Довічно засуджений: «Мрію бодай раз побачити маму й попросити в неї пробачення»

«Мені сняться дім і мама, хочеться з’їсти її борщу й умерти на волі, та якби вийшов із тюрми і довелося, то знову зміг би… вбити», – зізнається 59-річний довічно ув’язнений Микола Кузьмич.

  Мріяв стати льотчиком, а вчився на шофера

Микола Кузьмич, прізвище якого і місце народження ми вирішили не називати, хоча чоловік був не проти, народився на Жашківщині, у сім’ї директора одного з районних господарств і простої робітниці колгоспу. Дітей у сім’ї було троє, дві дівчинки й хлопчик. Усі росли і вчилися як звичайні діти. А коли повиростали, то батьки вже встигли нажити невеликі статки, щоб вивчити дітей і придбати їм житло.
– Усе дитинство мріяв стати льотчиком, мабуть, як усі хлопчики, а коли виріс, батьки вирішили віддати вчити на шофера в Умань, – розповідає Микола Кузьмич. – В Умані купили мені однокімнатну квартиру, регулярно висилали посилки з харчами та гроші. Здавалося б, живи собі – чого тобі не вистачає. А нам із другом вражень захотілося: пограбували невеличкий магазин. Зловили, дали два з половиною роки й відправили на Північ. Та сидіти довелося трохи довше, бо за конфлікт зі ще одним засудженим добавили такий же термін.
Коли Микола Кузьмич через 5 років тюрми вийшов на волю, це не тільки нічому його не навчило, а й навпаки – дало відчуття, що жити так можна і нічого страшного за це не буде.
– Цілий рік займався дрібними крадіжками, аж поки знову ж таки разом із другом ми не вкрали в сільській конторі 86 тисяч карбованців. Це були дуже великі гроші, адже нову «Волгу» в ті часи можна було купити всього за 10 тисяч, – зізнається ув’язнений. – Уявляєте, які це були гроші! Ми відразу ж поїхали в Крим, Карпати, гуляли, відпочивали, ні в чому собі не відмовляючи.

Убив «за справедливість»

Цього разу Миколу Кузьмича теж «зловили», дали вже по повній – 14 років і відправили на Житоми-рщину. Але й тут черкащанин не зміг спокійно відбути покарання: у бійці, що виникла між засудженими, він зарізав одного з них.
– Коли у свої 29 років я почув вирок «розстріл», то за ніч повністю посивів, – зізнається він. – До цього просто не задумувався над тим, чим усе це може обернутися, а тоді для мене це був шок.
При цьому Микола Кузьмич винним себе абсолютно не вважав, бо за, так званою, «тюремною субкультурою», він постраждав за справедливість. Зарізаний ним в’язень не поважав тюремні закони й був аж занадто «правильним» для адміністрації тюрми.
Розстріл Верховний Суд України замінив на довічне ув’язнення, і відтоді де тільки Микола Кузьмич не сидів: і в карцері, і в так званому «підвалі» по 12 чоловік у камері. Тоді він і почав ставати тим, кого називають «авторитетом». Простій людині зрозуміти, чому цим словом називають тих, хто веде такий спосіб життя, дуже важко. Коли всі тяжко працювали «на зоні», Микола Кузьмич жив за законом «ніколи і ні за яких обставин не працювати: ні за ґратами, ні на волі». Ні спиртного, ні наркотиків він теж не вживав. Як пояснює, в «авторитетів» має бути світлий розум і жодних залежностей, щоб вони могли приймати рішення, не піддаючись жодному впливу.
Через 15 років Миколу Кузьмича звільнили достроково.

Через 20 років тюрми вийшов у «новий світ»

