– Гради, смерчі, урагани, міномети, 152-калібри… Коли град стріляє, то воно лягає в шаховому порядку, може бути 20, 40 залпів і гупає все ближче. А міномет свистить, бо там є хвіст в ракети, тому такий звук, – каже головний редактор газети «Попаснянський вісник» Ярослав Нестеренко.
Футболка-подарунок від голови Сєверодонецької райдержадміністрації
Журналіст – не військовий, та тепер він добре знає ті звуки вибухів. Чоловік з родиною втратив унаслідок війни дім. Багатоповерхівка у Попасній, де була його квартира, завалилася від постійних потраплянь снарядів. У їх висотку, як і в інші, росіяни стріляли, боячись, що там можуть бути на даху військові. Тож високі будівлі для росіян були небажані. Родина Нестеренка зі сходу України переїхала у Смілу на Черкащину. Тут Ярослав Нестеренко не покинув свого ремесла, відкрив сайт «Сміла.Сітy», створив колектив і продовжує працювати.
Нестеренко нещодавно отримав премію у рамках конкурсу «Інформаційна передова-2022» від Національної спілки журналістів України за свою діяльність.
У час початку війни йому довелося бути не лише журналістом, а й стати волонтером. Каже, найбільше страждали люди без інформації. Ніхто не знав в умовах відсутності зв’язку, електрики, газу, тепла, води, куди звертатися, що робити. Доводилося збирати гроші на їжу для людей, бо через війну в магазини перестали везти продукти.
Радили людям евакуйовуватися. Пояснювали, де діють евакуаційні маршрути. У той час він зрозумів, що дуже страшним є інформаційний вакуум.
Деталі у матеріалі «Прочерку». Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.
– Якийсь час після початку 24 лютого жили в коридорі, там розмістили дивани, речі першої необхідності. Але врешті жити стало неможливо, тож 8 березня вивіз дружину, сина і маму. Сам виїхав вже наступного дня. Адже вже були зруйновані вишки, зв'язок і інтернет переставали працювати і я вже не міг працювати, інформувати людей. Згодом, у квітні, ми дізналися, що будинок завалився… – розповідає Ярослав Нестеренко.
Життя у Попасній було непростим, бо від офісу до лінії розмежування – 5 км. Чути було вибухи за містом і до 24 лютого, до повномасштабного вторгнення. Але у місто з березня 2015 року майже не прилітали снаряди.
Дали світло на короткий час, журналіст працює з телефону
– Колись ми роздержавилися. І працювали, випускаючи газету «Попаснянський вісник». Також створили сайт «Попасна.Сітy». Я був головним редактором – керівником. Останній номер газети ніхто не бачив. Ми відправили газету в друкарню в Харків, і почалася повномасштабна війна. Її не надрукували. Людей інформували через соцмережі, заряджали павербанки і так працювали. Звісно, про офіс вже не йшлося, працювали як прийдеться і де прийдеться. Удома знесли меблі в коридор, лишивши невеликий прохід. Це було безпечно, щоб осколками з вікна не поранило. Колишні співробітники з інших міст зголосилися допомогти. Я ж міг ставити відео, фото, тексти лише з телефону на Фейсбук сторінку. Ніколи було це все переносити на сайт, та й з телефону незручно. Тож у зручнішому місті журналістка Крістіна Стовпяга брала інформацію з моєї стрічки новин, обробляла і ставили на сайт. Багато в чому ще допомагала – розповідає Ярослав Нестеренко.
Він пригадує, що у якийсь момент засумнівався в необхідності і корисності своєї професії. Відвідуючи владні наради, чув, як різні служби працюють, електрики, газовики, представники водоканалу, пожежники. Йому хотілося бути більш корисним і він запропонував свою допомогу, просто фізичну допомогу. Та йому відповідали, що своїх співробітників вистачає. І Ярослав згодом зрозумів, наскільки його робота була дійсно важлива.
– Слід було робити все швидко. Бачили, як комунальники працюють… Робили, що могли. Наприклад, газовики тимчасово замотували газові труби скотчем, щоб хоч трішки тиск зберегти в трубах. Адже касетними снарядами пошкоджувалися труби, там утворювалося багато дірочок. Заварювати не було коли. Так поспішав і я, їздив по бомбосховищах, дивився, де люди переховуються, брав коментарі, розпитував, що потрібно. Доносили інформацію до влади, волонтерів та представників благодійних організацій. Згодом снаряд влучив у наш дім, між шостим і сьомим поверхом. Та люди лишилися живі. Ситуація ускладнювалася. Влада організовувала маршрути евакуації, ми пояснювали людям необхідність виїхати, хоч багато хто боявся їхати в нікуди, не розумів, навіщо це, – пригадує Ярослав.
Спершу, каже, люди могли виїхати з Попасної залізницею навіть до Києва. Та багато зволікали, а потім залізницю розбомбили. Тоді евакуювали автобуси до сусіднього села, звідки вже діяла залізниця. Вивозили також місцеві волонтери, таксисти, працював і автоперевізник.
