Початок німецько-радянської війни став для Радянського Союзу військовою катастрофою. Відступ Червоної армії з території України влітку–восени 1941 р. поєднався з безладною евакуацією місцевого населення, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами. З першого дня війни відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» на всій території УРСР запроваджувався правовий режим воєнного стану, функції органів державної адміністрації з організації оборони передавалися військовій владі.
Спротив сталінській тактиці «випаленої землі»
За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну худобу, техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарські врожаї. Значна частина населення, особливо сільського, робила все можливе, щоб завадити реалізації проголошеної Сталіним тактики «випаленої землі»: зривала спроби вивезення і нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства тощо.
У селі Софіївка Черкаського району 7 липня 1941 р. було складено акт на двох жінок, мешканок цього села – Шевченко Марію та Жорнову Єлизавету. Марія довідалася, що згідно з директивою радянської влади сільвиконком збирає людей для знищення врожаю. Зі справи: «…вона організувала «найзапеклих» лайливих колгоспниць і вдерлися демонстративно в сільвиконком, маючи на увазі, що в ніч на 7 липня 1941 р. всіх комуністів викликав міськвоєнкомат (за винятком трьох членів партії) і громадяни, підбурені Шевченко, вчинили невгамовний галас з вимогою припинити нищення врожаю». На своє виправдання жінка намагалася розповісти, що, побачивши жінок з сусіднього села, які ходили на поле перешкоджати знищувати хліб, вирішила й собі піти до сільради. По дорозі приєдналася до юрби жінок і дітей, які також почули цю страшну новину і вирішили попросити голову сільвиконкому не знищувати хліб, бо «він був у повній зрілості». Дарма жінки запевняли голову, що зможуть зібрати хліб в найближчі 3- 6 днів, а потім вивезти з собою. Але голова був невблаганний і викликав інспектора міліції.
Тактику випаленої землі використовували обидві сторни
Інша жителька цього села, Єлизавета Жорнова, коли почула, що голова сільвиконкому наказав знищувати врожай, закликала «…брати сокири та голови повідрубувати всім, хто піде топтати врожай…». Вона разом з жінками прийшла до голів сільської ради і колгоспу за дозволом зібрати хліб за п’ять днів «…для себе і РККА».
Обох селянок було затримано і передано до військового трибуналу. На суді Марія Шевченко переконувала, що її син і чоловік на фронті, а дома залишилися малі діти, тому просила суд не засуджувати її, Жорнова ж просила зглянутися на її похилий вік – 64 роки. Та суд був невблаганний. 20.07.41 р. винесли вирок ‑ вища міра покарання (розстріл) з конфіскацією майна.
Спротив селян наказу знищувати врожай на Черкащині був не поодиноким. У селі Леськи Черкаського району 8 липня 1941 р. дві колгоспниці колгоспу «Революційна хвиля» Параска Харлан та Олена Гуріненко під час загальних зборів, на яких обговорювалося питання про виконання заходів партії і уряду по знищенню врожаю, виступили із закликом не знищувати хліб, пригрозивши «…якщо хто буде знищувати, то вони всіх комуністів і комсомольців видадуть фашистам…». Крім цього, організували групу жіноцтва, які вийшли в поле і не дали знищувати врожай, при цьому пошкодивши інвентар. Згідно військового часу обидві жінки були засуджені до вищої міри покарання.
Масовий відступ і поразницькі настрої серед червоноармійців
Захопивши стратегічну ініціативу, німецькі війська швидко просувалися вглиб України, долавши за місяць від 360 до 600 км. З кожною невдачею і втратою території в Червоній армії поширювалися настрої поразництва, частішали випадки дезертирства та збільшувалася кількість тих, хто добровільно переходив до німців. Наявність дезертирства у радянських збройних силах визнав і сам Сталін у Наказі Ставки Верховного головнокомандування № 270. Командири і політпрацівники, які здавались у полон, оголошувались «злісними дезертирами», а їх сім'ї підлягали арешту і висилці. Поразницькі настрої відверто висловлювались і рядовими червоноармійцями і командирами.
У розмові з солдатами старший сержант, начальник боєзабезпечення 215 мотомеханізованої дивізії Пустовіт Петро, уродженець с. Безбородьки Гельмязівського району, висловлював свої думки, що «…Советскому Союзу воевать с немцами нечем, так как части Красной Армии на фронтах не имеют ни танков, ни самолётов. Наша пехота с танками и самолётами сражается винтовками, так как все танковые дивизии оставили танки на поле боя у немцев, потому Советскому Союзу воевать с Германией бесполезно. Мы только болтали о своей мощи, а на самом деле терпим поражение за поражением…Наши части отступают. Танки и боеприпасы оставлены на территории занятой немцами, которые эти танки ремонтируют и этими танками нас бьют. Наши танковые части превратились в пехотные и на фронте нет советских самолётов. Мотомехдивизия находится месяц на фронте, подкрепление не прибывает, а вооружение дивизии состоит преимущественно из винтовок. Германия готовилась к войне, а Советский Союз не подготовился…». Петро Пустовіт був заарештований за «…высказывание пораженческой агитации…», засуджений до вищої міри покарання.
