Лідер «Мандрів» Сергій Фоменко: «Я міг би легко заробити за літо 150 тисяч доларів. Тож у мене громадська діяльність – не задля грошей»

Сергій Фоменко, який став відомий як лідер групи «Мандри», сьогодні випробовує себе у новому амплуа: організовує міжнародні культурні проекти, проводить громадську роботу і навіть допомагає на виборах одному з кандидатів у Президенти. Про те, навіщо він це робить, «Фома» розповів, спілкуючись із журналістами в Черкасах.

– Сергію, ви нерідко виступаєте на Черкащині. Що вас пов’язує з нашим краєм?

– Ну, якщо не брати особистих стосунків (я хрестив Аскольда, сина дизайнерки Олесі Теліженко), то передусім – це мій пієтет перед... дорогою через дамбу по Кременчуцькому водосховищу. Та дорога – щось справді класне, містичне, круте. Коли я по ній їду, мені здається, що я дитина і в’їжджаю у якийсь загадковий козацький острів...

– Ви, за народженням киянин, – серед тих українців, які свідомо перейшли з російської мови на українську. Чи правда кажуть, що мовна політика людей роз’єднує?

– Роз’єднують ті, хто агітує за двомовність. Двомовність – технологія роз’єднання. Схожі технології використовували колись у Радянському Союзі. Пам’ятаю, було таке гасло: «Два мира – два детства». Малося на увазі, що радянське дитинство набагато краще за дитинство на Заході. Тепер говорять про «два языка». Українська мова – це як раз об’єднавчий чинник. Зверніть увагу: проукраїнські сили нікого не «нагинають» і не принижують за те, що хтось у побуті спілкується російською. І навпаки послухайте тих, хто виступає за «двомовність»: вони ділять людей на «нормальных» і «ненормальных». Це іде від «русского мира». На жаль, деякі сучасні, доволі популярні в Україні, політики навіть не приховують презирство до української мови, до українства як до світогляду. Виховані не як слуги народу, а як слуги імперії, вони переконані, що «есть великая русская культура... и есть какие-то хохлы, ну вот эти вот хохлы»...

– Який регіон найкраще сприймає україномовну музику?

– Немає ніякої різниці! Це велика ілюзія, ніби на заході України всі такі проукраїнські, а на сході – проросійські. На підтвердження своїх слів я розповім одну історію. Коли в мене народився син, нам потрібна була няня. Ми запросили дуже віруючу жіночку з Івано-Франківщини. Крім молитви, вона ще дуже любить співати. Наприклад, миє посуд – і співає: «И вот шальная императрица»... Я питаю: «Як? Ви ж україномовна, із Західної України! Чому не співаєте українських пісень?» А вона відповідає: «Та українські якісь усі такі сумні. А російські – такі гарні, веселі!» Я питаю: «А де ви їх чуєте?» Відповідає: «По радіо». От і все. Коли по радіо все було російське, коли шоу-бізнес російськомовний, коли в магазині продавалося масло під дивною назвою «СССР» і так далі, то й не дивно, що люди віддавали перевагу всьому російському.

Ось як це вплинуло на моє життя. Коли ми створили гурт «Мандри» – виступали по радіо, на телебаченні. А потім прийшли русские деньги, російські холдинги – і все змінилося. І треба було або входити в цей процес, або заходити до телевізійного начальства з валізою грошей. Ми ж вибрали «партизанський» шлях – бути незалежними від цього всього.

Ми відкрили, що для того, щоб заробляти гроші, не обов’язково йти на наше телебачення. У Америці, Канаді ми збираємо повні зали. Там нам працювати навіть вигідніше. Я можу поїхати в Америку або в Європу – і за літо заробити 150 тисяч доларів. Власною працею, нічого не крадучи, просто виконуючи власну музику. Так є! Я не залежу від присутності чи відсутності «Мандрів» у російськомовному шоу-бізнесі України.

Маючи достатні статки, я роблю лише ту громадську роботу, до якої в мене лежить душа. І політиків підтримую не за гроші. До цих виборів я лише один раз підтримував політика – Віктора Ющенка. Багатьом відмовляв, наприклад, Януковичу, комуністам, Ляшку.

– Після підтримки Ющенка не розчарувалися?

– Ні. Я все розумів від початку. Інших варіантів не могло бути. Людина, коли йде в президенти, повинна розуміти, що все її життя зміниться. В українській ситуації вона має стати таким собі берсеркером (несамовитим воїном, – ред.). Вона не може залишатися собою («піду подивлюся на рушники»). Ні, вже ніяких рушників! Я іноді кажу фанатам Володимира Зеленського: «Вам подобається цей актор? Нехай залишається актором! Зараз ви його любите, а завтра зненавидите!»

У мене в політиці немає жодних розчарувань, бо політика – не місце для очарувань і закоханості. Це – раціональний вибір.

– Ви згадали про свою громадську роботу. Про що йдеться?

