Прапор 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої бригади імені Чорних запорожців – то було перше, що я побачив у кабінеті начальниці Черкаської районної військової адміністрації Валерії Бандурко, коли прийшов брати у неї інтерв’ю. Для мене це був мовби якийсь знак зверху. Адже легендарний загін Чорних запорожців УНР, або „чорношличників”, яким командував славетний полтавчанин, отаман, полковник Петро Дяченко, в лютому 1920 року відбив у більшовиків Смілу, де я живу, і де пішли у вічність мої батьки. А 25 липня того ж таки 1920 року окрема кінна дивізія під командуванням полковника Івана Омеляновича-Павленка вщент розгромила значні сили червоних на Тернопільщині біля села Кривеньке, в якому народилася моя мати, і біля Сидорова, де народився батько. Кістяком цієї дивізії були Чорні запорожці...
І от через 103 роки після тих вікопомних подій, під час чергової війни з росією, не зважаючи на зрозумілу зайнятість, голова РВА на Черкащині погодилася відповісти на запитання внука січового стрільця, журналіста, ще й біля прапора Чорних козаків.
Я знав, що за освітою Валерія Бандурко – юристка і магістерка державної служби. Свого часу вона працювала в Смілянському управлінні Державного казначейства, а також –очолювала відділ організаційної роботи, внутрішньої політики та управління персоналом апарату Смілянської районної державної адміністрації, згодом була головою Смілянської райдержадміністрації. 5 березня 2021 року розпорядженням Президента України Володимира Зеленського її призначено головою Черкаської райдержадміністрації, а на початку повномасштабного вторгнення росії –Черкаської районної військової адміністрації.
Та дізнатися ці факти її біографії можна з Інтернету. Тож мріяв, насамперед, показати Валерію Бандурко як людину, котра очолює найбільший в області район на другому році повномасштабної війни.
Перед нашою зустріччю пані Валерія мала іншу – з родинами військовослужбовців, зниклих безвісти і тих, котрі перебувають у полоні.
– Зустріч розпочалася емоційно, – наголосила вона. – Спілкуватися доводилося з людьми, котрі у відчаї. Було важко їм, бо у них неймовірна трагедія, і мені, бо цим людям потрібна не тільки допомога, а й моральна підтримка. З ними непросто спілкуватися. Треба знайти потрібні, важливі для них слова, треба говорити дуже чесно. Допомогти цим людям складно. Та саме для цього ми і зібралися. Я підкреслила, що це перша наша зустріч. Будуть і інші…
„Мрію, щоб і надалі в нас не було ніяких чвар”
– Пані Валеріє, Ви, як керівниця великого району, очікували на таку масштабну війну?
– Я розуміла, що війна, котру називали то АТО, то ООС, може будь-коли перейти в гарячу, гостру фазу. Адже сусід у нас агресивний. Ми бачили, як він поводився у Грузії, Сирії…Та все ж у душі жевріла надія, що цього не трапиться, до цього не дійде. Ми європейці за своїм мисленням і традиціями. Безпричинний напад на іншу країну для нас дикість. Але маючи вже сумний досвід, держава проводила відповідні навчання. От і я пройшла певну підготовку на базі військового вишу. Ми опрацьовували стратегію дій на випадок найгіршого розвитку подій.
Навчалися і військові. Я особисто знаю тих, хто пройшли підготовку в США. Тобто на всіх рівнях було розуміння того, що війна може бути.
Проте четверта ранку 2022 року – то був шок. Але вже за кілька годин зібрався штаб, особисто я займалася евакуацією людей. У нас був напрацьований алгоритм дій, визначені ключові гравці. Військова розвідка попередила, що в районі є об’єкти, куди ймовірно ворог міг спрямувати ракети. Далі ми почали евакуацію саме з зони можливого прильоту. Виконувала те, що мала виконувати. На те я на своїй посаді, на те мене навчали, на те мене призначив президент…
– Що було найскладнішим у перші дні повномасштабного вторгнення росії?
