Донецький куток: як живеться переселенцям на Черкащині

Старенька сільська хатина з низькою стелею. Тепло та затишно, хоча на дворі ще холодний березень.

Наталія, переселенка з Донецька, раніше ніколи не працювала на городі. Але переїхавши до села на Черкащини за допомоги місцевих жителів освоїла і цю роботу

У печі потріскують дрова, а в сусідній кімнаті на картатому пледі на дивані мирно дрімає рудий кіт.

"Бумбокс! Мій ти хороший!" - кличе його власниця помешкання.

"Це діти його так назвали, коли слухали пісні цього гурту, там, у Донецьку. Ще до війни, – каже жінка. – У нього ще був брат. Не вижив під час обстрілів".

Брат рудого кота Бумбокса загинув під час обстрілів у Донецьку

Корінна донеччанка Наталія разом з двома доньками та чоловіком приїхали на Черкащину пізньої осені 2014 року. Життя у рідному місті стало небезпечним, тож зважилися на евакуацію.

На нове місце перевезли і домашніх улюбленців. Окрім рудого Бумбокса, до Тіньок, села у Чигиринському районі Черкащини, привезли ще кількох домашніх тварин. Доньки Наталії поїхали вчитися до вишів, а чоловік влаштувався на держслужбу у райцентрі.

Жінка освоїла фах перукаря і тепер працює майстром у салоні краси в Чигирині.

До війни вона була завідувачкою архіву у Донецьку, відповідала за 14 тисяч справ кількох шахт. У селі, звісно, на такий фах попиту не було, тож довелося перевчатися. З перукарськими інструментами Наталія дружила ще з юності. Давня мрія втілилася нині. До того ж, ця робота завжди прибуткова, переконана переселенка.

"Контраст: місто-село, звісно, відчутний. Ми вели активний стиль життя, виставки, театри, презентації. Але село у нас сучасне, усюди асфальт, коли ти зайнятий роботою і не відчуваєш себе непотрібним, той контраст згладжується. Театр замінюємо прогулянкою на море, як тут називають водосховище, тому що до другого берега до 20 км. Є можливість погуляти на природі, яка тут розкішна. Ми задоволені", - каже Наталія.

Та як би там не було, як стверджує корінна донеччанка, головне - усі рідні поряд. Усе решта для цих переселенців – дрібниці.

"З нашої родини ми переїхали сюди першими і заспокоїлися лише тоді, коли усіх рідних перевезли. Два брати з сім'ями, ми їх вмовили. І батьки переїхали, хоча їм було складно - обом під 70 років, корінні донеччани", - розповідає жінка.

Її батьки перевезли з Донецька навіть двох корів та теля. Там, на Сході, колись вони мали більше господарство. Але під час бомбування убило кількох корів.

Першим другом цієї родини у Тіньках, як кажуть самі, став сільський голова. Він зустрів переселенців, провів екскурсію по селу, показав будинки. А головною перевагою у виборі нового місця для життя стало вигідне розташування села і його люди.

"Особисто у мене жодних претензій, не було ніяких суперечливих моментів. Перший рік, коли ми приїхали пізньої осені – не було у нас домашніх заготовок, ні овочів, нічого. Місцеві сусіди дуже допомогли. Варениками пригощали, соком. Картоплю приносили і буряк - тут усе це в достатку, як ми вже зрозуміли, коли посадили свій город. Земля плодовита, усе гарно родить", - відзначає Наталія.

"Життя – це мультфільм "Крошка єнот". Якщо ти дивишся в озеро і у тебе у руках палиця, то й у відповідь побачиш таке ж відображення" - додає переселенка.

Окрім роботи на городі та перукарства Наталія ще й вирощує курей

Сьогодні Наталія вирощує розсаду. Роботу в городі опанувала завдяки місцевим бабусям: "Їм, схоже, не вистачає спілкування. Радять і насінням допомагають. Розповіли, які сорти краще садити. Усе літо мало не щодня приходили з майстер-класами на город до мене. І ми зібрали хороший урожай. Законсервували овочі-фрукти".

Окрім городу родина має міні-птахоферму – чотири курки та півня. Кури щодня зносять до трьох яєць. Невеликій родині вистачає. Мають і сторожа з Донецька - за мирного часу пес, метис джек-рассел-тер'єра, був компаньйоном ранкових пробіжок Наталії і жив у квартирі.

"Першопрохідці"

До війни Максим Широков в Алчевську мав власну автомайстерню

Першою зі сходу України до Тіньок приїхала родина Широкових з Алчевська.

