Стати військовою у вісімнадцять!

Черкащанка Ірина Крайчева вже не перший рік перебуваєна Сході, сьогодні виконує свої обов’язкиу складі Нацгвардії України. Її тато –військовий і сама Ірина уявляла себе завжди в армії. Тож, коли лиш виповнилося 18 років, одразу спробувала втрапити до війська. Обдзвонювала військкомати, але їй відмовляли, бо вона дівчина, а не хлопець. Як їй вдалося потрапити до ЗСУ, потім в НГУ, таякі функції покладені сьогодні на молодшу сержанту Ірину? Детальніше про це – на «Прочерку».

Ірина Крайчева із Золотоніського району. Навчаючись в Черкасах, підтримувала спортивну форму– щоранку бігала. Каже, розуміла після 2014 року, що рано чи пізно агресивний сусід далі піде в наступ, хоча не всі у це вірили, навіть серед членів її родини. Проте ніколи не думала, що житиме на Сході країни, як нині.

– 2014 рік був неочікуваним, а вже згодом я бачила, що наш північний сусід досить агресивний і зрозуміло було, чим дихає. Тому вже після 2014 року сумнівів не мала.

Навчалася Ірина в Черкаському державному бізнес-коледжі на бухгалтерському обліку. Упринципі, могла займатися паперами у теплому комфортному кабінеті. Сьогодні ж черкащанка на Донеччині у Слов’янську. Раніше під час проходження служби в ЗСУ були ситуації, що про теплий кабінет можна лише мріяти як і про тепло від буржуйок, а замість душу інколи була лиш пляшка води. Та сьогодні все ж на такій посаді, що краще, ніж іншим колегам по службі.

А починалося все геть інакше – шкільна золота медаль, потім навчанняу коледжі і президентська стипендія…

Витратила всю відкладену стипендію, щоб потрапити у військо

– Мій батько прослужив 25 років, тож я завжди хотіла на військову службу. Та в нас багатодітна родина. Тож військові спеціальності, оплата за навчання за якими висока, були не для мене. Водночас мама – бухгалтер, я любила математику, тож обрала відповідну цивільну спеціальність. Вступила у бізнес-коледж в 2013 році, у тому ж році, наприкінці якого все почалося. Але тоді мені було 16 років, ніхто б в армію не взяв. Коли у 2016 році мені виповнилося 18 років, стала шукати, куди піти до армії. Перейшла на третьому курсі на заочне і почала обдзвонювати військкомати. А тоді, як мені казали, була негласна заборона брати жінок. Мовляв, був інцидент, коли жінки скаржилися на домагання в армії тощо. Я не знаю. Але я обдзвонила тоді всі військкомати в Україні і мені всюди відмовляли, - пригадує Ірина.

У військкоматі мали би призвати Ірину, направити на навчання, а тоді спрямувати у військову частину залежно від того, яку військову спеціальність вона опановувала.

– Я тоді була недосвідчена. Моя ціль була призватися, а куди саме – не думала. Хоча розуміла, що «жіночих» професій не так вже багато: або медик, або зв’язківець, або займаєшся папірцями. Мало хто йде далі, на інші посади. Хоча, ми знаємо, є снайпери-жінки тощо. Але це вже треба проходити військову академію, там складніше. А у навчальному центріза три місяці серйозну військову спеціальність не здобудеш. Врешті, витратила всю стипендію, яку назбирала, на те, щоб призватися. Мене таки призвали. Як? У кожному місцевому центрі комплектування та соціальної підтримки (таку назву отримали військові комісаріати згідно реформи адміністративно-територіального устрою – авт.) є план призову. Я додзвонилася в одну з областей. Приїхала, оформила документи, на мене завели особову справу. А за три дні до мого приїзду, як виявилося, вийшов наказ, що не можуть брати вчитися без відношення. Це такий папірець, який засвідчував, що після проходження навчання у тебе є посада у певній військовій частині. У мене його не було, – пригадує зараз Ірина.

Черкащанка розповідає, як стояла з керівником перед частиною і вони обдзвонювали всі інші частини, де б погодилися дати відношення. «А, жінка? Ні!» - відповідали, як правило, так.

Мені було вісімнадцять, а мене питали: що, як побачу скалічені тіла на війні?

 

Врешті у місті Бахмут погодилися одразу. Прислали факсом відношення.

– Отже, я мала провчитися в Полтаві, а тоді їхати в Бахмут. Я провчилася місяць, а тоді сказали, що звільняється шоста хвиля мобілізації і треба швидко поповнювати резерви. Я пішла вчитися в липні, а вже у вересні була в Бахмуті, у військовій частині. І була ще ситуація, яка мені добре запам’яталася. Я ж хотіла служити, я стежила за своєю формою, бігала, займалася спортом. Знала, що поїду на війну, а тому маю бути підготовлена і фізично. Що я побачила на навчанні? Там щодо дівчат закривали очі на нездані нормативи (біг, віджимання тощо). Міркувала: нащо я тоді так старалася? – каже Ірина. –Але розумію, що фізична витривалість дуже важлива на війні.

