Солдат Сашко: шлях від «котла» до… байдужості влади

«Це зовсім не бліндаж», – показуючи на палату обласного госпіталю, говорить Олександр Грибенко. Він тут уже близько півмісяця. До цього провів місяць у столичному госпіталі. Все це через осколки «Граду» та контузію, отримані на Сході. Прикордонник із Канева більше року пробув у зоні АТО та неодноразово брав участь у бойових діях. Там він був незамінним бійцем, але в цивільному житті все по-іншому. Тут Сашко виявився потрібним лише власним родичам. А влада лише знаходить засоби, як «подешевше» відкараскатись від захисника Вітчизни. Зараз Олександр лікується фізично та морально. Саме тут, у палаті госпіталю, і розповідає «Прочерку» про своє військове та цивільне життя.

– Я неодружений. Живу з батьками. Безумовно, хочеться завести сім’ю, мати власний будинок. Чув, що деяким учасникам бойових дій дають житло. Але дуже важко цього добитись… – говорить Олександр. – Але головне – це жити в мирі! Я на власні очі бачив війну і мені боляче дивитись на те, що відбувається зараз у Києві (солдат має на увазі бійку під Верховною Радою 31 серпня, – ред.). Загинули хлопці, які просто виконували свою роботу. Як на мене, цих людей, котрі влаштували таке, просто купили. Та і ті ж самі депутати, скільки вже можна ділити владу?!»

Із болем та страхом Сашко згадує воєнні події на Сході. Його лякає не те, що він отримав пошкодження, через які має довго лікуватись. Більший жах – бачити смерть побратимів, хлопців, які стали рідними на фронті, молодих хлопчаків і досвідчених офіцерів.

З4-річний Олександр пішов на фронт на початку літа минулого року. Мав військову професію «стрілець». Разом зі своїми однополчанами пережив найтяжче випробування свого життя.

– У минулому році потрапили до так званого «Должанського котла». Зеленопілля, Успенка, Должанськ та інші населені пункти потрапили в оточення. І про нас мало говорять, бо, коли ми виходили, дуже багато людей загинуло. Нас обстрілювали, і там були лише секунди, щоб вижити або витягти пораненого. Як розриваються гранати поруч, міни, «Гради», все горить. Усі були в шоці, не знали, що робити. Страх… – пригадує боєць.

Із того жахливого дня в пам’яті Олександра назавжди залишиться чимало кривавих картин гибелі побратимів.

– Ось недавно Вітю Кумановського ховали. Його рік вважали безвісти зниклим. Він загинув саме тоді, під час обстрілу в цьому «Должанському котлі». Ми були свідками, як він загинув, але його просто не встигли витягти з машини. А офіцера, який був поруч із ним, витягли, але не встигли довезти до лікарні… Тоді там дуже багато молодих курсантиків загинуло, – із болем говорить канівський воїн.

На питання, чи був мобілізований, чи пішов добровольцем, солдат іронічно відповідає:

– Ага, добровольцем… А потім у міському комісаріаті зробили так, що я був мобілізований. Заднім числом дали повістку. Я просився, просився, а потім мені говорять: «Раз просився – тримай повістку, їдь». Не знаю, як в інших військкоматах, але у нас так було. Бо, як вони кажуть, немає такого – «доброволець». Скоріш за все, це потрібно, аби поліпшити стан призову до наших Збройних сил.

До того, як потрапив на фронт, Олександр працював різноробочим на одному із заводів міста. Увесь час його перебування на фронті, роботодавець солдата чемно зберігав для нього робоче місце, навіть сплачуючи зарплатню, як це і має бути.

– А потім, після демобілізації я прийшов до них, а вони говорять: «Роботи нема – звільняйся». Ну, звичайно, за згодою двох сторін. Просто, поки я та інші такі ж хлопці були на фронті, вони понабирали робочих. А тому для нас місць не лишилось. І до того ж вони знають, що я був поранений, що мені треба в госпіталь поїхати, полікуватись деякий час… – пояснює Олександр.

Зараз пораненому солдату, котрий ще лічені місяці тому захищав нашу державу від загарбника, довелось ставати на облік до центру зайнятості.

– Солдату АТО дуже важко стати на біржу. Уся суть у тому, що ми, перебуваючи на фронті, отримували «бойові» кошти, які входили в зарплатню. А тому виходила гарна сума. Наприклад, я за півроку отримав близько 120 тис. грн. Від цих грошей на біржі мають платити певний процент. А їм це не вигідно. Виходить, після дембелю я звільнився з заводу, а потім відразу ж пішов ставати на біржу, а мені говорять: «Ти був демобілізований, а потім тільки звільнений. Значить ми тобі будемо сплачувати не як військовому, а як звичайному працівнику». Тобто, шукають будь-яку можливість, аби менше платити».

