Забитий під зав’язку мікроавтобус «Фольксваген»: коробки, пакети, пакунки… Зверху матрац. «То Льошці від дядька», - пояснює Олександр Бородько. Він черкаський автомайданівець, вперше збирається в АТО до свого сина, який служить поблизу Авдіївки. В іншому населеному пункті, але теж недалеко від багатостраждальної Авдіївки, служить і Сашко – син Юрія Козієнка. Він також активіст ГО «Автомайдан-Черкаси», та в АТО їде вже не вперше. Третій в екіпажі – ще один активіст Володимир Гвоздь, власник СТО.
«Там мінус 25 градусів», - каже Юрій журналісту, смикнувши того за штанину. – Ти хоч не в одних штанях? Бо мороз – то страшне.
Кілька хвилин біля автобуса. «Ну з Богом, рушаємо». Дорога відносно суха, але місцями слизькувата. Водій вибухає лайкою – то зустрічний засвітив фарами і машина втрапила в яму. Так ще кілька разів.
– Якось історія була з москалями, - говорить Юрій, сидячи за кермом. – Поїхали з дружиною і з малим в Крим відпочивати. Сашку тоді було 17, 2002 рік. Поруч на пляжі сиділи жінка з малим сином. Обидва такі «русскіє». І цей пацан бере морозиво, а упаковку кидає в море. Потім бере якісь палички, трохи поїв і знову в море кидає. Дружина робить зауваження матері, мовляв слідкуйте за сином. Та обурюється, типу: хто ти така, щоб зауваження робити? Тут у Сашка на очах пилина виростає, підходить до цього пацанчика, піднімає ті палички з води і з розмаху йому в лице… Ото сміху було. Там весь пляж ледь не аплодував.
Дорога полем. Кількахвилинна зупинка – треба «прив’язати коня». Мороз морозом, а природню потребу ніхто не скасовував.
Наступна зупинка вже в населеному пункті. Попри пізній час – близько о півночі, на невеличкому ринку Юрій знаходить працюючу точку. Певно, ринок призначений для далекобійників, яких там доволі багато. Чоловік виходить з пакунком, потім пояснює:
– Взяв сушеної риби малому.
І знову в путь. Кілька годин дороги і перші проблеми – під капотом чоловіки помічають несправність, дуже швидко витікає тосол – життєво необхідна рідина для автомобіля. Добре, що стали на заправці. Тут же докуповують пляшку рідини, відразу ж заливають. На додаткові витрати ніхто не зважає, принаймні, вголос.
Від Черкас до зони АТО приблизно 700 км – 12 годин дороги до війни. Олександр рахує: на бензин в обидва боки потрібно близько 2,5 тис. грн.
Гуманітарку, якою вщент заповнений мікроавтобус, збирали люди переважно з Черкаського району. За словами чоловіків, багато допомагають школи. Та чимало там і того, що купляли самі. Сало, м’ясо, консервація, сухі борщі, яблука, сушені фрукти на компот, лимонад, солодощі, бинти та вата тощо – все це поділять порівну: половину отримає підрозділ Олексія, іншу половину – підрозділ Сашка.
Та найцінніше – невеликий пакунок Олексію від дівчини. Олександр пакунка не відкриває, посміхаючись каже:
– Певно солодощі. Ох вже ці студенти…
20-річний Олексій в зоні АТО з Нового року.
– Вчився в університеті, та не закрив одну із сесій на третьому курсі, навчання кинув, пішов в армію. Після армії підписав контракт. Спочатку повинен був служити в нашому черкаському автобаті, та потім відправили його в АТО. Перший час я ночами не міг спати, переживав. Пізніше трохи звик. До всього звикаєш… А це він нещодавно закохався. Довгий час був знайомий з дівчинкою, а потім перед тим, як їхати, каже: «Люблю її». Вірші пише. Ми читаємо, та, мабуть, вони якісь сучасні. Дочка, сестра його, каже, вірші на реп схожі… – усміхається Олександр.