– У роки після Революції гідності я, крім музики, займаюся культурною дипломатією й інформаційно-ідеологічною роботою. Приміром, роблю виставки – з 2014 по 2016 рік ми провели сім дуже резонансних міжнародних виставок про Україну: у Берліні, Лондоні, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Вашингтоні (у Конгресі США) і в двох великих американських вишах – Університеті Джорджа Вашингтона і Єльському університеті. Здійснюю великі проекти всередині нашої держави. Разом із друзями зробили виставку «Майдан. Україна. Шлях до свободи». Я виступив промоутером фільму Леоніда Кантера та Івана Яснія «Добровольці Божої чоти». Проїхали з творцями цього фільму Україною і через десять міст Канади і США.

– Як би ви охарактеризували сьогоднішню виборчу ситуацію в Україні?

– Із першого туру виборів, на мою думку, можна зробити два висновки: по-перше, в нас відбулися мало не перші в нашій історії справді демократичні вибори без адмінресурсу і фальсифікацій, а по-друге, ми стикнулися з новою для нас технологією, коли у виборах успішно бере участь віртуальний кандидат.

Між іншим, раніше, кілька років тому, цю технологію протестували в Естонії актори популярного «Театру NO99». Тоді десять чи дванадцять акторів створили фейкову партію «Єдина Естонія» і показали, як легко в умовах демократії маніпулювати масами. За допомогою своїх піар-менеджерів, торговців квитками і фанатів вони представили себе у вигляді політиків. Жорстко критикували всі наявні в країні політичні сили, почали робити рекламу, випускали сучасні агітаційні ролики. Головним меседжем було: «Старі політики вже задовбали, потрібні нові молоді обличчя». Потім самі почали псувати власні ж лайт-бокси, імітуючи нападки політичних суперників. Перед виборами зібрали в палаці спорту десятитисячну армію своїх прихильників, і на цей «партійний з’їзд» (!) продавали квитки. У результаті вони набирали кількість голосів, необхідну, щоб провести в парламент 25 депутатів, тобто значно більше, ніж було учасників цього розіграшу. Й лише перед самими виборами повідомили, що це такий творчий експеримент, перформанс... Про цей експеримент ідеться в цікавому документальному фільмі «Пил і гроші», який ми наразі перекладаємо українською мовою.

– Навряд чи в Україні все закінчиться самовикривальною прес-конференцією перед голосуванням...

– Так, думаю, цілі українських «експериментаторів» ідуть значно далі. Та й ресурси наші земляки мають більші. У «Єдиної Естонії» не було ані телеканалу, ані можливості знімати серіали... Фінал українського «експерименту» ми, вочевидь, побачимо 21 квітня.

Просто фантастична ситуація. Насправді, я думаю, спочатку передбачалося, що цей персонаж буде чиїмсь технічним кандидатом. Але раптом з’ясувалося, що «пре масть». На виборчі дільниці прийшла публіка гумористичного шоу плюс ті, хто «проти всіх», плюс частина колишнього електорату регіоналів...

– Молодь хоче проявити себе.

– Я думаю, якщо «експеримент» не вдасться, і Україна й далі рухатиметься в правильному напрямку, вже через п’ять років нова українська молодь, яка не має прив’язки ані до «Раші» і її мертвотного «русского мира», ані до колишніх регіоналів чи нинішніх олігархів, буде створювати нові партії. Але це буде нормальна політична ситуація боротьби проукраїнських політичних сил.

– Нехай нинішня ситуація «фантастична». А як ви оцінюєте ситуацію, яка була в країні останні п’ять років?

– Я так її оцінюю: за цей час було реанімовано економіку, армію, створено міжнародну коаліцію на підтримку України. Росія і Путін стали ізгоями. Ми маємо відгородитися від агресора, розвивати свою країну, продовжувати політику санкцій аж доти, доки сусідній «колос» стоятиме на своїх глиняних ногах. Так, зміни в нашій країні відбуваються повільно. Але в цьому світі на раз-два-три нічого не стається.

– Одною з головних наших бід є корупція. Як ви ставитеся до нещодавнього розслідування зловживань в оточенні чинного Президента?

– Ви правильно сказали: «в оточенні». Про самого Президента там не сказано ні слова. «Друзі», «бізнес-партнери»... А де ж у цій історії сам Президент? Нема. Я думаю, що цю історію дуже «вчасно» подали – у розпал виборчої компанії. Думаю, це не просто так.

Зараз Гладковського звільнено, відбувається розслідування, до аудиту залучена серйозна незалежна американська компанія. Що ще можна зробити? Посадити без суду і слідства або відрубати руки, як у деспотичних країнах? Вибачте, ми не Лівійська Джамахерія, не «Ісламська держава» і не «Лугандонія». У нас є слідство і судова система. Давайте дочекаємося результатів розслідування.

Корупція в Україні народилася не вчора і не позавчора. Ми – корумпована країна знизу догори. Думаю, немає жодної політичної партії, жодного підприємства, де б корупції як явища не існувало. Нам потрібно років двадцять наполегливої праці, щоб очистити себе від цього.

– І які, на вашу думку, шляхи до такого очищення?