– Усе було складно, адже таке вперше. Пам’ятаю, що до обіду ми евакуювали людей з небезпечних місць, надали їм прихисток, і я прийшла у свій колектив. Ми, як державні службовці, складали присягу, але до повномасштабної війни були цивільною адміністрацією. Тож зібрала людей і повідомила, що так, війна почалася; ви стежите за виступами президента, бачите, що від вас нічого не приховують. Президент залишається на місці, я залишаюся на місці, заступники на місці – ніхто нікуди не тікає, потрібно працювати далі, але я прийму позицію кожного і кожної. І тут спрацював людський фактор: нас тоді працювало 164 особи, трохи більше десяти осіб поступово відсіялися. От це було для мене найважче…
– На початку повномасштабного вторгнення єднання громадян і влади було феноменальним. Які організації запропонували свою допомогу?
– Мені важко згадати, хто ж не підставив плече. Наш район і промисловий, і аграрний. Компанії, товариства самі поділили між собою громади, яким допомагали. Моя задача була зібрати їх, скоординувати і дати перший поштовх, щоб вони зайшли в комунікацію з головами громад. Вони і зараз нікуди не поділися. Узагалі, велика кількість благодійних фондів та громадських організацій згуртувалися та стали нам суттєво допомагати.
Дуже допомагали і допомагають волонтери. Уже неодноразово черкащанам доставляв гуманітарну допомогу з інших держав Олег Грушевський. В Португалії такий вантаж для України Олегу допомагає збирати, зокрема, й мама співака Михайла Хоми, відомого в Україні як Dzidzio.
Віталій Юцевич доставляє допомогу у співпраці з італійськими волонтерами асоціацій CavaionnelMondo із CavaionVeronese (Верона) та Domanizavtra із DarfoBoarioTerme (Brescia).
Повномасштабна війна нас дійсно об’єднала. Мрію, щоб і надалі у нас не було ніяких чвар.
„Думаю про майбутнє”
– Пані Валеріє, яких законів чи постанов Вам не вистачає в роботі, які реформи на часі в зоні Вашої відповідальності?
– Адміністрація – це той державний орган, який втілює реформи у життя. От і зараз ми, серед іншого, займаємося формуванням спроможної мережі медичних закладів. Це логічне продовження медичної реформи, яка стартувала в Україні 2016 року. Наше завдання зробити послуги в лікарнях доступними і якісними. Жодну лікарню в районі ми не закриємо. На жаль, не доведена до кінця адміністративно-територіальна реформа. Так, не було створено органу, який мав би право юридичного, правового нагляду над громадами. Бо там можуть прийняти і не правочинні рішення… Зараз ці функції покладені на нас, та в мирний час хтось має контролювати в юридичній площині рішення громад. Прем’єр-міністр запевнив, що реформа таки буде доведена до кінця. Вірю в це. Ми воюємо, але ми і переформатовуємося, щоб стати повноцінним членом ЄС. Завершення адміністративно-територіальної реформи – це і вимога європейських спільнот.
Також украй необхідні при РВА сектори чи відділи по роботі конкретно з ветеранами, з тими, хто отримали на війні інвалідність. У районі 26 громад, але не в кожній, на жаль, вони можуть достукатися до владних кабінетів. Тому нам потрібна координація в цій важливій справі.
– Як Вам вдається витримати напруження воєнного часу, відповідальність, яка лежить на Вас?
– Питання в дисципліні. Я намагаюся вести максимально здоровий спосіб життя. Намагаюся будь-де і будь-коли знаходити час для спорту. Це те, що мене мотивує, підтримує, дає сили. Плюс, я не живу колишнім, залишаю його в минулому. Думаю про майбутнє. Люблю планувати роботу на довгострокову перспективу. У мене багато друзів і помічників – це теж дуже допомагає і надихає. Буває, телефонують аграрії і кажуть: „Валеріє Олегівно, ми тут підготували машину, кому її направимо?”. А в мене вже сформовані запити, і я знаю, кому її треба відправити конче. Так само і з тепловізорами та мавіками. Тобто знаходимо можливості і долучаємо спроможний та свідомий бізнес.