У мікроавтобусі не жарко, відчутно продуває вітром із щілини водійських дверей. Олександр подає Юрію ковдру, яку везуть в АТО.
– Вкрий ноги, щоб не продуло.
Кілька разів водії змінюють одне одного, дорога – не близька. До точки призначення залишається більше сотні кілометрів, можна сказати, фінішна пряма.
Перший блокпост. Хлопець з закритим обличчям цікавиться, що веземо, куди їдемо, потім просить відкрити багажник. «Якщо відкрити, все посиплеться. Що, потім на морозі його збирати?» Хлопець невблаганний, просить вийти з машини одного з чоловіків. Зрештою, дивиться через скляні двері буса, не відкриваючи їх, і дає добро їхати далі.
Через лобове скло видніє рожева заграва, потім з’являється яскраве коло. Схід сонця прямо по курсу.
Раптом подуло пронизуючим холодом, просто до мурах по тілу. Володимир на передньому сидінні натягує шапку.
– Що воно дує? Юра, ти що, вікно відкрив?
– Ні!
– Холодом тягне з пічки, наче з кондиціонера – явно щось не так. Треба гальмувати і перевірити, та скрізь поле.
– Он там наче заправка, може доїдемо, - відзначає водій.
Кілька метрів залишається до заправки з магазином, як з-під капота повалив дим. Всі вибігають з машини. З невеликої ємкості під капотом буса струменить дим, наче пар з чайника, що тільки-но закипів. Та диму набирається багато, люди біля заправки звертають увагу, але близько не підходять. Володимир обережно знімає кришку – там пусто. Тосол таки витік і двигун перегрівся.
Несподіванка з-під капоту
Поруч із заправкою жовто-блакитна стела – Покровськ. В’їзд у місто. Мороз в’їдається у сонні очі настільки сильно, що вони починають сльозитись. Так само терпнуть щоки та губи, і, навіть, ноги. Кілька штанів не допомагають. Згадуються слова Юрія на початку поїздки: «мороз – то страшне». А це лише кілька хвилин на холоді. Добре, що поруч магазин, в якому можна ховатись періодично, ніби в окопі. І добре, що цей «окоп» опалюється, там можна випити кави, та навіть, зняти шапку. «У хлопців на передовій такої можливості нема», – думається мимоволі.
Кілька годин невпинних намагань відремонтувати авто. Двигун розбирають, потім з упевненістю збирають, та він ніби навмисно не хоче працювати. Нерви у чоловіків на межі.
– Тут всі віруючі? – питає Володимир, розсікаючи емоційну перепалку Юрія та Олександра.
– До чого це?
– А до того, що твоя жінка молиться за тебе вдома. І моя молиться. От машина стала, тому що нас Бог відводить, щоб нас там всіх не перебили.
Та надію відремонтувати буса і продовжити шлях чоловіки не втрачають. Володимир, фахівець у цій справі, дає висновок: необхідно їхати на авторинок, купувати необхідну деталь. Олександр телефоном попереджає сина, що батько може до нього сьогодні й не доїхати, а тому просить домовитись з командиром про машину, аби забрати передачу. Чоловік має в Черкасах невеликий бізнес – займається перевезеннями. Льошка – його наймолодший син. Крім нього в чоловіка ще троє дітей. За чашкою кави говорить, з Юрієм Козієнком були знайомі ще до того, як їх сини пішли воювати. А тепер вирішили об’єднати зусилля та трохи допомогти підрозділам своїх синів.
Олександр Бородько спілкується з журналістом
Юрій та Володимир повертаються з гарними новинами – на ринку купили необхідне.
До магазину автозаправки заходять двоє у військовій формі – це до нас. Один старший, інший – молодший. Усміхнено вітаються. У того, який старший, чисто випрана форма темно зеленого кольору та чисті руки. У молодшого штани затерті на колінах, а в пальці пов’їдався бруд. Із Черкас їм теж прибула передачка – деякі необхідні інструменти. Хоча черкаські автомайданівці з ними незнайомі.
Ще зусилля, але машину реанімувати не вдається.До заправки під’їжджає невеликий білий легковик, то батько Олексійового друга. Чоловіки швидко перекидають коробки з мікроавтобуса в багажник легковика, який ніби резиновий, бо пів мікроавтобуса туди компактно вміщається, а зверху ще заштовхують громіздкий матрац, який, здавалося б, ніяк не мав би влізти до цієї міні-машини.
– Пакунок від нареченої не забудь.
– Точно, - каже Олександр, потім швидко сідає до автомобіля.
– Оце Льошка зрадіє, він же не знає, що я таки приїду.
Обід. Пора перекусити, поки чекаємо порятунку з Авдіївки. Та їсти не хочеться через надлишок адреналіну, хвилювання і невизначеність як бути далі.
До заправки під’їжджає УАЗ. Двоє дорослих чоловіків, зовні веселих і привітних, вдягнені в чисту військову форму. Без зайвих слів і пояснень причіпляють зламане авто тросом до свого старенького УАЗа, який, здається навіть меншим за мікроавтобус. Всередині на задньому сидінні складений бронежилет, зверху лежить каска.
– Тут трохи смердить, - каже журналісту один із чоловіків, вказуючи рукою на діжку з паливом, що стоїть у машині, огороджена металевою сіткою.
– Та нічого, - це краще ніж в холодному мікроавтобусі. Там довелось їхати Володимиру та Юрію.
Рушаємо. Один з чоловіків, який сидить за кермом, виявляється черкащанином. Інший – з Чернігова.
– В Авдіївці багато черкащан, - пояснює водій. Також говорить, що служить тут уже місяць, його чернігівський побратим – два.
– Я не буду давати інтерв’ю в жодному разі, - раптом каже черкащанин. - Просто скажу, я гордий, що служу в збройних силах України. Гордий, що можу захищати Україну. Просто не розумію людей, які приходять, а потім розповідають, мовляв, заради чого я тут воюю? Як це заради чого? Навіщо тоді взагалі сюди приходить?..
Це, мабуть, щось наболіле. Потім між чоловіками зав’язується розмова про те, яке місто є старішим: Черкаси чи Чернігів. За вікном вкрите снігом поле. Якесь воно тривожне, навіть, загрозливе. Хоча, здається, це все у підсвідомості. Зовні воно мало чим відрізняється від краєвидів Черкащини. Насторожує і практично відсутність автомобілів на дорозі. Один за одним минають блок-пости. Затримок на них немає, чоловіків впізнають і пропускають.
Авдіївка. Кілька старих приміщень обабіч дороги. Такі ж самі приміщення, як в Черкасах та будь де в Україні. Єдине, що їх відрізняє – дірки в стінах. Та, звичайно, не кожне приміщення побите. З димоходів деяких житлових будинків піднімається вгору дим.
Нав’язливе відчуття того, що зараз на голову може щось прилетіти, яке з’явилось ще ледь не на першому блок-пості, не залишить до того моменту, коли оминемо цей блок-пост, але вже в зворотному напрямі.
Розбиті будинки в Авдіївці
В Авдіївці черкаських волонтерів зустрічають теплим приміщенням комендатури і вечерею. Юрій помітно нервує, пів-автобуса гуманітарки так і не довезли до його сина. Та згодом його син телефоном повідомляє, що разом з побратимом їде в Авдіївку.
Комендатура – об’єкт режимний, на фото і коментарі журналісту тут табу. Чому? Відповідь лунає за вікном. Ворог не спить, видаючи серії пострілів із гармат, тривожні звуки яких виразно долітають до Авдіївки з околиці.
– Тут до лінії фронту кілометр, - каже один із військових.
– А місцевих багато залишилось?
– Виїхали всього близько трьохсот людей, може трохи більше. Решта залишилась. Всього в місті живе тисяч 17 людей.
