій чоловік. Та як далі буде, поки незрозуміло. Отже, питання роботи завжди є важливим, – каже Євгенія. – Наявність роботи – завжди досить велика складова інтеграції в простір, де людина перебуває в цей момент.
Внаслідок повномасштабної війни 40% українців втратили роботу, що призвело до підвищення конкуренції на ринку праці, пише Open Media Space.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
До слова, Work.ua поспілкувався з HR-спеціалістами 37 компаній та дізнався про їхні очікування від 2023 року. Пропонуємо ознайомитися з ключовими трендами ринку праці України наступного року, щоб у темряві невизначеності трішки підсвітити майбутнє.
1. Зростання зарплат
Попри невідомість, більшість роботодавців планують перегляд зарплат. Зростання може скласти від 8% до 30% залежно від ситуації в країні та конкуренції за спеціалістів. Компанії будуть уважно стежити за тим, щоб рівень зарплати їхніх працівників був конкурентоспроможними.
2. Роботодавці зі світлом, зв'язком і підтримкою
Компанії намагатимуться створювати для співробітників відчуття «сильного плеча». Зокрема, закриватимуть базові потреби (світло, інтернет, тепло), надаватимуть комфортні умови праці та чутимуть запити співробітників. Основні акценти будуть на корпоративних цінностях, громадській позиції та соціальній відповідальності. Люди залишатимуться лояльними до компаній, коли бачитимуть їхню підтримку України та відчуватимуть турботу про себе і свою сім’ю.
3. Дисбаланс і можлива нестача кваліфікованих кандидатів
За даними Work.ua, кількість вакансій у західних областях України майже досягла довоєнного рівня і складає понад 90% до лютого 2022. У Києві, центральних та південних областях ринок праці відновився приблизно на третину. Війна спричинила вимушене переселення на захід, що створило там перенасичення кадрами, а в інших регіонах може спостерігатися нестача.
Багато спеціалістів виїхали з країни або поки не бажають розглядати нові пропозиції через нестабільність. Коли ситуація в країні зміниться на краще, роботодавці будуть намагатися повернути в Україну своїх співробітників, які працюють віддалено з-за кордону. Якщо повернення спеціалістів з інших країн не відбудеться, може виникнути нестача кваліфікованих кадрів, за яких роботодавці будуть змагатися.
4. Ризик і кар'єра не на часі
Зміна роботи під час війни — це додатковий стрес, не тільки психологічний, а й фінансовий: якщо не знайдеш роботу, не матимеш на що жити. Частина кандидатів перестали розглядати нові пропозиції. Після повномасштабного вторгнення спостерігалися скорочення персоналу, закриття компаній, конкуренція шукачів зросла в п'ять разів і просто мати роботу було за успіх.
Тому кар’єрні та зарплатні амбіції можуть бути відкладені до кращих часів. Люди не готові ризикувати й навіть погоджуються працювати за меншу зарплату чи неповний день заради того, щоб залишитися у своїй компанії. Ще одна причина, чому люди не змінюють роботу, — це прояв лояльності співробітників і готовність разом з компанією долати перешкоди.
5. Робота не по 8 годин, а на результат
Ракетні обстріли, вимкнення електроенергії, перебої зі зв'язком — все це негативно впливає на бізнес. Але бізнес — це система, яка має працювати попри все. Компанії забезпечуватимуть підтримку і захист співробітникам, які своєю чергою підтримуватимуть бізнес і шукатимуть можливості працювати коли є змога — рано вранці, ввечері чи у вихідні. Процес переходить на другий план, першочерговим стає результат.
6. Більше можливостей матимуть ті, хто готові навчатися
Відбувається зміна рекрутингу: зі «знайти співробітника, який вже вміє» на «знайти співробітника, який має талант та готовність навчатися того, що треба». Враховуючи ситуацію з міграцією українців за кордон, переселенням на захід і дисбалансом кандидатів всередині країни, при пошуку співробітників компанії фокусуватимуться на особистих якостях людей та проводитимуть інтенсивне навчання всередині компанії. Роботодавці зосередяться на розвитку наявних співробітників та утриманні їх від переїзду.
7. Емоційна стійкість як конкурентна перевага
Бути відкритим до змін та вміти швидко адаптуватися до ситуації, не втрачаючи ефективність, — важлива конкурентна перевага кандидата зараз і в майбутньому. Роботодавці почали звертати на емоційний стан кандидата більше уваги, ніж на його професійні навички.
Кожна людина сприймає війну по-різному, тож задача HR буде зрозуміти, який емоційний стан у кандидата, оскільки депресивний настрій працівників негативно впливає на ефективність виконання робочих процесів.
8. Скасування «чоловічих/жіночих» професій
Близько мільйона українців знаходяться в лавах ЗСУ і захищають країну, більшість з них чоловіки. У зв'язку з цим у роботодавців зміниться відношення до підбору співробітників з урахуванням статі. Тож все більше жінок почнуть опановувати «чоловічі» професії та досягнуть успіху. Роботодавці зрозуміють, що професійність не має гендеру, віку та будь-яких інших обмежень.
9. Компанії зважатимуть на потреби учасників бойових дій
Компанії вчитимуться правильно взаємодіяти зі співробітниками, які постраждали від війни, були в окупації, брали участь в бойових діях та повернуться до мирного життя. Певний відсоток працівників становитимуть люди з інвалідністю. Тому потрібно буде облаштувати безбарʼєрні офіси та робочі місця відповідними умовами в більшій кількості: встановлювати пандуси, поручні та інше обладнання.
10. Психологічна підтримка усіх співробітників
Важливу роль в компаніях відіграватиме психологічна підтримка, опанування правил і навичок роботи зі стресом, посттравматичним синдромом, панічними атаками та емоційним вигоранням. Головна задача буде — не залишати людей наодинці з їхніми проблемами, допомагати, триматися командою, як єдиною родиною.
Велику частину часу будуть займати заходи задля підтримки психоемоційного стану працівників. Корпоративні розважальні заходи, оцінка продуктивності та інші звичайні для HR практики будуть не в пріоритеті.
Назарій Вівчарик
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису