Як війна поділила життя родини з Херсонщини надвоє

11 грудня 2023, 20:49 Олександр Вівчарик

Церква християн віри євангельскої „Блага Вість”, що у Смілі, продовжує опікуватися вимушеними переселенцями, котрі потрапили до міста, тікаючи від війни. 9 грудня 250 родин біженців отримали тут допомогу від міжнародної неприбуткової організації Christian Broadcasting Network (CBN) Emmanuil у вигляді продуктових пакетів, одягу та головне – доброго слова і молитви. Організація, заснована американським релігійним діячем Петом Робертсоном у 1961 році, існує завдяки фінансовій підтримці міжнародних організацій-донорів та багатьох партнерів з України, США та інших країн світу. Отримала допомогу і родина пані Агнеси.

Агнеса з дітьми – менший Назарчик, старший Єгор

Агнеса – симпатична, весела жінка. А ще вона дуже енергійна і жвава. Спілкуючись із нею важко повірити, що півтора роки тому ця людина була в такому відчаї, що не знала, як далі жити.

А мешкала вона за сорок кілометрів від Криму в селі на Херсонщині, яке й досі окуповане росіянами. 24 лютого 2022 року разом з усіма прокинулася від оглушливих звуків вибухів. Аж тут зателефонувала сестра зі Сміли і аж звідти повідомила страшну новину – війна!

– У нас з чоловіком стався шок, – розповідає. – Треба збиратися на роботу, а ми стоїмо і ні на що зважитися не можемо. Найбільший страх був за дітей. Отак мені і запам’ятався той день тим, що він розділив наше життя на до і після.

Уже перед обідом селом на Каховку пройшла величезна колона російських танків, машини. Потім полетіли літаки. Було збито наш літак. Льотчик загинув, але окупанти не дозволяли забрати його тіло.

Невдовзі загарбники поставили біля кожного села блокпост, навіть біля посадок. Перші дні родина спала в погребі – немита, змерзла, злякана. За якийсь час відчули нестачу продуктів, адже магазин зачинився. Хто мав машину, їхав по продукти в Каховку чи Чаплинку. Інколи фермери підвозили і роздавали молоко, все одно його не було куди здавати.

– Пам’ятаю, і ми поїхали шукати їжу, – розповідає Агнеса. – На кожному блокпосту нас зупиняли, прискіпливо допитували. Це було дуже важко, адже кожного разу мимоволі прощалися з життям. Над нами насміхалися, принижували. Інколи здавалося, що був би в мене автомат, убила б цих уже зовсім чужих нам людей, а скоріше нелюдей.

Спочатку вороги по селах не жили, було таке собі безвладдя. Хоча час від часу вони навідувалися, шукали АТОвців, намагалися схилити до співпраці сільського голову, вчителів. Але всі відмовилися. Навесні більшість орендаторів землі не схотіли щось садити чи сіяти і виїхали. Але не всі.

– Звичайно, я розумію, що не кожен може покинути все, є різні ситуації, різні обставини, – каже Агнеса. – Та все ж у мене тепер до тих, хто залишився, якась пересторога.

Улітку 2022 року вона відчула, що жити в окупації більше не зможе.

– Мені було нестерпно усвідомлювати, що серед моїх односельчан є ті, котрі підтримують загарбників, що не можна нікому довіряти, постійно потрібно бути обережним, ретельно думати над тим, що говориш, – зізнається вона. – Я не хочу, щоб наді мною збиткувалися наїзники, щоби діти ходили до російської школи. Я не можу жити з людьми, котрі прийшли нас убивати. Сподівалася, що за місяць-два нас звільнять, але… Тому прийняла рішення: хай буду голодна, боса, гола, але у вільній Україні. Залишила все, що нажила, велику хату і виїхала. Зараз у моїй рідній оселі живуть російські солдати, родичі повідомили, що вона більш-менш ціла, але все там потопає у смітті. Тепер російська солдатня вже навіть не така, як була в перші місяці війни, вона відчуває себе в нас повноправним господарем, тож у будь-якої людини можуть безпричинно перевірити телефон, або забрати її невідь куди, якщо, наприклад, їм не сподобалося, як на них подивилися, а то й узагалі невідомо чому. І не всі потім повертаються. А хто повертається, то побитий. З осені проводиться насильна паспортизація, людей змушують брати російські паспорти, інакше вони позбудуться не лише будь-яких прав, а й майна.

Рідне село Агнеса покинула з двома наплічниками у дітей, а в неї самої була тільки невелика сумка. Оце і все. Сталося це так: вона знайшли групу у вайбері, яка збирала, тих, хто бажає виїхати з окупованої території. Були групи, які організовували виїзд безплатно, але у них треба було дуже довго чекати на свою чергу. Агнеса записалися у платну групу, в якій треба було платити по п’ять тисяч гривень за людину. Гроші на банківську картку перерахувала сестра, у неї коштів на той час уже не було. На переселенців чекали автобуси в Таврійську, звідти і рушили. Їхали через Енергодар, Дніпрорудне, Василівку. У Василівці окупанти всіх дуже ретельно перевірили: документи, речі, телефони, чоловіків роздягали, шукали чи нема патріотичних татуювань. Обшукували майже цілий день, аж надвечір вони знову відправилися. І це ще дуже добре, бо знайома Агнеси стояла машиною в пункті перетину майже тиждень. У її групі на неокуповану ними територію загарбники пропустили всіх, а в інших багатьох завернули. Декому доводилося йти додому пішки десятки кілометрів.

До сірої зони переселенців супроводжувала машина з російськими військовими. У сірій зоні було дуже страшно: розбиті будинки, згорілі машини, вирви, руйнування. Усі зітхнули з полегшенням, коли автобус зустріла машина з українськими поліцейськими. Поселили їх у Запоріжжі в дитячому садочку. А коли вони звідти виїхали в нього попала російська ракета, загинули люди.

Із Запоріжжя Агнеса поїхала потягом до сестри в Смілу. Жила з дітьми певний час у неї, отримувала допомогу від церкви „Блага Вість”. А тоді побачила оголошення, що церква шукає родини для поселення в нові модульні будиночки. Обов’язкова умова – двоє дітей.

Модульний будиночок, в якому родина зараз мешкає. Діти прикрасили подвір’я сніговиком

– Ми подали заявку, розповідає пані Агнеса, – і тижнів за два нас тут поселили. Тож тепер ми самостійні.

Черга до церкви за допомогою (фото Олександра Слєпцовського)

Скажу відверто, до війни я не те щоб не вірила в Бога, але не надавала релігії якогось особливого значення. Та коли вдалося виїхати з-під окупації без втрат, залишитися живою, коли мені в Смілі допомогли, як своїй, я задумалася, що це не просто так, що, напевне, Бог мене любить. Тож тепер я досить активна вітрянка. До речі, після мене взимку виїхав з окупованої території і чоловік. Йому довелося пройти фільтраційний табір, їхати через Крим, росію, Литву і Польщу. І це теж диво, бо проїхати вдалося небагатьом. Він знайшов у Смілі роботу, маю підробіток і я, діти навчаються в гімназії. Життя налагоджується. А в нашому селі нещодавно ракета, попала в бурт, де зберігаються зернові. Загинули дві людини. Тож ми дуже чекаємо на нашу Перемогу!

Уже прощаючись я з подивом дізнався, що пані Агнеса за національністю молдаванка. Але почувається українкою. У неї добірна українська мова і щирий погляд. Очей вона не ховає…