Виходити на вулицю під звуки гармат доволі тривожно. На подвір’я приїхав син Юрія. Часу на довгі розмови і вітання немає, відразу до справи. Коробки з автобуса швидко переносять та вантажать у джип. На ходу Сашко розповідає:
– За професією я юрист. В Черкасах вчився. Контракт підписав до закінчення надзвичайної ситуації. Тут же в мене багато спеціальностей, багато чого вміємо. Зараз я водій… Воюємо. Вдаватись у подробиці не буду.
Юрій з сином Олександром таки зустрілись в Авдіївці
Тим часом джип завантажили.
– Все, батьку, досить.
– Та ще кілька коробків у салон влізе.
– Ні, ніколи, тату… війна.
Таке ж швидке прощання, і джип рушає в темноту. Юрій явно збуджено та емоційно скаржиться побратимам, дивлячись на залишки гуманітарки:
– Цю коробку не взяв, цю не взяв… Війна у нього, б..дь.
Те, що залишилось, переносять в комендатуру. Там атмосфера по-військовому сувора, але в той же час розбавлена періодичними сміхом хлопців. На стінах майже скрізь дитячі малюнки.
Дитячі малюнки для АТОвців дуже цінні
– Поблизу Авдіївки бойовики продовжують обстріли з мінометів…, - чутно голос ведучої ТСН, який періодично перебивають ті ж таки «обстріли з мінометів».
Заснути під такі звуки людині без звички складно.
– Це ще тиша, порівняно з 29-им, - каже один із військових. (29-го січня бойовики жорстоко обстріляли Авдіївку з артилерії).
Десь посеред ночі вибухи припинились.
На ранок подальша доля багатостраждального білого «Фольксвагена», а разом з тим і доля батьків-волонтерів залишалась невизначеною, адже треба було залишатись та ремонтувати авто. Однак знайти необхідні інструменти в Авдіївці доволі складно, тому пізніше чоловіки вирішили забрати зламану частину авто з собою в Черкаси, відремонтувати її, а пізніше повернутись і забрати машину.
Відтак, місія черкащан, які стали волонтерами для своїх синів ще не закінчилась. Та й не закінчиться, здається, поки війна в Україні не припиниться.
Черкаські волонтери не припинять допомагати воїнам АТО, адже там їх сини
Коментарі
Гройсман під час виступу на засіданні кабінету міністрів
заявив, що завдання уряду - «надмірний ріст будь-яких цін e країні».
Відеозапис виступу Гройсмана опублікована в YouTube."
Ми знаємо вас і вашого чоловіка,вашу сутність. Ви не слов'яни Точно також як і ваші ватажки .Знаем вашу ненависть до всього Слов'янського .Потерпіте трохи і не біжіть нікуди .А словянам потрібно бути розумніше і подумати хто нами керує.
Ось ти весь квадратний Глобус .І де ж ти чітаеш заклик до погромів
і насильства у моєму коменте.Там написаний заклик до руцькіх
бігти поки вільні гектари в московіі.Ну якщо ти вважаєш що це заклик
то здай мене в сбу, у мене є там знайомi ще з совдепi.Закон про доноси.
Судячи з мови ти руцькiй Глобус.У вас слов'ян одна спільність-ви продажнi зрадники.І все таки біжи Глобус біжи.Бо премьер-міністр
Гройсман під час виступу на засіданні кабінету міністрів
заявив, що завдання уряду - «надмірний ріст будь-яких цін e країні».
Відеозапис виступу Гройсмана опублікована в YouTube.
Разжигание Меж национальной розни .призывы к убийствам и погромам .
Статья 161 1. Умышленные действия, направленные на разжигание национальной вражды и ненависти, на унижение национальной чести и угрозы ...
Провокатор олеся яхно тебя ждёт СБУ .
Я вже сбiгла до Амекрики.А це не той Хмельницький що продав Україну спочатку полякам,а як не сторгувався то москалям ,а сэпар черкасьукий?плигай не плигай а збідненого урану тобі не минути
Беги ***** лучше ты ,пока есть возможность )
Жирна крапка на ісхудалих нєрвах сєпарів
пока дают в россии гектар земли на дальнем востоке
Стрічка RSS коментарів цього запису