Олександр Носенко був і поліціянтом, і журналістом, і військовим, а нині він учитель фізичного виховання у школі, приватний тренер та співвласник фітнес-студії, завідувач музеєм і не лише. За іронією долі сам Носенко свого часу у школі був частково звільнений від уроків фізичного виховання, бо був відносно хворобливим у дитинстві. Та згодом вирішив переламати це, стати мужнім і одразу після школи пішов на строкову службу в армію, а щоб таки втрапити туди, то на комісії навіть змушений був дещо прибрехати, бо його не дуже «дружнє» ставлення до спорту спершу таки давалося взнаки. Вже після армії здобув освіту. Втрапив до правоохоронного органу (міліції, а згодом і поліції), але пішов звідти через певну незгоду з керівництвом. Був в АТО, написав безліч матеріалів в царині журналістики, а вже в час повномасштабного вторгнення знову повоював.
Були в Попасній Сєвєродонецького району Луганської області. Хоча багато пишуть, нібито ми були «під Попасною». Та насправді наші позиції були в самому центрі міста, де велися бої за кожен сантиметр Попасної.
Нині ветеран змушений миритися з певними травмами, які завдала війна. Проте не сидить склавши руки удома. Він здобуває ще одну освіту і викладає у школі. Олександр розповідає про тренування, про створення спортзалу, про родину, про війну, але скромно замовчує про освітній процес. Та потім стає помітно, як він спілкується з усіма в школі, як до нього йдуть і йдуть школярі і стає зрозуміло, що зараз освітній процес чи не найбільше захоплює Олександра. При цьому, наші реалії щодо зарплат усім відомі і це наштовхує на думку, що вчитель-початківець тут не заради грошей. Ми зачіпаємо і тему школи, тоді вже Олександр таки розкривається сповна, розповідає і про створення жіночої волейбольної команди. Розповідає, як мотивує учнів. Просто таки стає прикро, що у мене свого часу не було такого вчителя фізкультури. Про те, як «військовий на пенсії» продовжує активно розвиватися і вчити дітей, деталі у матеріалі.
– Я вчителюю у школі. Це школа, в якій я сам зростав, тут навчався і мій брат. Після демобілізації пішов навчатися в Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького і це дає право вчителювати. Нині я вчитель фізичної культури, а також керівник гуртків «Історичне краєзнавство» і гри «Сокіл» («Джура»). Пригадую, я мав влаштовуватися в школу як вчитель предмету «Захист України», але за два тижні до початку навчального року предмет забрали зі шкіл, лишили лиш по кущовим школам і наші діти ходять слухати цей предмет в іншу школу. У мене багато питань до цього, але то вже інше. Зрештою став вчителем фізкультури.
Свого часу Олександр працював журналістом
Медіа «Прочерк» розпочало проєкт підтримки ветеранів, які повертаються додому. Власне він так і називатиметься – «Повернення». Проєктом передбачено створення матеріалів на різну тематику, але об’єднаних однією темою – адаптація військових, повернення в мирне життя… «Повернення» – це проєкт, який передбачає інформування про програми реабілітації, адаптації та реінтеграції для українських ветеранів бойових дій та їх сімей.
Від Майдану до фронту: шлях колишнього поліцейського, журналіста і захисника України
– Знаю ти працював у поліції. Потім у журналістиці. Де тебе застала війна?
