Дармове житло. Чи схочуть переселенці вдихнути в Івківці нове життя?

З Черкас їду до села Івківці, що на Чигиринщині. Нині багато назв населених пунктів в Україні замальовані, або їх просто зняли. Проте сплутати Чигиринщину з чимось іншим важко. Це край Козаччини, Холодного яру, тому подорожний відразу помітить монумент козака при в’їзді в Чигиринський район. А ще – характерний козацький хрест. Далі село Медведівка, де височіє пам’ятний знак Максиму Залізняку. Дорогою до мене підсідає жінка, вона місцева, каже, автобуси ходять нечасто, тож добиратися на роботу і назад важко. Всього від обласного центру до Івківців година їзди. Для Києва то пусте, а тут майже забутий край… При в’їзді в село – вітряк. Деталі у матеріалі МЕДІА ВЕЛИКИХ ІСТОРІЙ

Вітряк дорогою в село. Сам Назар Лавріненко свого часу організовував як представник асоціації млинарства наукові читання, популяризуючи історію млинарства

Ініціатор відродження Івківців Назар Лавріненко радить їхати не тією дорогою, яку прокладає карта у телефоні, а іншою, хоч трохи асфальтованою.

Дякую за пораду, бо якщо й асфальтівкою їхати важко, що вже казати за іншу, неасфальтовану, особливо в час міжсезоння. І якщо козацької атрибутики у цих краях вистачає, то нормальні дороги – це те, чого дуже бракує. Між тим, як стверджує Назар Лавріненко, який за освітою історик, територіально село Івківці було колись за площею навіть більшим, ніж місто Черкаси.

Я бував до Революції гідності у місті Українськ – це невелике містечко на Донеччині, депресивність якого намагалися подолати шляхом безкоштовної роздачі квартир усім охочим. У Івківцях схожа програма, однак, якщо в шахтарському містечку її ініціювала влада, то тут, усе намагається зробити самотужки один чоловік, місцевий. Саме до нього ми і приїхали.

Назар Петрович міг стати науковцем, хоча, по суті, він ним якийсь час і був. Адже по закінченні історичного факультету Черкаського національного університету працював учителем історії і правознавства в Івківській школі. Потім – десять років в університеті, там захистив дисертацію. Але згодом пішов у бізнес, створив турагентство.

Ба більше, займаючись туристичним бізнесом, Назар Петрович об’їздив багато країн, проте каже, що більше двох тижнів витримати без Івківців не міг.

– На вихідних їздив. Ну, або через вихідні. Як це так, не бути в Івківцях? Тут мій дім. І я ніколи всерйоз не сприймав життя у квартирі.

Отака дорога в Івківці

Він показує нам хати, які свого часу скуповував – якісь дорожче, якісь за безцінь, залежно від стану. Щодо коштів? Так, скупивши хати, що стояли пусткою, а тепер роздаючи їх переселенцям, він увійшов у мінус, проте каже: „Хороші сусіди дорого коштують… У нинішній ситуації можна навіть сказати, що хороші сусіди безцінні”.

Відкриває ключами, яких у нього багато, одну з хат: коридор, три кімнати, піч, неподалік колодязь на три дворища. У дворі сарай і підвал. Навколо ліс і городи.

– Різні хати коштували по різному. За якусь дві тисячі віддавав, за якісь більше. Я підприємець. Після туризму, вирішив осісти тут у селі, створив просвітницько-розважальний етнографічний комплекс «Зерноленд». Хати купував з перспективою організувати тут зелений туризм. Та спершу завадив коронавірус, тепер повномасштабна війна…

Природа у селі, коні Назара Лавріненка

– Скільки зараз людей у селі? – запитую.

– До ста осіб… Хтось лише на літо приїздить. По різному… У 1945 році тут було 2,5 тисячі осіб. Нині у школу в Медведівці їздить 12 дітей від нас. Сільрада в селі була до 59-го року. Потім  колгоспи об’єднали, і всі ресурси пішли в Медведівку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ВПО на Черкащині

Помітно, що хати мають великі дворища. Землі багато і великий простір. Назар Лавріненко показує аж ген за кущами ділянку виораної землі. Каже, там живе молодий чоловік, який їздить до Черкас на роботу. А он живе родина, що переїхала з міста, вирощує індиків, курей, гусей, продає як екологічну продукцію і непогано заробляє. Схоже, і переселенцям, які сюди приїдуть, слід думати про сільське господарство. Бо більше в Івківцях, наразі, нема чим займатися.

– Я проснувся вночі, не спалося. Написав повідомлення в Інтернеті. Так і так, є будинки в селі, пічне опалення, сільські умови. Там до 20 тисяч поширень. Я такого не очікував. Постійно дзвонять. От чекаю днями людей. Покажу їм. Але треба розуміти, щоб тут жити, слід працювати. Це ж село. З іншого боку, хазяйновитій людині тут було б добре, краще ніж у тій квартирі-шпаківні в місті. Тут простір, село, як бачите, велике. Тут аж шість цвинтарів! До слова, я два роки тому лиш, нарешті, обійшов усе село, знайшов вулицю, на якій не бував. На жаль, є кутки по 20-30 дворів, де всі хати покинуті, – каже Назар Лаврінко.