„Ми не кидаємо своїх, бо Україна – єдина”
– Півтора роки Ви очолюєте РВА. Та люди більше бачили Вас під час офіційних прощань за полеглими воїнами. Яка поза роботою Валерія Бандурко?
– Так, провести в останню путь полеглого воїна – це святий обов’язок. У цьому мене підтримує і наш колектив. Спочатку лише я одна брала участь у похованнях. На жаль, робота вносить свої корективи. Наприклад, виникають термінові питання у хлопців на передовій, або вони приїжджають в район до нас, а я не беру слухавку. Між тим, час на відрядження у них обмежений. Оскільки наш район великий, а полеглих ставало дедалі більше, я зрозуміла, що фізично не можу все охопити. Довелося підключити інших членів колективу. Тепер на сумний обряд іде той, хто може. Але завжди від РВА хтось є.
А ще зараз ми допомагаємо відновлювати деокуповані території, тож робочий тиждень часто наполовину складається з перебування там. І мій заступник Богдан Солошенко більшість часу змушений проводити на Херсонщині. Ми не кидаємо своїх, бо Україна – єдина.
Я намагаюся розповідати про те, чим ми займаємося, широкому загалу, спілкуюся з представниками ЗМІ. Переконана, потрібно інформувати людей, піднімати їхній дух, підтримувати віру в нашу перемогу. Я багато спілкуюся з хлопцями з передової, і я знаю, що їх мотивує наша віра в них, наша допомога. Тому робота РВА полягає і в згуртуванні людей у тилу, сприянні в організації допомоги для наших захисників.
Як бачите, ви питаєте про мене, а я знову про роботу. Бо зараз я вся в ній. Такий час.
– Ви комунікабельна людина?
– Думаю, що так. Друзі знають, що коли хочуть мене побачити, то можуть приїхати до мене додому, приготувати чаю, і я, коли повернуся, з радістю з ними поспілкуюся. Я позитивна людина, люблю гумор. Та нещодавно старший син хотів зі мною пожартувати, а я не зрозуміла і відповіла йому серйозно. Він здивувався і сказав, що я не розумію гумору. А от мати його друга розуміє. Це мене трохи засмутило. Спробувала йому пояснити, що у мене дуже серйозна робота, на якій не до жартів. Мабуть, це впливає… А гумор же захищає від стресу. Без нього ніяк. Пам’ятаю, коли почалася війна і мені зателефонували, щоб терміново їхала в ОДА, я відповіла, що аж так швидко не зможу, бо в мене ще не має води, а мені потрібно вмитися. Цим ввела багатьох у ступор, хоча то був лише жарт, захисна реакція на стрес. Та згодом співрозмовник почав сміятися з мого жарту, навіяного тодішніми реаліями.
Переписка довжиною в життя
– Ваша кар’єра і стрімка. Ви зі шкільної лави мріяли бути керівницею?
– Ні, не могла я на шкільній лаві уявити, що так складеться моє життя. У школі я була дуже активною, гарно навчалася, брала участь у всіх заходах, зокрема грала в соціально-психологічному театрі, була в команді КВК. Батьки навіть хвилювалися, що така активність негативно вплине на моє навчання. Мені подобався такий предмет як правознавство. Тож я бачила себе юристом, адвокатом, може навіть перекладачем, адже займалася наполегливо й англійською мовою. Дуже любила і люблю історію. 2006 року я закінчила на відмінно школу №1 в Смілі і разом з друзями здала тести ЗНО, хоч тоді це ще не було обов’язковим. Отримала зі згаданих предметів високі результати, завдяки чому поступила в університет внутрішніх справ у Києві без іспитів. Отримала там кваліфікацію юрист.
Вважаю, що мені в школі пощастило з учителями. У мене таке враження, що вони знали про нас більше, ніж ми. Я їм дуже вдячна за те, що не лише давали нам знання, а й вкладали в нас душу. Учителька зарубіжної літератури Валентина Новочуб по сьогодні вдосвіта бажає мені у месенджері доброго ранку, і доброго вечора наприкінці дня. І я їй, відповідно, – теж. У нас переписка довжиною в життя. Я їй дуже вдячна за те, що вона завжди вірила в мене і казала, що я обов’язково досягну успіху.