– Їх багато, і найбільш дієвий – це запровадження інформаційних систем. По-перше, комп’ютер не підкупиш, а по-друге, замість п’ятьох чиновників із зарплатою в 4 тисяч гривень біля нього працюватиме одна людина із зарплатою в двадцять тисяч гривень.

– А вам не здається, що нинішні вибори відображають кризу демократії як форми правління? Адже, застосовуючи виборчі технології, можна загітувати людей проголосувати за кого завгодно.

– Як казав класик, демократія – погана форма правління, але кращої ще ніхто не винайшов. Звісно, перед нею, як і перед іншими формами правління, періодично стають певні виклики. Наша, українська політика має свої особливості. Але ми показуємо світові приклад класної демократії. Україна 1989 року, коли я закінчив школу, і Україна нинішня – це абсолютно різні країни. Прогрес грандіозний! Саме демократія дає нам можливість змінюватися на краще.

А от, приміром, у Білорусії демократії немає. Кілька років ми з гуртом їздили виступати в цю країну. Дороги там якісні, не розбиті. Електрику не вимикають. Але люди здавалися такими собі дещо «притрушеними». Справжнього життя в них не відчувалося. У нас тоді було два враження: по-перше, красиво і чисто як... у тюрмі, а по-друге – дуже хотілося додому. І ще один неприємний момент: у Білорусії ніхто не говорить білоруською мовою. Тобто, майже взагалі ніхто. І те, що ми сьогодні бачимо процес поглинення Білорусії Путіним, це – зокрема, результат відсутності білоруської мови у широкому вжитку.

Отже, повторюся, демократія – непогана форма суспільного договору, але вона, як і інші має свої виклики. І Гітлер, і Путін прийшли до влади на виборах. Саме тому потрібна суспільно-політична освіта виборців. Сьогодні Україна реально може стати регіональним лідером. Тільки для цього нам потрібно не робити дурниць.

– Як, на вашу думку, можна вберегтися від політичного навіювання, навчитися голосувати, як кажуть, по-розуму?

– Передусім, я б порадив абсолютно всім людям цікавитися політикою. Не тому, що це якась захоплива тема, а тому, що від неї безпосередньо залежить наше щоденне життя і наша перспектива. Не цікавитися політикою – це все одно що не цікавитися своїм рахунком у банку. Уявімо, що якась молода людина десь заробила, скажімо, п’ять тисяч доларів, і тепер хоче вкласти їх у банк. І тут важливо вкласти їх у правильний банк, інакше можна втратити зароблені гроші. Треба вивчити, що це за банк, порівняти його з іншими банками. Ніхто ж не вкладає гроші в установу тільки тому, що вона має красивий фасад! Так і з політиками. Перед тим, ніж обирати, потрібно вивчити біографію політика, послухати його висловлювання, критично вивчити програму.

Приклад – кандидат у президенти від одної націоналістичної партії. Я його знаю особисто, він – хороший чоловік. Читаю його програму – і дивуюся: забрати все у поганих багатих і віддати хорошим бідним. Стоп! Більшовизм якийсь. Ми ж це вже проходили сто років тому! Така програма мені не підходить.

Отже, щоб робити правильний вибір, нам усім потрібно стати політично грамотними. Ставитися до політики серйозно.

– Ви з головою пішли в політику? Чи залишилися якісь творчі проекти?

– Ясна річ, залишилися! Я маю відношення до політики лише ситуативно. Зараз чекаю, коли закінчаться ці божевільні вибори. У нас практично готові два кліпи, які ми відразу запустимо. Є сингл нового альбому. Крім того, ми починаємо працювати з культовим українським гуртом «Вася Club», відомим своїм хітом «Чорна гора». Засновник гурту Василь Гонтарський, на жаль, помер, але у хлопців є новий формат – вони мають кілька вокалістів, серед яких і дівчина. Музиканти у дуже гарній формі, це реально крутий бенд.

Є ще купа інших ідей. Але часу мало... Життя одне, треба все встигнути. І при цьому не забути про родину, дітей. Тобто, творчих планів і нових пісень, українською і англійською мовами, дуже багато. Все це скоро буде. Тільки треба пережити ці вибори, зберегти Україну, а там...

– А в парламент ітимете?

– Є такі думки. Але зараз я вчуся. Перед тим, як приймати відповідальне рішення, я повинен мати якісь напрацювання в цьому напрямку. Мене цікавить культурна, інформаційна політика. Я роблю щось у цій сфері, дивлюся, як це працює, і тоді вже зроблю висновок.

Разом із Міністерством інформаційної політики я зробив два проекти: фестиваль «Твоя країна-фест» і тур новорічно-різдвяної вистави «Велика мандрівка Святого Миколая». Я прийшов в Уряд і сказав: «Хочу чимсь допомогти». Наступного дня мені зателефонував міністр, і ми за півроку зробили два величезні проекти.

– Як вам атмосфера всередині міністерств?

– Атмосфера – не та... Там сидять люди, які прийшли на роботу. А потрібно, щоб вони виконували свої завдання так, наче це їхній власний бізнес. Вони мають цим цікавитися, включати інтелект і креатив. Інакше немає сенсу витрачати час!