– Так, я мав юридичну освіту, 10,5 років я працював у поліції, пам’ятаю Майдан… Вже за кілька років після Майдану, пройшовши переатестацію й займаючи «не найнижчу» посаду в поліції, я написав рапорт на звільнення, бо незгідний був з позицією тодішнього керівника Валерія Лютого. А тоді втрапив у журналістський колектив сайту «Про все», де й пропрацював до повномасштабного вторгнення. Напередодні вторгнення я планував вступати в ряди резерву територіальної оборони. 24 лютого 2022 року мав принести документи і підписати контракт з підрозділом тероборони. Але того ранку почалося вторгнення. Я відвіз родину в іншу область до батьків, а сам повернувся у військкомат. Однак там набридло чекати. Знайомі порадили їхати в батальйон тероборони. Нині це 156-й окремий батальйон 118-ї бригади. З ними я вже і був. І хоч я туди прийшов 24 лютого, та офіційно нас мобілізували указом Президента 5 березня, а до цього ми, мабуть, називалися партизанами… Навіть не знаю… Однак вже як є. Там я був стрільцем-гранатометником. Були в Попасній Сєвєродонецького району Луганської області. Хоча багато пишуть, нібито ми були «під Попасною». Та насправді наші позиції були в самому центрі міста, де велися бої за кожен сантиметр Попасної.
– І там ти втратив свого кума, Павла Собка?
– Так, Павло ще з часів АТО/ООС здобув славу відомого волонтера. Але з початком повномасштабки солдатами ми стали вже разом. Він, фактично, помер в мене на руках, отримавши смертельне поранення від пострілу ворожого снайпера. У моєї старшої доньки троє хрещених: мій старший брат, також Павло Собко і наш герой-захисник Ігор Душка(загинув, як герой, влітку 2022-го). Це була неймовірна дружба і в принципі, вона зберігається і досі. Я їх морально не відпускаю, згадую, не видаляю номера телефонів. Буває, прослуховую їх голосові повідомлення… Старший брат зараз отримав поранення на Курщині. Нині на лікуванні, дістають йому осколки…
– До повномасштабного вторгнення ти був в АТО?
– Я тоді ще служив в міліції. У Черкасах не створювали добровольчих батальйонів, адже тоді чинні міліціонери висловили готовність їхати наводити порядок ще в Криму. Та частину послали в Одесу після трагічних подій 2-го травня 2014-го. А в цей час прийшло розпорядження їхати на Донбас. І 9 травня 2014 року ми вже захищали Маріуполь. Пригадую, у 2015 році мені дали УБД. Та якось некомфортно було показувати його в маршрутці, думав, виженуть. Мені на той момент було 25 років і я думав, що ніхто не повірить, що це дійсно посвідчення, отримане на законних підставах.
9 травня 2014 року ми вже захищали Маріуполь
– Можна запитати про твої поранення? Як демобілізувався?
– Знаєте, у мене в одного в бригаді було таке формулювання про те, що я непридатний в мирний час і обмежено придатний в військовий час. Певний час лікувався, потім частину хлопців з нашого підрозділу, які мали пораненнями та отримали інвалідність, відправили на Чернігівщину. «Зустріли» в новому підрозділі нас, як непотріб. Як так сталося і хто відповідальний за таке «кадрове рішення» мені невідомо досі. Ми опинилися в резервному батальйоні Сил ТрО без зброї, без нічого. Були поряд дійсно відказники, а також «аватари»і ті, хто косив від служби в армії як міг. Від морального знесилення врятували побратими-однодумці, які допомогли облаштувати імпровізований спортзал в сараї та деякі командири, яких ми змусили проводити заняття для особового складу. До нас приїздили так би мовити «покупці», які набирали в свої частини. Я врешті з друзями і побратимами втрапив у 150-й навчальний центр Командування сил ТрО, звідки, власне звільнився за півроку.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Знання психолога допомогли ветерану покращити свій стан після бойових дій
Мав багато контузій… Що маємо сьогодні? Одне вухо не працює, інше лиш з протезом-слуховим апаратом. Тож лікар вже радить починати вчити жестову мову… Справа в тім, що поки мене привезли до лікаря, який зрозумів проблему, пройшло багато часу. Я тривалий час пролежав у відділенні терапії, врешті слуховий нерв відмер… Здавалося б, контузії у військових бувають як у собаки блохи. І до цього ніби звикають, але це суттєва травма і вона дає наслідки. Чим сильніші контузії, тим гірше. Тож в комплексі врешті потужні вибухи та черепно-мозкова травма і зіпсували слух.
