Ми сидимо з колегами-журналістами у затишному дворі десь на Львівщині в приватній садибі. Поряд господарі — подружжя Хромчаків. Ірина та Олег пригадують, як у їхнє життя прийшла війна. Саме в їхнє спільне, бо коли чоловік іде воювати, це стосується всієї родини, а не його одного. Олег Хромчак пішов на війну у 2014 році командиром взводу — Зеленопілля на Луганщині. Повернувся у травні 2015-го. Ірина Хромчак має педагогічну освіту. Коли чоловік пішов воювати у 2014-му, вона з маленькою дитиною переїхала до батьків у Яворів.
Після демобілізації родина возз'єдналася і повернулася в Івано-Франкове. Тепер Ірина — один із ключових людей у сімейному освітньому проєкті. Освітній простір — це лише частина того, що організував Олег. І, очевидно, ця активність у політичному, громадському, культурному житті дала можливість йому швидко переключитися від війни до цивільного життя.
Коли чоловік іде воювати — це стосується всієї родини
Ветеран АТО з Івано-Франкового збудував цілу екосистему для громади. Вже в червні 2015 року він створив громадську організацію. Паралельно повернувся на роботу в ІТ і того ж року став депутатом селищної ради. Відтоді Івано-Франкове на Львівщині поступово перетворюється на місце, де ветеранська ініціатива стала рушієм змін для всієї громади.
ГО «Бойове братерство ветеранів війни та осіб з інвалідністю внаслідок війни «Сурма» виросла з невеличкої спілки ветеранів АТО у розгалужену структуру. Сьогодні організація веде ветеранський хаб «Розточчя», гуманітарний і соціальний напрямки, пункт водного дозвілля на Янівському ставі з облаштованою інфраструктурою на пляжі, школу БПЛА та майстерню інновацій. Паралельно будується Центр ветеранського розвитку «Янів» — простір, де ветерани зможуть пройти перекваліфікацію, отримати нові навички, знайти роботу або відкрити власну справу. А ще діє ветеранський театр, до якого долучаються всі, і дружина Олега.
— Коли вже почалося повномасштабне вторгнення, маючи бронювання, лишився. Так вирішили всі, адже тут і волонтерська діяльність, і ветеранський бізнес розвиваємо. І маємо плани щодо інших проєктів, — каже Олег.
— Як відходив від війни? Мабуть, це активна громадська діяльність. Створили ветеранську організацію, я заступник голови організації. Плюс повернувся на основне місце праці. Я визнаю, що приділяв весь вільний час організації — така собі працетерапія. Ноутбук, обдзвонювання людей, а тоді ще балотувався в депутати селищної ради — і це теж забирало час. Адже доводилося більше вивчати законодавство, — продовжує Олег. — Мало не для кожної родини окрема група створена. Комунікації постійні. Десь консультація, десь порада, десь допомога.
Ірина каже, що в дружин ветеранів є спільні проблеми. Багато важко відходять від війни. Вона пригадує, що досить довго чоловік займався виключно робочими та громадськими питаннями, не було часу на родину, але вона розуміла, що це його відволікає від певних думок про минуле, і ставилася до цього з розумінням. Сьогодні чоловік продовжує бути активним по життю.
Млин чи спортзал як терапія: повернутися і збудувати щось своє
Ветеран Павло Штибель разом із дружиною Андріаною відродили млин у селі Соколя на Львівщині. Родина виробляє жорнове борошно, а також пече крафтовий хліб і випічку на заквасці. Частину зерна вирощують самостійно, решту закуповують у місцевих фермерів. Свою продукцію продають у Львові під брендом «Дивомлин».
Павло Штибель пішов на війну після 2022 року. Воював під Бахмутом. Після народження третьої дитини він отримав право звільнитися зі служби відповідно до законодавства й повністю присвятив себе сімейній справі. Спочатку дружина займалася бухгалтерією, а згодом сама опанувала хлібопечення.
— Військовий досвід дає певну суперсилу — ставитись легше до проблем. Якщо тут щось стається — береш і працюєш далі. Хай щось ламається у виробництві, проблеми з посівами — ми беремо і працюємо далі, — каже Павло.
У смт Краковець на Львівщині рік тому відкрився простір краси та спорту «Люби себе» — приватна ініціатива подружжя Івана та Надії Кожак. Назву придумали діти — спонтанно, як і вивіску. Але за цією простою назвою — ціла історія про те, як ветерани АТО знаходять себе після війни.
Іван Кожак — ветеран АТО, за освітою автослюсар, після війни завершив курси масажу. Надія має освіту у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Коли почалося повномасштабне вторгнення, подружжя стало на кордоні — буквально. Краковець — це митниця, прикордонники, постійний потік людей. Як ветеран Іван Кожак пригадує, що постійно тримав зібраний рюкзак. З початку повномасштабного вторгнення хотів іти знову на службу, але за станом здоров'я радили лишатися вдома. Надія пригадує і зриви, і бажання чоловіка повернутися.
— Він ментально був десь там, не вдома, — пригадує вона.
Були головні болі, були інші проблеми, і, як не дивно, знайшли деяке полегшення в нестандартних методах — наприклад, Іван проходить курси укусів бджіл.
Богдан Гриценко — шестиразовий чемпіон України з пауерліфтингу, тренер ДЮСШ у Новояворівську.
Богдан прийшов до залу із сумнівами. Після поранення під Сіверськом у 2022 році — важка операція в Бахмуті, потім у Дніпрі, потім у Києві — він втратив зір на одне око. Довго не міг позбутися відчуття, що на нього всі дивляться.
— Казав мені: не знаю, чи піду до вас, бо в мене шрам на голові — люди дивитись будуть, — згадує Надія.
Але прийшов. Тепер тренує дорослих у Краковці і дітей у Яворові.
Невропатолог радив йому не займатися спортом — лише ходити кілька кілометрів і дивитися на природу. Але рух і природа врешті і стали його терапією.
— Коли адреналін зашкалює — потім без нього важко, — каже Богдан.
Те саме відчував і Іван. Щоб полегшити стан, пробував навіть укуси бджіл — і каже, допомогло. Але спогади нікуди не зникають.
— Нема такого, щоб спогад про війну пропав. Він є. І щороку десь вилазить, — каже Надія.
Вона ж зауважує: чоловіки з їхнього кола не звикли визнавати, що мають проблеми. Антидепресанти спочатку допомагають, а потім — ні.
До проєкту долучилися ще ветерани. Володимир Хлян — тренер і водночас староста Чернилявського старостинського округу. Володимир Хлян теж пройшов своє. Після АТО — панічні атаки, проблеми зі здоров'ям. Антидепресанти не рятували. Тоді сам почав відновлюватися — природою, холодною водою з урочища Студинець, спортом.
— Спорт і загартовування тримають. А то є ж і алкоголь у хлопців, і ще щось, — каже він без прикрас.
Досвід, який потрібен Черкащині: заступник мера Львова про «фантомні болі» тилу та реінтеграцію ветеранів
Поки на Черкащині громади намацують шляхи реальної ветеранської політики, великі обласні центри прораховують виклики на роки вперед. Про «синдром вахтера» у владі, фінансовий шок після демобілізації та адаптацію міст розповідає заступник міського голови Львова Андрій Жолоб — бойовий медик, лікар за фахом, відомий радіоведучий та лідер панк-рок-гурту «Бетон». Звільнившись із лав ЗСУ за сімейними обставинами, він очолив ветеранський напрямок у Львівській мерії. Львів прогнозує повернення до міста до 85 тисяч ветеранів.
— Зараз у місті працює 5 профільних центрів, у моєму підпорядкуванні 6 психологів, — розповідає Андрій Жолоб. — Ми займаємося всім: від працевлаштування до поховань. Надзвичайно важка робота йде з родинами зниклих безвісти.
Головна теза, яку варто почути управлінцям: ветерани не повинні оббивати пороги кабінетів у загальних чергах. Жолоб гостро критикує класичний чиновницький підхід, який часто можна побачити і в районних центрах.
— Не можна покладати функцію комунікації на класичний соцзахист. Для цього мають бути спеціальні фахівці з супроводу ветеранів. У нас часто вмикається «синдром вахтера» — коли дрібний службовець, маючи мінімальну владу, створює перешкоди. Нам потрібно вчити комунікувати поліцію, швидку допомогу, ДСНС, водіїв громадського транспорту. Ветерани стикаються з проблемами там, де не чекали — від банального отримання прав до паркування.
У Львові спільно з Червоним Хрестом запустили програму співфінансування адаптивних ремонтів безпосередньо у квартирах поранених бійців — переробили вже 3 квартири з 42 запитів.
— Ми стешуємо бруківку, щоб містом можна було пересуватися на кріслах колісних чи адаптованих електромотоциклах. Ветерани з інвалідністю зараз стають піонерами змін, які згодом полегшать життя всім цивільним. Їм потрібна абілітація — навчання жити у своєму новому тілі, — зазначає Жолоб.
Він радить роботодавцям брати ветеранів на роботу:
— Ветеран, що повертається з війська, нагадує мені перекачаний футбольний м'яч. Треба потрохи стравлювати з нього повітря. Але всі інші м'ячі здуються, а цей працюватиме. Це кризовий менеджмент — він працюватиме в стресах, де інші не схочуть. Після війська я й сам відчув, що ставлюся до багатьох проблем спокійніше, зосередженіше, не панікую, а чітко розумію, що і як.
Жолоб відверто говорить про тему, яку в офіційних релізах зазвичай оминають, — фінансовий шок, що чекає бійців після повернення.
— Нас у війську трохи розслабили високими зарплатами. В армії я отримував 130 тисяч. Ми в підрозділі кавомашину купили, PlayStation, облаштували бадмінтонний корт — тоді ще не було такої навали FPV-дронів. Ми не пили, ми грали в бадмінтон. Але коли людина повертається з таких грошей на цивільну зарплату в умовні 15–20 тисяч, виникає криза. Не всі хочуть працювати за копійки, хоча робота важлива — це те, що вибиває дурні думки з голови.
У Львові цю проблему вирішують через «Академію для героїв» — перенавчання ветеранів на ІТ-сферу, Центр УБД та спеціальний Офіс ветеранського бізнесу, який допомагає відкривати власну справу, зокрема ветеранам-ВПО — що вкрай актуально і для Черкаської області, яка прийняла тисячі переселенців.
Посадовець визнає, що й сам відчуває «ветеранську образу», яку доводиться пропрацьовувати:
— Я ображений, бо я, лікар, пішов, а мої колеги — ні. Але це моя проблема. Мені не повинні кланятись. Війна — це просто ще один важкий досвід, як мій колишній досвід у альпінізмі чи скелелазінні.
Андрій Жолоб пригадує, що в армії знадобився досвід організації «Пласт», до якої він входив.
— Я ветеран ДШВ — десантно-штурмових військ. Був командиром медичної роти. Хотів робити те, чому й пішов на війну — рятувати людей. Брав участь в евакуації на лінії бойового зіткнення. Ми впізнавали тіла, обшукували на предмет медальйонів, хрестиків. Як лікар-травматолог, я змушений був відрізати те, що не можна вже лишити, і пришивав те, що можна було пришити. Та повернувшись з війська, більше в лікарні не працюю. Чому? Вважаю, професія лікаря в Україні знецінена, важко забезпечити родину, працюючи лікарем. Це така ж історія, як з вчителями.
Музикою він займався ще до армії, і саме вона лишилася опорою після повернення.
— Вважаю, в армії ми вчимося приймати рішення, які боїмося приймати все життя. У цьому плюс і мінус ветеранів, бо вони не бояться говорити відверто. Я говорив усім, що повернуся і буду рок-зіркою. Тому й був в армії з трьома гітарами. Так і продовжую зараз працювати з нашою музичною групою.
За його словами, його психолог зауважила: він легше вийшов зі стану, який зазвичай асоціюють із ПТСР, бо мав «правильні гачки» до мирного життя — музику й родину.
Пригадує, що найстрашнішим в армії була не лише небезпека, а й відповідальність — за мільйони державних грошей. Рахував турнікети, рахував ампули, щоб усе було там, де треба.
— Страшно було, коли під Соледаром на нас почали йти «вагнери». Тоді прощались з життям. І я досі психологічно виходжу з того стану, — каже Андрій.
При цьому за відсутній генератор довелося писати 14 звітів, а два останні — переробляти через невідповідні поля та шрифт.
— Бюрократичні моменти в армії досить складні, — зауважує він.
Своєю терапією Жолоб називає панк-гурт, де в текстах дозволяє собі міцне слівце, щоб скинути стрес.