«Новим світом» Микола Кузьмич називає те, що побачив на волі, відсидівши за ґратами 20 років.
– Я сів у 80-тих, ще за Радянського Союзу, – каже він. – Уявіть мої враження, коли я побачив країну через 20 років: усе горить, блищить, магазинів ціла купа, всі працюють цілодобово, машини такі їздять, яких раніше одна чи дві було, люди гарно вдягнені, словом, сподобалося мені дуже те, що я побачив, – зізнається Микола Кузьмич.
На волі чоловіка зустріли друзі, які в «авторитетів», за його словами, завжди є. Вони допомогли йому з житлом, купили машину, дали грошей на перший час. Щоправда, за це Микола Кузьмич мав їздити на, так звані, «стрілки», популярні в 90-тих, і вирішувати питання, які нам, на щастя, не зрозумілі.
Нормально (у звичайному розумінні цього слова) Микола Кузьмич прожив кілька тижнів, аж поки не поїхав на похорон до свого племінника.
– У сестри раптом помер син, треба було їхати, допомагати грішми, бо вони були дуже бідні, – розповідає чоловік. – Коли обідали на 9 днів, один із родичів поскаржився мені, що дружина мого померлого племінника була дуже гулящою і його, можливо, отруїли.
Ця пересічна чутка стала причиною смерті ще однієї людини, того, з ким, можливо, гуляла дружина померлого чоловіка. Микола Кузьмич разом із тим самим родичем його просто зарізали того ж вечора. Та на цьому та страшна ніч не скінчилася. Чоловік зізнається, що не пам’ятає, що ним тоді керувало, але тієї ж ночі вони жорстоко вбили ще одну людину.
– Ми давно знали, що один із викладачів в Умані бере чималі хабарі. Тож, тієї ночі вирішили його за це покарати, – розповідає Микола Кузьмич. – Увірвалися до нього додому й за допомогою розпеченої праски, яку клали на живіт, допитувалися, де він ховає гроші. Грошей ми так і не знайшли, бо чоловік не зізнався, а вбити його треба було, бо він не по справедливості жив…

І знову розстріл

Вирок «розстріл» Микола Кузьмич тоді почув удруге в житті, але цього разу шоком для нього це вже не було. Тим більше, що незабаром Верховний Суд знову замінив попередній вирок на довічне ув’язнення. От тільки цього разу дострокове звільнення йому ні за яких обставин «не світить».
– Цілий рік я просидів в одиночній камері, – розповідає чоловік, – дуже багато читав, особливо історичну та релігійну літературу. І дійшов висновку, що Бога немає. Я, хоч і хрещений, але в нього не вірю. Якби Бог був, невже б він дозволив убивати? Тому я вірю у власні принципи та переконання, а, за ними, я все робив правильно. Може, для інших людей я прожив і ненормальне життя, але ні про що в ньому я не шкодую. І якби довелося пройти все спочатку, я б так усе й зробив. І якби на волю вийшов і мені довелося б знову когось убити, я б убив…

Мрію бодай раз побачити маму й попросити в неї пробачення

Єдине, про що Микола Кузьмич щиро шкодує, це про те, що примусив страждати свою маму.
– Своєї сім’ї, дітей, дружини, в мене не було й ніколи не буде, та я, чесно кажучи, і не хочу, – зізнається чоловік. – Єдина рідна душа, яка ніколи від мене не відверталася, –  це моя старенька мама. Останній раз, коли мене посадили, у неї стався інсульт. Я шкодую про це. Зараз я бачу її дуже рідко.
Сестри зрідка пишуть Миколі Кузьмичу листи, телефонують, передають передачі, та найбільше йому хочеться побачити маму.
– Вона часто мені сниться. Сниться дім, дитинство, сниться, як я їм її домашній борщ, – зізнається чоловік (і це єдиний момент, коли в нього навертаються сльози). – Хоча б на день потрапити додому й попросити пробачення в мами, єдиної людини, перед якою я завинив.
Сни Миколі Кузьмичу сняться лише зрідка. Він їх чекає, але на запитання, чи сняться йому вбиті ним люди, відповідає «Не дай Боже!» Це, мабуть, єдине, чого цей чоловік після 36 років, прожитих за ґратами, боїться. А мрія в нього проста – померти на волі, хоча сама вона його зовсім не вабить.
– Якби люди на волі жили за тюремними законами, суспільство було б людянішим, – вважає Микола Кузьмич. – На волі все купується і все продається, а поганими виявляємося ми…
Отакою несподіваною виявилася сповідь людини, котра свого часу вирішила, що має право вирішувати, кому жити, а кому ні – «по справедливості». Котра вбивала, але плаче, згадуючи маму, і мріє про її борщ. Котра все своє життя прожила за ґратами і при всьому цьому ні про що не шкодує. Зрозуміти таких людей важко, можливо, тому ми живемо з ними по різні боки ґрат.