Так, за більш ніж місячний період захисник Вітчизни отримав у центрі зайнятості цілих… 200 грн.

Зараз Олександр лікується та колекціонує обіцянки можновладців. Зокрема, Канівська міська влада вже кілька місяців збирається виділити бійцю земельну ділянку. Однак, замість цього лише слова та відкладання термінів.

– Ще перед дембелем ми писали заяви на отримання землі та відправляли в міську раду. Потім я приїхав, мені показали на карті – «ось ваша ділянка». Пройшов час, мені говорять: «Ми вам іншу ділянку знайшли». Тепер знову чекати, ще й документи якісь нові потрібно. Ось так тягнуть резину.

Також чоловік розповідає, що раніше мова йшла про ділянку, площею в 2 га. Зараз же ця площа різко зменшилась до 30 соток. Однак Олександр радий отримати бодай щось від міського керівництва.

Зараз Олександр не має змоги працювати, оскільки уже більше місяця знаходиться в госпіталях. А для того, щоб отримувати військову пенсію, потрібно оформити купу документів. Зараз у демобілізованого солдата на руках лише посвідчення учасника бойових дій, з отриманням якого також не обійшлося без проблем.

Зазвичай цей документ видається в частині, де солдат і відбуває службу. Олександра ж хотіли відправити додому без посвідчення. Однак у травні цього року документ йому все-таки видали, хоча дата видачі у посвідченні зовсім інша – 10 березня. Ось такий бюрократичний парадокс.

Щоб все ж таки почати отримувати від держави матеріальну допомогу, необхідне підтвердження того, що учасник збройного конфлікту дійсно перебував у населених пунктах зони АТО.

– Якби я не брав участі у війні, мені б не видали цього документа (посвідчення учасника бойових дій), – обурюється Олександр. – Ми ж не сиділи на одному місці, постійно переміщувались з одного населеного пункту в інший. Це і Должанськ, і Зеленопілля, і Краснопартизанськ, і Краматорськ, і Мар’їнка, і багато інших. А іноді взагалі у полі стоїш і бачиш лише десь там далеко населений пункт. І що, все це потрібно підтверджувати?! Абсурд…

Крім свого цивільного життя, Олександр також розповідає і про жорсткі фронтові умови. Говорить, що спочатку було дуже важко як у моральному, так і фізичному плані. Зізнається: «Якби не волонтери, не було б нічого». Також не залишився осторонь і завод, на якому працював чоловік, відправивши йому особисто каску та бронежилет. За це Олександр дуже вдячний своєму колишньому керівництву. Зараз же, говорить, ситуація на передовій більш-менш налагоджується. Немає проблем із їжею, є необхідна зброя, одяг.

Усе це Сашко знає не чуток, а від фронтових товаришів, з якими регулярно підтримує зв'язок.

– Півроти уже відпочили і повертаються назад. Дзвонили до мене, чи я не збираюсь. Так, душа болить, скучив уже за хлопцями. Думка така є, щоб повернутись. Можливо, напишу заяву та знов добровольцем піду в прикордонники до своїх, – складає плани на майбутнє Олександр. Він зовсім не шкодує, що пішов на фронт. А на питання про отримані ушкодження відповідає: «Нічого страшного. Лиш на погану погоду крутитиме ногу».

На фото – Олександр із товаришем

Ось така історія людини, якою має пишатись кожен черкащанин. Але в цій історії дуже багато «чому». Чому державна служба зайнятості намагається зекономити на бійцеві? Чому людина, яка пробула більше року на фронті, повинна випрошувати у влади заслужену ділянку землі? І чому статус «учасник АТО» не приваблює, а відлякує роботодавців?

Таких хлопців, як Олександр, зараз дуже багато на фронті. Але, як не сумно це визнавати, більшість із них повертаються додому абсолютно непотрібними. Непотрібними чиновникам, районним та міським керівникам, вищій владі. Або і влада, і суспільство не перебудувалися до нових реалій. Є не готовими на ділі виявляти людяність.

Цим матеріалом «Прочерк» розпочинає серію розповідей про демобілізованих воїнів АТО. Намагаємося привернути увагу можновладців та суспільства до реальних проблем, з якими стикаються ті, хто нас захищає.