Гарячі номера телефонів

Єлизавета Красніченко народилася на Миколаївщині, однак географія її місць проживання та діяльності в Україні обширна – Кіровоградська, Черкаська області, Київ, Херсон, Львів… Акторкою, поеткою, продюсеркою вона теж стала не одразу – спробувала себе і в педагогічній, і в журналістській роботі. Торік її коханий зник без вісти під час боїв на Луганщині. Відтоді Ліза працює не тільки над своїми творчими проєктами, а й над його. Як це – поєднувати очікування з війни того, від кого вже багато місяців немає жодної звістки, з просуванням української культури – в інтерв’ю.

ліза 2

– Пригадай, будь ласка, яким було твоє життя до 24 лютого минулого року.

До 24-го лютого минулого року я багато працювала – в принципі, як останні 10 років. Саме в той час мала роботу на Одеському кінофестивалі, в межах якого ми проводили «Зимовий кіноринок», який я модерувала. Захід мав відбуватися протягом трьох днів: 22, 23, 24 лютого. Тож 22-го і 23-го наша команда успішно проводила подію, а третій день кіноринку 24-го так і не відбувся. Далі у зв’язку із повномасштабним вторгненням фестиваль перенесли з прекрасної Одеси в Польщу, однак у набагато меншому форматі. Відповідно і команда теж зменшилась, тож у квітні я втратила основну роботу. Також більше як за тиждень до війни ми з Братами Капрановими і режисеркою Тетяною Авраменко випустили прем’єру вистави «Територія жінки», за п’єсою братів, де я виступила як продюсерка проєкту та зіграла головну роль. 11, 12 та 14 лютого зіграли, а за десять днів після цього почалась війна. Виставу мали грати за планами в середині березня, однак вже було не до цього. Та наразі взялися відновлювати.

ліза1

– Які були твої плани і бажання на початку минулого року?

На початку року планувала відпрем’єрити «Територію жінки» і почати її стабільно відпрацьовувати щомісяця, продовжувати роботу в Одеському, готуючись до літнього фестивалю, готувати театральну сцену фестивалю Тараса Шевченка «Ше.fest», де я координую Театральну сцену, та почати працювати над новим проєктом в Національному Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Словом, творчо-робочих планів було, як завжди, достатньо, однак зупинилось все в одну мить.

Ліза на «Ше.Фесті»

Ліза на «Ше.Фесті»


– Розкажи, як ти дізналась про повномасштабне вторгнення? Як відреагувала? Що робила в останні дні того лютого і на початку березня?

Оскільки на десяту годину я мала бути на «Зимовому кіноринку», то будильник завела на восьму, адже їхати було недалеко. Однак до дзвоника будильника мені подзвонила кума – Юлія Капшученко-Шумейко, збентеженим голосом мене розбудила, повідомивши, що почалась війна і я маю збирати тривожну валізу. Вона сказала, що в Києві чути вибухи. Тож ми поговорили дуже коротко. Я прокинулась, зайшла у Фейсбук, де побачила підтвердження її слів. Далі я написала своїй безпосередній начальниці Каті й запитала, чи не треба йти на роботу. Катя відписала, що не треба, і попросила берегти себе. Тоді я набрала свого хлопця Сергія і він сказав мені, щоб я збиралась, що заїде за мною, і запропонував бути разом в цій війні. Я погодилась. Далі набрала маму, повідомила їй, що до неї їхати я не налаштована і що все буде зі мною ок. Сергій приїхав, ми поїхали до нього і кілька днів не розуміли, що нам роботи і як, ходили в шкільний підвал, як чули тривогу. Там отримала пропозицію вийти за нього. За кілька днів такого дуже підвішеного стану ми йшли набирати воду і побачили, як наші сусіди колотять «бандерівські смузі». І це було найкраще, що ми могли побачити тоді. Звісно, ми долучились, а далі стали членами волонтерського руху «Волонтери Оболоні», почали допомагати розвозити їжу малозабезпеченим людям. «Волонтери Оболоні» розгорнули штаб і ми щодня з Сергієм були там. Далі Сергій «пішов на підвищення» – почав зварювати залізні їжаки, які ми досі бачимо на блокпостах, а я стала допомагати руху в якості прессекретарки. Так минув місяць. А вже 15 березня Сергій долучився до місцевої ТРО, куди потрапив з дванадцятого чи чотирнадцятого разу, а я лишила волонтерство і почала шукати роботу.

Ліза зі своїм нареченим Сергієм Семеною

Ліза зі своїм нареченим Сергієм Семеною


Як громадська, культурна діячка, які найголовніші зміни, пов’язані з війною, вбачаєш  у своїй професійній сфері – культурі та мистецтві?