– Звільнення зі служби, як це було? Інколи хлопцям важко звикати до мирного життя.
– Мені не треба нікуди зранку бігти. Я живу у відносно спокійному ритмі вдома. Важливо, що вдома, з родиною. Це добре. Веду дітей в садок, їду займаюся своїм залом, потім навчаюся, потім можуть бути тренування, тоді їду у школу проводити уроки залежно від дня тижня. Є безліч справ. Здавалося б, там ти звикаєш до того ритму, там адреналін, там побратими, але повірте, нічого доброго немає у війні. Тільки дурень не хоче вже швидше повернутися додому. Вдома можна повернутися до життя і знайти себе.
Допис Олександра Носенка в «Фейсбуці» 1 вересня 2022 року починався так: «Ворог іде туди, де програє вчитель та священник», - так колись сказав "Залізний канцлер" Отто фон Бісмарк. Принаймні, це одна з інтерпретацій його відомого афоризму. Попри вже значний вік цієї фрази, вона лишається актуальною і сьогодні. Особливо сьогодні. Особливо в Україні…..» А сьогодні Олександр Носенко сам вже вчитель
Ветерани у мирному житті: спорт, родина, воля і новий шлях до себе
– Розкажіть про ветеранів у мирному житті. Як тут врешті стали адаптовуватися до мирного життя? Зайнялися спортом?
– Важливий аспект – родина. Вона визначальна в житті. Вважаю, нічого ціннішого немає. І це дає сил жити і працювати далі.
Ще один момент – це приватна діяльність. До війни паралельно з журналістською діяльністю займалися з дружиною бізнесом. Це був спортзал, де проводили тренування. Але війна «поставила бізнес на паузу». Після вторгнення ми з дружиною почали займатися ще й волонтерством – допомагати рідним на війні й забезпечувати поранених воїнів у лікарнях всим необхідним. Повернувшись зі шпиталю після поранення я запропонував дружині знов відкрити зал. Ми поступово знов облаштували зал з моєї військової зарплати. Але зароблені кошти вже понад 2 роки спрямовуємо на волонтерство. Щоб не клянчити, не просити, а заробляти на допомогу фронту.
Окрім того, після поранення почав займатися адаптивними видами спорту - граю у Черкасах у волейбол сидячи. Якби не очільник Юрій Гончаров і не команда МСК «Дніпро», я б звідти пішов в перший день. І тренери там класні, а це Вікторія Дідкова, Богдан Кулинич. Також долучають тренери-викладачі з ЧНУ, як Тетяна Король. Спочатку було досить незвично. Знаєте, як приходите в чужий колектив, всі вже знайомі, а я з ними – ні. Що робити? Але ті хлопці взяли в оборот. Кажуть, давай спробуй волейбол сидячи. Я кажу, та ні, мовляв, давайте якесь залізо потягаю. Але спробував волейбол і мені зайшло. І це сподобалося. А почалося все з того, що ми в «Аврорі» обирали рамочку для мого нового тренерського сертифікату. І враз підходить побратим, кличе у спортзал на стадіон на МСК «Дніпро». Я, власне, сам тепер буває бачу от десь на вулиці йде побратим. А хлопців видно одразу. І я просто стаю край дороги, на аварійку. І біжу до нього й кажу, слухай, а давай до нас на тренування? От було так нещодавно з одним військовим і зараз він з нами тренується.