Він показує плиту, піч, лежанку. Розказує, чим одне від іншого відрізняється.

Показує іншу хату, в ній жив пасічник, який привозив вулики на літо.

Хата в оренду

Йдемо далі, зустрічаємо коваля. Це один з небагатьох сусідів Назара. Чоловік колись працював у заготівельній конторі ковалем. Нині Леонід Володимирович з Назаром Петровичем, поставивши телевізор у майстерні, вмикають ютуб і, дивлячись на майстрів, пробують кувати щось нове, дивовижне. Пан Леонід живе в селі від народження. Теж радить їхати сюди, насамперед, тим, хто не боїться сільської роботи.

– Думаю, міські сюди і не поїдуть, – додає.

– Щоб потім не було травми психологічної від пізнання сільського світу, – сміється Назар.

Згодом Назар  показує цікаву дверну ручку.

– Це стиль ананаса. Бачите, метал викуваний ромбиками. Скручуєш декілька разів, куєш і на тобі. Майстри звертають увагу, – відчувається, що Назар Петрович радий, що йому таке вдалося зробити. – А загалом, я вже не знаю, хто я. І коваль, і підприємець, і гончар, і штукатур, і маляр, і столяр… Усе доводиться робити.

Назар показує також лавки, які колись хоче поставити у «Зерноленді». Зробив сам. Так само зумів зробити й стола. Хоче спробувати перемурувати в кухні піч, бо те, що йому зробили найняті майстри, не подобається. Каже, вона димить.

В іншому будинку пана Назара теж може жити не один переселенець. Колись там був дитячий садочок. Пізніше – дім молитви. З меблів усередині лише найголовніше. Є також санвузол. Підведена вода. Для решти – потрібно буде докласти зусиль. Улітку тут жили археологи, які працювали поряд.

Колись тут був дитячий садок, потім віруючі люди організовували табір. Зараз тут живуть лиш влітку археологи

– Вважаю, давно вже треба створити державну програму по збереженню населення в селах. Щоб був земельний банк і житловий банк. І пропонувати житло за прозорою процедурою молоді, тим в кого його нема. Пожив, наприклад, три роки і хата твоя. Тоді село б розвинулося, – каже Назар. – Он, наприклад, люди зі Звенигородщини приїхали, обжилися. Там був ліс, чагарі, а тепер гарний дворик, діти…

Ми на пагорбі, з якого видно село

Ми підіймаємося з Назаром Петровичем на пагорб, звідки село видно як на долоні. Ба більше, видно навіть край Черкас. Історик розповідає, що люди селилися колись більше в ярах, вибалках. Там затишніше, не дме вітер, є вода джерельна.

– Знаєте, у нас казали так: німці зайшли у село в 41-му а вийшли в 43-му, бо блудили довго. Такий жарт, бо проїжджаючи повз не завжди його побачиш, воно заховане по вибалках. Але то так традиційно було заведено, такий уклад, – розповідає Назар Лавріненко.

Дорогою зустрічаємо ще одного далекого сусіда Назара – це Юрій Кропив’яний. Переїхав сюди з міста.

„У мене п’ятеро собак чистокровних. З п’ятого поверху під час повітряних тривог бігати вночі та вдень немає сенсу”, – сміється він.

– Узагалі, в такому заміському житті є свої вагомі привілеї, – додає пан Юрій, – є ліс, гриби, багато чого є. Тут працювати потрібно. Якщо будеш працювати – все буде!

Між іншим, село розташоване так, що до нього, через поля, близько не лише з Черкас, а й із Кропивницького. Тому, коли не було ще повномасштабного вторгнення, сюди до «Зерноленду» їздили люди сім’ями з обох обласних центрів. У ньому діти навчилися гончарству, бачили, як випікається хліб, долучалися до ковальської справи, їздили на конях, на поні.

– Щоправда, був один випадок, через який я допис зробив у «Фейсбуці», – згадує пан Назар, – написав що росіянам у нас нема чого робити. Приїхала якась жіночка з дітьми і так показово голосно спілкувалася російською, поводила себе, немов завойовник, що приїхав в Африку, до зулусів. Неприємно було, тому сказав їй, що он Бог, а он поріг. Або, будь ласка, пробуйте українською. Одразу й поїхала…

Козацький хрест і козак у Чигиринському районі, в краї, де кожен куток пам’ятає Козаччину

Повертаючись у низину з пагорба, Назар показує убік. Там, мовляв, археологи виявили новий тип зарубинецької культури. А це відкриття!

Що й казати, пейзажі тут дійсно гарні, мені природа нагадала регіональний ландшафтний парк «Клебан-Бик», що на Донеччині, а то й рівнини навколо Рубінових гір у штаті Невада в Америці. Лиш там американці проклали до такої краси ідеальну асфальтовану дорогу, тож чи поїдуть люди сюди, якщо навіть продукти в місцевий магазин привозять зрідка? Хоча.., якщо будуть люди, то буде й товар, бо з’явиться попит. Про цю красу більшість наших людей ще не знають, тому й шукають її десь…

Назарій Вівчарик, фото автора

*джерело: media.zagoriy.foundation