Вже на сході Ірина звернула увагу й на інші аспекти. Адже Бахмут був ближче до війни. Пригадує, що в Центральній Україні люди відчували війну менше, хіба по зростанню цін, курсу долара, а от на Сході втрати були більш відчутними.

– Пригадую, коли мене розподіляли, куди маю їхати, начальник відділу кадрів запитав, скільки мені років і чи розумію я, що можу на війні побачити покалічені тіла. Я тоді замислилася. Мені було лише 18 років. І я щиро не знала, як зреагує мій організм. Відчувала, що готова до цього психологічно, та як буде в реальному житті, у реальній ситуації – я не знала. Скажу лише, що коли прийшов час зіштовхнутися зі страшними моментами війни, то не було неочікуваної реакції, очевидно, таки психологічна готовність спрацювала. Я контролювала себе і могла далі виконувати поставлені задачі.

На службі Ірина була до 2019 року, опісля пішла в декретну відпустку, народивши доньку. Згодом, перед повномасштабним вторгненням, повернулася до армії, а дитина перебуває із бабусями і дідусями.

– Контракт був на три роки – із 2016 по 2019 роки. Потім декрет до 2021 року, а тоді пішла на військову службу знову. Прослужила майже пів року і настало 24 лютого. Мене з дитиною повномасштабне вторгнення застало у Слов’янську. Чоловік-військовий був на виїзді, на передових позиціях. Всі вже розуміли, що буде. Пригадую, без чогось п’ята ранку. Дзвонить телефон. А чоловік ніколи рано не дзвонив перший, щоб не розбудити. Та цього разу подзвонив і я все зрозуміла, тож коли взяла слухавку, просто почула те, що вже усвідомила сама, – каже Ірина.

Працюю заради майбутнього дитини

 

Каже, найважче було визначитися, як бути з донечкою. Навіть розглядали варіант вивезення за кордон. З одного боку хотіли уберегти дитину від війни, з іншого – хотілося бути корисними для країни. Все ж, бачачи подальшу ситуацію, залишили дитину в Україні. Допомагають бабусі-дідусі. Інакше, каже Іра, не змогла б просто працювати. А так, коли дитина в Україні, хоч є можливість колись та й побачитися. Це набагато легше. Водночас і на роботі тоді легше, все робиться з подвійною силою, бо розумієш, що працюєш ради майбутнього дітей.

– Зараз я молодший сержант. Спершу я служила в ЗСУ. Була зв’язківцем, командиром відділення, їздила на ротації. Та після декрету запропонували змінити посаду, щоб я не їздила постійно. Наразі я займаюсь діловодством, - зауважує.

Сьогодні із питань безпеки кожен підрозділ знаходиться у різних місцях. Ірина каже: вдень робота, а ввечері час для переговорів з рідними, близькими. Постійно чути обстріли. Найближчі вибухи були за кілометр.

– Насправді інколи думаю, що могло бути гірше, але їжа є, буржуйки, обігрівачі,зв'язок, – зазначає Ірина.

У2022 році Ірина мала 7 днів відпустки, за цей час встигла побувати в Черкасах. А далі – знову в армію.

– Тепер за роки служби до комфорту ставлюся геть інакше, ніж це було колись. Бувало всяке, звісно, намагаємося облаштовуватися, як слід. Загалом армія стала набагато краща, порівняно з минулими роками. Дійсно, дуже вдячні волонтерам. Та все ж є і бюрократичні моменти. Наприклад, форму видають на рік. А що з нею буде після місяця роботи в польових умовах? Там же бувають страшні умови насправді. Але нічого, даємо ради. Окрема подяка волонтерам за багато-багато чого, що дає нам підсилення, – каже Ірина.

Наостанок Ірина каже, що не хоче нікого ображати прогнозами. Мовляв, це не її робота. Проте, звісно, їй телефонують і запитують: «Ну що там?» У відповідь вона вагається, що відповісти. Адже, хоч знаходиться на Сході, та бачить лише малу ділянку роботи. Каже, коли відвойовують конкретне село чи інший населений пункт, тоне можуть бачити загальну картину на фронті. Є стратегія, а є тактика. Кожен і кожна на своєму місці робить роботу для перемоги.

У Збройних силах України понад 40 тисяч жінок перебувають на військових посадах. Понад 5 тисяч з них в умовах повномасштабної війни знаходяться на передовій – в районах, де ведуться активні бойові дії.

Про це повідомив командувач Об’єднаних сил ЗСУ Сергій Наєв в ефірі всеукраїнського телемарафону 14 жовтня.

За його словами, 8 тисяч з військовослужбовиць проходять службу на офіцерських посадах.

Серед жінок-військових є командирки батарей, взводів, машин, відділень безпілотної авіації, а також снайперки.

Раніше повідомляв президент Володимир Зеленський, в українській армії жінки становлять 22% – це один із найбільших показників серед країн Європи.

Назарій Вівчарик