Відтепер остаточно маємо позбутись російського антикультурного сміття і комплексу меншовартості. В усіх сферах культури, мистецтва, освіти, економіці тощо. На російське найкраща реакція – ігнор. Мені не цікаво, що там «за парєбрікам», хто там підтримує типу нас чи ні. І так має бути на всіх рівнях. Однак мені складно сказати, що ця моя позиція з’явилась різко 24 лютого, ні. 24-го вона лише викристалізувалась, а за таким принципом я живу з 2016-го – відтоді, як переїхала жити в Київ. Хоч ці всі істини, які нам відкрились з початком війни в 2014-му, мені доносили мої любі викладачі в Центральноукраїнському педагогічному університеті імені Володимира Винниченка. Тож в принципі причинно-наслідкові зв’язки в моїй голові були пробудовані ще тоді, а з 2014-го вони просто почали втілюватись на практиці. Чому кажу, що з 2016-го я почала втілювати свою позицію, бо саме з цього року почала працювати в культурній царині України.

– Які твої головні досягнення останніх 11 місяців? Чим і ким найбільше пишаєшся?

Моє найголовніше досягнення те, що я зберегла свою психіку і вона в мене, як мені здається, плюс-мінус в адекватному стані. Як би це егоїстично не прозвучало, але це важливо для перемоги України. Бо якби я цього не зробила – був би мінус один. Москалі б пораділи, а що б це країні дало?

– Твій наречений вважається зниклим без вісти. Розкажи, будь ласка, про свої дні очікування його з війни. Як дізналася про його зникнення? Що робиш для того, щоб його знайти?

Спочатку Сергій пішов в Київське ТРО, щоб захищати Київ. Адже всі ми пам’ятаємо, як орки на нього лізли. Однак наприкінці травня їм сказали, що їх перекинуть на кордон з Білоруссю. Далі так і відбулось, їх повезли туди колоною, а тоді в той же день повернули і переправили на Бахмутський напрямок. 20 червня зранку мені потелефонувала моя мама і повідомила, що Сергій загинув. Далі був сюр: дзвінки, описи, подробиці смерті. Після цього приїхала його мама і ми почали бути з нею разом: ходили в церкву, носили панахиди і так далі. А після цього одна із жінок тих хлопців, що були з Сергієм, повідомила, що її чоловік у полоні і є ймовірність, що Сергій теж.

Ми написали всюди заяви, наразі Червоний Хрест не підтвердив і російська сторона не підтвердила, що він там є у списку. Однак є така ймовірність. Тож наразі ми чекаємо. Дзвінків нема, нічого нема, є лише тиша і бажання багато працювати на благо України там, де можу. Тож написала п’єсу про нашу історію, про Сергія. Євген Карнаух – режисер, який поставив за нею виставу «Край» у Дніпровському національному театрі. Мабуть, така моя реакція на травматичну подію виглядає доволі дивно. Але я для себе вирішила, що маю зберігати пам’ять про нього, де б він не був. А ще маю продовжувати його справи. Тож я відкрила виставку його картин з однойменною назвою. Також намагаюсь розвивати його рок-гурт. Словом, роблю все, що в моїх силах. Вважаю тепер себе відповідальною людиною за нього і за розвиток його творчості. Ну а сама повернулась до роботи в культурних проєктах. На фронт не пішла.

Ліза написала п’єсу «Край» про історію кохання та свого нареченого, який зник без вісти на війні

Ліза написала п’єсу «Край» про історію кохання та свого нареченого, який зник без вісти на війні


– Чи будувала плани на 2023 рік? Які твої головні бажання? І що зробиш найперше після перемоги?

Будувала, будую і продовжую будувати плани. Планування своєї діяльності – це те, без чого я не можу ефективно жити і відчувати радість у житті. Тож я продовжую все активно планувати і не засмучуюсь, якщо щось доводиться переносити чи змінювати. Долати труднощі – це вже якийсь такий професійний лайфхак, з яким я вже змирилась і просто його юзаю. Головне бажання – перемога України і повернення Сергія. Друге головне бажання – продовжувати працювати на благо української культури. Після перемоги навіть не знаю, що я зроблю. Певно, залежить від обставин, але дуже хочеться побачити гори, бо ніколи на відпочинку там не була.

Спілкувалася Юлія Фомічова, ЧІА

Матеріал створений за участі CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції

реклама

Інші матеріали по темі:


Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама Делікат
bigmir)net TOP 100