Власне, згодом після тренувань втрапив до національного відбору «Ігор Нескорених» для ветеранів. І я потрапив в команду, де раніше у волейбол грав лише я. Першу гру ми програвали начисто. Але всі хлопці воювали, з ними можна простою мовою. Я казав їм, хлопці, що ми привеземо додому? Медалей чи кубків не привеземо, бо ми не такі вже професійні гравці. Але є те, що ми можемо привезти і що з нами лишиться назавжди, – це враження! Ви ж умієте дотискати, ви знаєте, як викластись сповна. Просто беремо і лупашимо! І привезені враження будуть з нами ще дуже довго. І що думаєте? Гра так пішла! Ми згодом мало не виграли в хлопців, які згодом втрапили до національної збірної. І ті хлопці просто не знали вже, що робити з нами, дядьками, які толком не грали, але які так ввійшли в процес, що вже нас було не спинити. І в цьому суть «Ігор Нескорених». Коли твоя воля сильніша за тіло. Бо тіло, як правило, у ветеранів має вади. Та перемагає воля! Врешті я приїхав додому, кинув палити і сказав дружині, що хочу ще навчатися! А тоді в моїй рідній школі постала потреба у вчителі «Захисту України» і фізкультури. Я обрав швидко в університеті профіль вчителя фізкультури, бо це дало допуск до відповідної педагогічної роботи, та й це те, що я знаю.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Як відбувається реабілітація важкопоранених за допомогою спорту
– Маєте приватний спортзал. А ветерани у нього приходять займатись?
– Хлопці не приходять зараз, та для них було б безкоштовно. І так має бути, я на жити зароблю, але якщо втрачу щось людське, то це дорожче обійдеться. Загалом чим справжні ветерани відрізняються від сірої маси? Вони завжди пам’ятають одне про одного. І вони завжди помиряться у будь-якому питанні швидше, ніж будь-хто.
– Поблажки дають в університеті?
– Так, скажу зразу, є за законодавством якісь можливо пільги, але щодо ставлення в плані людських стосунків, то ветерани дуже не люблять, коли їх жаліють. Тобто, можлива там повага, пошана як до людини, яка воювала. Але жаліти не треба – це для нашого брата, як приниження. Щодо всього іншого, вчуся як треба. Можливо не так, як хотілося б. Все таки робота і бізнес нещадно обмежують в часі. Здебільшого ввечері чи вночі доводиться виконувати завдання викладачів, потім здаю заліки, іспити. Робив он уночі презентацію по одному з предметів. Пригадую, коли поступав, здавав тестом психологію педагогіки, також співбесіду з англійської.
"Ветерани дуже не люблять, коли їх жаліють"
– Ветеранів будуть використовувати у нових проектах, соціальних чи політичних згодом?
– Будуть і вже помітно це, як було в АТОшні часи. На жаль. А все чому? Бо чим людина більше незахищена соціально, комунікаційно, тим легше нею маніпулювати. Та вже є і неприємні приклади. Але не будем про це, бо це ветеранська спільнота. І не хочу про це говорити. Тож я б радив ветеранам просто знаходити себе в цивільному житті, жити, працювати, розвиватися, і бути обережним в плані всіляких проєктів. Тут варто зберігати холодний розум та добре оцінювати різноманітні політичні пропозиції.
«Десь на вулиці йде побратим. А хлопців видно одразу. І я просто стаю край дороги, на аварійку. І біжу до нього й кажу, слухай, а давай до нас на тренування?»
Фізкультура, «Джура» та музей війни: як школа виховує майбутніх захисників і командних гравців
– У школі ведете предмет фізкультуру і ще є гурток «Джура». Розкажіть, у чому специфіка?
– Джура – це взагалі святе. Набрав дітей і, знаєш, не самих активних і найуспішніших, як прийнято, а всіх охочих і неохочих. Але в гуртку є кілька важливих умов: бути шляхетним, стояти за товариство та допомагати один одному наздоганяти пропущені знання. Я зібрав муляжі автоматів, що лишилися від колишнього предмету «Захист України». В мене діти займаються тактикою ведення бою, переміщення на вулиці та в приміщенні. Даю їм всі необхідні навички для «партизанщини». Також я попросив в волонтерів неякісні турнікети, які на фронт відправляти не можна. І діти з турнікетами займаються, кожен має під час заняття 2-3 турнікети, що дозволяє успішно імітувати ведення надання такмеду в умовах бою. Також вчимо елементарне надання допомоги за алгоритмом MARCH — це абревіатура для позначення послідовності дій при наданні домедичної та медичної допомоги в екстремальних ситуаціях. Мова про дихальні шляхи, масивну кровотечу, евакуацію. Тобто, якщо, не дай Бог, десь щось прилетить (а всі ми зараз живемо в час війни), то мої «джурики» знають вже, як зупинити кров і зробити, щоб людина вижила, а тоді передати медикам, які вже професійно постраждалою людиною займатимуться.