Досвід Андрія Жолоба доводить: ветеранська політика — це не про «пільги та грамоти до свята». Це про перебудову міського простору, створення робочих місць із гідною оплатою — як в ІТ чи власному бізнесі — та зміну ставлення самих чиновників.
— Багато хто в армії лиш себе і знаходить. Я знаю чоловіка, який був посереднім сантехніком з Житомира, а тепер він їздить і вирішує постачання транспорту, має зарплату і купив модний айфон.
Водночас Жолоб застерігає від надмірного пафосу:
— Чи варто ставитись до ветеранів як до героїв? Мабуть, достатньо простої вдячності, щоб не перегинати, бо це теж дратує. Нервує також, коли на форумах чи конференціях купа чиновників починають виступати дуже пафосно. Ветерани не хочуть бути окремою стигматичною спільнотою. І не варто допомагати, коли не просять. Так, побратим із високими ампутаціями ніг пробував сам собі на кріслі колісному виїхати на гірку, йому хотілося справитись самому — а підійшла пані і почала допомагати, не спитавши дозволу. Ветеран дуже обурився.
«До мене приходять добровільно»: психолог і ветеран Володимир Мамалига про те, як повертаються з війни.
Довідка: Володимиру Мамализі — 60 років. Він батько п'ятьох дітей і дідусь п'ятьох онуків. Ветеран в розумінні ЗСУ ще з 2014 року, один із засновників УНА-УНСО, учасник кампаній на Кавказі. У Черкасах він відомий як засновник ветеранського хабу «Сяючий шлях» — простору психологічної підтримки для військових та їхніх родин. Також він активно займається психологічним консультуванням, психотерапевтичною практикою та судово-психологічною експертизою.
Сам пройшов через те, про що тепер говорить із клієнтами. То ж куди йти: до незалежного фахівця чи до психолога у державній установі?
Про довіру та «нову конфігурацію» в родинах
— Пане Володимире, куди йти ветерану, до Вас чи до штатних психологів у державних структурах?
— Коли виникла думка йти до психолога – треба йти до психолога. До того, який ближче і який подобається. До мене приходять добровільно. Знаходячи телефон у соцмережах або у побратимів. Саме ця добровільність і є основою справжньої довіри. Деяких клієнтів я супроводжую роками. Вони телефонують, коли стає зовсім важко, відправляють на консультації своїх дружин, просять поради щодо дітей. Так, це виходить за межі класичних, сухих протоколів — але саме так воно й має працювати. Якщо людина наважується відкритися тобі — це надзвичайно цінно.
— Ви часто наголошуєте, що психологічна допомога потрібна не лише самому бійцю, а й усій його родині. Родина ж не воювала?
— Бо з війни повертається не просто одна людина — у родині створюється абсолютно інша конфігурація стосунків. Або родина руйнується. Військова психологія з часом має замінитися на сімейну. Потрібно заново встановлювати зв'язки, а стосунки у родинах і на перших етапах можуть зазвичай ускладнюватися. Увесь цей процес необхідно фахово та обережно супроводжувати.
— З якими найбільш неочікуваними викликами стикаються ветерани у цивільному житті?
— Про це варто говорити без прикрас. Фінансовий шок — один із найболючіших ударів. Окрема тема — це працевлаштування ветеранів категорії «50+». Я сам після служби кілька разів подавався на вакансії психолога — не взяли. Мені 60 років, і я чудово розумію логіку основних роботодавців: вони орієнтуються на значно молодших. Дійшло до того, що мій товариш, який пройшов Донецький аеропорт і безперервно служив із 2022 року, зараз у свої 55 років змушений розвозити та розвантажувати мінеральну воду. Чому? Бо там платять притомні гроші, а нічого іншого йому просто не пропонують.
«Миску зробили більшу, а ланцюг вкоротили»
— Як ви оцінюєте державну підтримку системи ветеранського психологічного напрямку?