– Серйозні предмети ви змалку любили, а от вірші любите?
– Зараз читаю і перечитую Шевченка. Його вірші пророчі. Залучаю до читання його творів і своїх дітей. У мене два хлопчика – одному 13 років, другому – вісім. Я ними, як колись і мною батьки, надто не опікуюся, свої уподобання не нав’язую. Намагаюся бути демократичною мамою. Єдине, чого вимагаю, поглибленого вивчення англійської і української мов. Особисто для мене зараз в пріоритеті українська мова і література.
„Зі мною змалку рахувалися, як з дорослою”
– Які захоплення з дитинства Ви пронесли крізь життя?
– Важко сказати. Моя робота мене у якійсь мірі переформатувала. Хіба що любов до спорту і до природи залишилися зі мною до сьогодні. Для мене критично важливо хоч кілька годин на тиждень бути на природі. Так я заряджаюся енергією, щоб не вигоріти на роботі.
– Пам’ятаєте, як заробили перші гроші?
– Звісно. Це було в 16 років. Щоправда, до того на кишенькові витрати я отримувала від батьків, коли допомагала їм. Вони навчили мене правильно ними розпоряджатися, узагалі, зі мною змалку рахувалися, як з дорослою. Але по-справжньому я заробила гроші, коли в 16 років стала студенткою. Тоді ми з подругою підпрацьовували в кафе офіціантками.
„Умію брати від тих, з ким спілкуюся, те, чого мені бракує”
– Які люди найбільше вплинули на Ваше життя?
– Безумовно, це моя бабуся. Не нотаціями, а своїм прикладом вона дуже вплинула на моє формування як людини. Узагалі, бабуся для мене зразок жінки. Вона і зараз дуже сучасна. Таких людей, котрі не старіють душею, завжди готові до змін, удосконалення, я знаю небагато. А взагалі, я вмію брати від тих, з ким спілкуюся, те, чого мені бракує. Приміром, зараз від голови ОВА Ігоря Табурця переймаю дещо в стилі керівництва, який мені імпонує.
– Чи є щось, що суттєво вплинуло на Ваше життя?
– Так. Моя мама працювала за кордоном та згодом вийшла там заміж. Вона мріяла про те, щоб моя молодша сестра та я жили разом із нею. Готували документи на моє навчання за кордоном. Я мала поїхати до неї, щоб там навчатися. Але… закохалася і залишилася в Україні. Чому безмежно рада.
– Які головні традиції вашої родини?
– Коли брати в широкому аспекті, то всі ми обов’язково збираємося на головні свята, такі як Новий рік, Великдень, тощо. Ну і сім’єю ми дуже любимо бути на природі. Шукаємо для цього можливості. Це наш час для нашої маленької родини.
„Коли Україна переможе, плакатиму від щастя”
– За що б могли віддати життя?
– Звичайно за життя рідних і близьких. За те, щоб мої діти могли жити у вільній Україні, без насильств варварів з півночі. У наших захисників теж є рідні і близькі, але вони не вагаючись віддають своє життя, щоб їхні діти жили, щоб жили ми.
– А яким буде Ваш день, коли Україна переможе!
– Отоді я, напевне, дозволю собі довго поплакати. Думаю, від щастя це в мене вийде краще. Тоді не треба буде стримувати в собі емоції, а можна буде дати волю почуттям.
Коли ми прощалися, я мимоволі подумав, що мені б хотілося поговорити з Валерією Бандурко про щось дуже приємне, про наше щасливе майбутнє, про життя, а довелося більше розмовляти про те, як їй вдається налагоджувати роботу в Черкаському районі під час війни.
Уже після інтерв’ю я дізнався, що і сьогодні не обійшлося без допомоги Валерії Бандурко 1-му батальйону 72-ї механізованої бригади імені Чорних запорожців. Було придбано та передано автомобіль УАЗ для евакуації поранених бійців із поля бою. Безперервна робота триває…
Олександр Вівчарик
реклама
Коментарі
прошла відбір у арахіміків . ......
Стрічка RSS коментарів цього запису