Звучить дзвінок, діти йдуть з залу (ред.)
– А ходімте, я вам музей війни в школі покажу…
– А спортзал закривати не будемо?
– Ні, я лишаю так, щоб діти могли на перерві пограти в м’яча. Це ж краще, ніж в телефонах сидіти, рухатись треба. Коли спортзал зачинений, то ніхто ж не втрапить і поступово й відвикнуть. А так, кожен має можливість прийти зіграти тут. Крім того, в залі завжди є вчитель, який проконтролює.Та ходімте побачите музей. Ось тут в нас музей російсько-Української війни. Це на основі музею другої світової війни. Маємо старі експонати, маємо й нове. І власне, хочу все спланувати, розставити так, щоб можна було не лише подивитися, а й потрогати. Це ж цікаво як. Звісно, ці речі, що тут на полицях вже новіші, експонати після вторгнення. Є дуже цікаві… Від випускників школи. Ось і сухпайки від армії агресора. Є трофей з Курщини. Як розумієте, все тут, що могло становити якісь ризики, було перевірено вибухотехніками. Тож тепер лиш можемо споглядати, шкоди воно не має. Також хочу знайти два манекени, один буде наш Герой-Захисник, а з другого зробимо полоненого «чмоню-кацапа», щоб все було яскраво представлено. Загалом, навіть при оформленні експозиції хочу залучити школярів. Бо коли ви щось робите самі, особливо це в юному віці, це запам’ятовуються. Бо ідеї дітей мають бути важливіші за ідеї вчителя. Діти мають втілювати ці ідеї, проявляти творчість. А тоді школярі згадуватимуть, ось мовляв, долучився до облаштування музею. Можливо, хтось потім захоче стати музейником, або археологом, чи істориком. А можливо цей досвід допоможе в майбутньому в інших сферах. Попереду канікули, ось трохи буде час більше облаштувати тут все.
– Який розклад завтра?
– Тренування з школярами. У нас же з’явилася нова команда з волейболу серед дівчат. Не було досить давно і ось сформували. Тепер беремо участь в змаганнях між школами (Шкільна ліга «Пліч-о_пліч») і досить успішно вже. Я намагаюся не лише акцентувати увагу на самих лиш тренуваннях, кажу їм об’єднуватися, грати командно, важливий дух. Треба грати не на рахунок, а так, щоб серця горіли! І потенціал в дітей неймовірний! І якщо перші рази були сумніви, чи треба, чи є бажання і хист, то нині всі йдуть тренуватись, готуватись до змагань і на змагання вже й рідні учнів приходять, а я намагаюся потім підійти до батьків і сказати, ось, мовляв, бачите, дитина старається, дитина пробує, пересилює себе, досягає. А дитині важливо показати, що нею пишаються. Важливо, щоб дитина розуміла, що кожен її успіх помічають і цінують, захоплюються. Це дуже важливо в такому віці. Не лише вчити техніку і бити по м’ячу. Слід вірити в них і все вийде! Зрештою, в школі треба пам’ятати, що ти не просто «прийшов-провів урок-пішов», а що кожну хвилину ти своєю працею робиш важливу інвестицію у майбутнє. Майбутнє твоєї країни!
З розряді «вашу маму і тут і там показують»: Олександр Носенко показує на своє фото на дошці у школі, яку сам і закінчував. Тепер він тут вчителює
Фото "Прочерку" та з Фейсбук-сторінки Олександра Носенка