— Лише на Черкащині 63 ветеранські простори. Їх відкрила Держава та фінансує Держава. Та громади. Ці простори укомплектовані помічниками, психологами та кар’єрними радниками. Ніби усе потроху починає налагоджуватися. Хтось отримує психологічну допомогу. Хтось ходить на заходи. Але, як кажуть, ще є куди рости і що розвивати. У реєстрі надавачів психологічної допомоги, який веде Мінветеранів, на Черкаську область лише 9 психологів. Здебільшого онлайн. Чи мають вони відповідний досвід, чи мають відповідну освіту? Чи забезпечують вони потребу? Раніше і я був у цьому реєстрі. Тепер ні. Питання відкрите…
Система побудована максимально неповоротким чином. Щоб Держава профінансувала психологічну допомогу, ветеран має право звернутися виключно до тих спеціалістів, які внесені до офіційного реєстру Мінветеранів — реального вибору немає. Зараз багато ветеранів здобувають освіту психолога, щоб допомагати своїм. Для них стане сюрпризом, що умовою увійти до цього реєстру за новими вимогами, треба пройти надзвичайно дороге навчання: клінічна психологія, психотерапія, пропедевтика психічних захворювань. Держава це не покриває, платити треба з власної кишені. Щоб мати змогу просто допомагати побратимам, я мушу сам шукати кошти — десь просити про знижки, десь друзі допомагають. Ось так і навчаюся.
Коли я сам офіційно написав до Міністерства у справах ветеранів із проханням допомогти знайти для себе психолога з відповідною, передбаченою нормативними актами спеціалізацією, то отримав відповідь, яка мене просто вразила: мені порадили «не видьоргуватися». Цей лист у мене досі зберігається. Тут я не приховую свого розчарування.
Як на мене, потрібна проста і зрозуміла система: спеціалізовані кошти, психолог з державним дипломом, оформлений як самозайнята особа або ФОП.
— Тобто між гаслами про реінтеграцію та реальністю — величезна прірва?
— Величезна. Реальна реінтеграція — це не красиві звіти та селфі на конференціях. Ветеран хоче вступити до магістратури, але вже має безкоштовну освіту у 1994 році. І вже пільги на вступ немає. А державний ваучер покриває заледве третину вартості навчання — решту шукай сам. Щодо 100% пільги на комунальні послуги. Людина живе у Черкасах в приватному будинку без централізованого опалення, водопостачання, газопостачання та водовідведення. Лише електроенергія і сміття. Так от, соціальна норма на електроенергію 100 кВт на місяць. На двох з дружиною це 527 грн на місяць. Як влучно сказав мій товариш: «Миску зробили більшу, а ланцюг вкоротили».
Звісно, не можна заперечувати й позитивні зрушення — багато речей в Україні зараз дійсно робляться вперше. Працюють програми компенсації за житло, задекларовано старт ветеранського підприємництва. Але диявол у деталях. Я зареєстрував своє ветеранське підприємство в перший же день, як Мінветеранів відкрив таку можливість. І що? Крім самого факту реєстрації, нічого не змінилося. Банки в реальності не дають підприємницькі кредити особам з інвалідністю внаслідок війни. Не вірите? Спробуйте.
Ветеран — це не діагноз
— Що є справжньою, дієвою допомогою для людини, яка повернулася з фронту?
— Ветерану потрібні не чергові плакати «Ми вас поважаємо» і не банальні поради сходити до психолога. Ветеран має бути зайнятим. Зайнятим своєю улюбленою справою. Якщо держава дасть йому реальний поштовх — дієвий грант, безвідсотковий кредит, просту можливість — і він почне займатися тим, до чого лежить душа (байдуже, чи розводити рибу, чи будувати, чи займатися психологією) — тоді людина житиме. А коли цього немає — починаються рухи або в бік кордону, або в бік генделика, або ще якось.
Не потрібно «причиняти добро», не треба надмірної, задушливої опіки. Допомагати треба тоді, коли про це просять. Не потрібно без запиту лізти в особистий простір. Ветерани — це звичайні люди, просто вони знають життя з іншого боку.
— Яке головне правило ви використовуєте у своїй практиці, щоб зняти цей бар'єр?
— Я завжди повторюю: ветеран — це не діагноз, не стигма і не людина, яку треба терміново від чогось «лікувати». На консультаціях я кажу клієнтам: «Давайте не будемо називати це проблемою. Назвемо це ситуацією». Бо з будь-якої ситуації завжди можна знайти вихід. І про цей вихід ви знаєте. Порожнечу всередині не можна заповнити зовні. Ресурс завжди всередині. І від обов’язково є.
Фото "Прочерку"
Цей матеріал створено в рамках проєкту IDEM e.V. за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини
реклама