"Їздили ми і в інших селах шукати. Тут геополітичне положення досить непогане. Поруч річка, ліс недалеко. Люди відгукнулися, допомогли, ми приїхали на голе місце", - пригадує голова родини Максим.

Він майстер на усі руки. У рідному місті був автомеханіком, мав власний бізнес та мобільну автомайстерню на колесах.

Помешкання на новому місці купили за 35 тис. грн з умовою подальшої виплати. Облаштовували і двір, і хату власноруч. Будинок був непридатним для проживання родини з трьома дітьми, старшому з яких лише одинадцять. У стінах світилися діри, через старі віконні рами віяли вітри.

Зараз у родинному помешканні є світло, нові вікна, ремонт. Щоправда, трохи тісно усім п'ятьом Широковим на 18 квадратах.

Вони приїхали на Черкащину два роки тому, щойно конфлікт на Донбасі почав розгоратися. Колишні міські жителі осіли в селі невипадково.

Дружина Максима Олександра тепер робить манікюр місцевим жінкам

"Земля – це усе. Що посадив-посіяв, то і твоє. Те, що люди у місті оселилися, жаліються - вони ж сам собі вибрали. Життя ділиться на призи і ціни. Або ти спочатку платиш ціну і потім отримуєш призи, або навпаки. У них приз – те, що це місто, все круто все класно. Ціна – те, що вони працюють на місто. А тут я навіть, якщо не зароблю нічого, піду на город, викопаю те, що там виросло. Те, що зробив учора, я візьму сьогодні. Загалом війна - не війна, як казали старі люди, якщо навіть ти знаєш, що помреш, все одно - сій пшеницю" - розмірковує Максим.

Зараз у його дворі чимало техніки – це місцеві привозять на ремонт автівки, човни. Максим Широков зарекомендував себе як майстер, тож люди йому довіряють.

Дружина Максима, Саша була в Алчевську манікюрницею. Зараз наводить красу на руках місцевих жінок. Каже, що це - не такий великий заробіток, у місті мала би більше.

Село покидати Широкови не планують, тож садять город. Уже заклали у теплицю насіння на розсаду.

Молодь їде з села, переселенці приїжджають

Сільський голова Тіньок Віктор Харченко на переселенців не нарікає

Два роки тому, коли почався конфлікт на Сході, до Тіньок прибули більше 20 сімей, пригадує сільський голова Віктор Харченко. Одні проживали постійно, інші мігрували. Частина гостей приїхали до рідних.

"Думали, що на кілька тижнів, доки війна закінчиться. Війна триває. Тому багато купили хати і сьогодні тут живе 13 родин. Більшість зразу стали на облік у центрі зайнятості. Сільрада через нього залучала їх до громадських робіт", - розповідає голова села.

"Люди дуже працелюбні. Вони нічим не відрізняються від наших людей. Незалежно від того, з міста вони чи з села. Працювали дуже добре. Центральна частина села – це вони прибрали ще восени", - додає пан Харченко.

"Місцеві сприйняли нормально, вони себе проявили зразу ж. Є тут у нас і автотехніки, і сантехніки, і теслі - люди, які уміють працювати своїми руками. Молодь виїжджає, а переселенці приїздять", - відзначає сільський голова.

Зараз у селі 2 050 жителів. Кожна переселена родина отримала по тисячі гривень одноразової допомоги.

Центр Тіньок

Зрештою, як кажуть у місцевій сільраді, у Тіньках, прижилися лиш ті, які знайшли себе. Були різні приїжджі – й амбітні, й з певними вимогами. На них майже не зважали, тому ті поїхали ледь не наступного дня по прибуттю.

Не всі жителі села раді новим сусідам. Вони – незагоєна рана для тих селян, рідні яких зараз - на передовій на Донбасі. 25 чоловіків з Тіньок зараз в зоні АТО.

Проте більшість все ж толерантна до переселенців. Свого часу селяни та їхні рідні також пережили біль втрати. Майже усі тіньчани знають, що таке назавжди покинути рідну домівку та забути дорогу на могили дідів.

Село відносно молоде - його утворили наприкінці 50-х років, примусово переселивши сюди жителів старих Тіньок, заснованих ще у 16 столітті, та кількох сусідніх сіл. Ті населені пункти затопили водами Дніпра, коли будували Кременчуцьке водосховище.

Сучасні переселенці кажуть, що не шкодують про переїзд до села на Чигиринщині. Хоча, звичайно, їм важко усвідомлювати, що так сталося у їхній країні.

А мала батьківщина назавжди залишиться місцем, де вони народилися, з яким так багато спогадів пов'язує.

"Хотілося б, щоб цього усього не було, але те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими", - резюмує переселенка Наталія.

Передрук з ВВС Україна