На нараді у Попаснянській ВЦА під час обстрілів
– Пригадую, як робив репортаж з бомбосховищ. Питав, чому не виїхали ла потязі? Тоді люди казали, що думали все швидко скінчиться, а зараз вже готові евакуюватися. Тоді влада взяла два шкільних автобуси, але їх водії не захотіли їхати. Тривали постійні обстріли і змушувати ризикувати когось життям – не можна. За один автобус сів голова військово-цивільної адміністрації, а в другий водій цієї ВЦА. Я теж поїхав для підстраховки та знімав репортаж. Не було часу робити красиві постановочні відео. Просто заходив у темне бомбосховище, вмикав ліхтар на телефоні, запис та спілкувався. Коли ми підігнали автобуси до бомбосховищ, виявилося, що в автобуси не так легко набрати людей. Навіть ті, хто хотів напередодні їхати, почали казати: «А куди ми поїдемо? Хто нас там чекає». Я пояснював, що треба їхати, поки є шанс. Але без електропостачання в них посідали телефони і вони не мали змогу дізнатися з інтернету, що коїться за межами бомбосховища. У той день вдалося переконати лише 6-7 людей. Поїхав один автобус. Але кожного наступного дня з’являлися ще кілька людей у яких уривався терпець. Поки дехто не побачить власновіч, як снарядом вбиває людину або розриває сусідній будинок – інформаційний вакуум їх паралізує. Що робити? Я виставляв інформацію в соцмережі, давав свій номер. Врешті, до мене стали звертатися волонтери, щоб допомагати з їжею тим, хто лишився. Ми збирали гроші, створили хаб, складали їжу в одному місці, намагалися знайти тих хто б поширював по інших місцях, де люди масово ховалися, – каже Ярослав.
Зазначає: його медіа довіряли, у них була авдиторія, тому вдавалося збирати кошти та закривати різні потреби місцевих.
– Був епізод, коли жінка подзвонила з Чехії. Каже, що вертається в Україну за мамою і готова забрати людей з Попасної в Чехію. Їх поселять, будуть годувати, а тоді, може, влаштують на роботу. Але дайте автобус нам. Я дзвонив голові адміністрації, і ми радилися. А може, людей вивезуть кудись в рабство, заберуть документи? Час був страшний, перевіряти часу не було – доводилося вірити людям на слова. Та наступного дня людина знов подзвонила, сказала, що вже під Бахмутом. Ми вирішили довіритися. Знайшовся хлопець-водій, ми пофотографували його документи і відправили автобус з людьми, яких вивезли в Бахмут і згодом вони все ж таки потрапили за кордон. Мені довелося для перебування попаснян в Бахмуті швидко домовитись за гуртожиток. Все-таки це був шанс вивезти частину наших людей в безпечне місце. І потім хлопець запропонував, щоб вертатися назад пустим автобусом, зробити збір грошей на їжу – розповідає Ярослав Нестеренко. – На їжу ми зібрали гроші за одну ніч. А пізніше так само збирали на пальне для автобусів, якими евакуйовували людей, коли вже більшість розуміли, що евакуація просто необхідна.
Квартира матері журналіста. Після цього його мама виїхала з цієї квартири і жила у сина
Журналіст пригадує, як виїжджали з родиною у Бахмут. Виявилося, що саме за 15 хвилин повз будинок буде проїжджати перевізник. Добре, що давно були зібрані сумки. Ярослав забіг у квартиру, де спали рідні, і швидко всіх збудив. Встигли лиш вибігти, закинули сумки в автобус і поїхали. Потім іншим перевізником Ярослав сам повертався ще раз у Попасну і назад. У Бахмуті він продовжував працювати дистанційно. Дружина весь час моніторила ситуацію, щоб Бахмут не оточили, бо родина боялася лишитися в окупації.
Попасна...
– Перебуваючи в Бахмуті, я вже збирав кошти не на їжу чи ліки, а лиш на бензин для вивезення людей і на винагороду людям, які вивозили трупи для поховання. Бо в Попасній було вже багато загиблих від снарядів. А ховати вже й не було кому. Тоді збирали тіла загиблих, вивозили в сусіднє селище, ховали… – сумно каже Ярослав.
Нині Ярослав у другому шлюбі. Коли він перебував в Бахмуті, перша дружина повідомила, що є бусик, який треба вивезти, і водночас Ярослав з родиною сам міг би виїхати. Таким чином журналіст з рідними поїхав на Черкащину, відвіз бусик, а тоді знайшов і орендував квартиру у Смілі.
Перше фото родини у Смілі
– Зараз розумію, що ми робили вкрай корисний контент. За пару місяців у нас зросла кількість підписників на сторінці в «Фейсбуці» з 7 до 14 тисяч. Деякі відео набирали і сто тисяч, і більше. Люди переглядали, хтось пропонував допомогу, хтось дзвонив, просив зайти за певною адресою до їхніх рідних. А ті, що не їхали з Попасної (я вважаю, в більшості це були люди, до яких не доходила інформація і вони не знали, куди їхати), зациклені були на своїй ситуації, немов загальмовані. Страшна була ситуація.
Сьогодні Ярослав Нестеренко у Смілі продовжує журналістську роботу. Створивши невеликий колектив, зайнялися пошуком ресурсу, реалізацією ряду проектів. Нині у них на сайті можна почитати не лише місцеві новини та переглянути відео.
– Ми створили інтерактив на сайті, довідник фахівців, подаємо людські історії, нариси. Це цікаво. Щодо планів на майбутнє? Знайти квартиру, бо доводиться переїздити з тієї, де нині мешкаємо, – зауважує Ярослав Нестеренко. – Ну а більш глобально, то планів поки не будуємо. Сміла подобається. Та чи лишимося тут – не знаю.
Назарій Вівчарик, фото надані героєм публіікації