У липні 1941 р. уродженець с. Березняки Смілянського району, авіатехнік Феодосій Литвин, отримавши відпустку за сімейними обставинами, вирушив до пораненої дружини у Черкаси. Та госпіталь евакуювали до Дніпропетровська. Добравшись на робітничому потязі до Сміли, Литвин пересів на потяг у напрямку Дніпропетровська, що перевозив евакуйоване промислове обладнання. Декілька вагонів потяга були завантажені цукром. Сидячи в одному з вагонів, чоловік раптом побачив на підлозі кілька листівок. Піднявши одну з них, прочитав: «Возвращаем этот сахар вам обратно, он нам не нужен, а раздайте его своим колхозникам, так как они 23 года не пили сладкого чая». Розпитавши провідницю про листівку, дізнався, що цей цукор напередодні війни був відправлений до Німеччини, але німці цукор повернули, поклавши у вагони листівки. Невдовзі після повернення у частину, воєнтехнік Литвин отримав від політрука завдання провести політінформацію: «Українські націоналісти – вороги українського народу!». Литвин провів політінформацію і по закінченню заняття розповів бійцям про знайдену у потязі листівку.
Пізніше, у гуртожитку, після ознайомлення з газетною статтею «В краткие сроки собран урожай и без потерь» у присутності інших військовослужбовців почав говорити, що колгоспи себе не виправдали, вони не рентабельні, колгоспники дуже мало отримують на трудодень, як грошима, так і зерном. З приходом німців буде дозволена приватна торгівля і селяни будуть задоволені. За його словами, вже зараз у районах захоплених німецькими військами, селяни допомагають німцям відбудовувати транспорт і дороги, починається приватна торгівля. Радянська влада не виграє, бо селяни зацікавлені в приватній торгівлі… після закінчення війни у нас колгоспів не буде».
Феодосій Литвин був заарештований за проведення контрреволюційної поразницької агітації серед військовослужбовців, поширення чуток про тяжке становище селянства в Радянському Союзі, про задоволення селян тимчасово окупованих районів СРСР приходом німців, а також політикою німецько-фашистської влади, поширення змісту фашистських листівок. Військовим трибуналом засуджений до восьми років ВТТ.
Масова здача в полон та дезертирство у Червоній Армії
Поширенню настроїв поразництва серед червоноармійців-українців сприяла німецька пропаганда. Почувши, що німці розпускають українців-селян по домівках «збирати врожай», що розкуркуленим радянською владою селянам буде повернуто хати й землю, що на окупованій території ліквідовуватимуться колгоспи, відкриватимуться церкви, українці, звісно, не могли не бентежитися. Те, що така пропаганда знаходила відгук серед військовослужбовців, підтверджувало факт, що основною причиною поразницьких настроїв і дезертирства у 1941 р. було вороже ставлення людей до сталінського режиму.
Червоноармійці, а в недавньому минулому прості селяни, не прагнули до бою. У розмовах між собою вони обмірковували можливість здатися в полон, висловлюючи при цьому переконаність, що німці відпустять українців по домівках. Нерідко червоноармійці створювали у військах так звані «земляцькі групи», які готувалися кинути зброю і повернутися додому, в окуповані німцями райони. Уродженець села Будище Лисянського району Гайдук Іван, червоноармієць комендантського ескадрону 34-ої кавалерійської дивізії, під час розмови з конюхами цього гарнізону розповів про те, що багато бійців з Київської області, як тільки підійшли ближче до своїх домівок, здалися в полон до німців, а інші чекають відступу до Ворошиловградської (Луганської), щоб здатися в полон, бо перемога буде за німцями: «…Я бы пошёл в оборону и перешёл к врагу, так как ряд товарищей сделали. Необходимо переходить на сторону врага так как его победа… Дойдём до Ворошиловградской области, там так же будут переходить. Наших киевских много перешло…».
Червоноармієць Гайдук був заарештований за те, що «… будучи в боевой обстановке и находясь в расположении своей части стал вести контрреволюционную пораженческую агитацию среди красноармейцев своей части, проявляя недовольство порядками в Красной Армии, восхваляя германскую армию, проявляя своё намерение перейти на сторону врага при первой возможности… 9 жовтня 1941 р. засуджений до розстрілу.
Погане постачання бойових частин і деморалізація
Поразки на фронті вкрай негативно позначалися на морально-психологічному стані бійців Червоної Армії. Крім того, різко погіршилось постачання та харчування радянських бійців: вони отримували їжу тільки один-два рази на добу, а іноді взагалі залишалися без продовольства, така ж ситуація була і з обмундируванням.
У жовтні 1941 р. бійці звернулися до лейтенанта Івана Козака, командира зенітно-кулеметного взводу 331-го батальйону аеродромного обслуговування, уродженця с. Степанці Канівського району, з питанням, коли видадуть теплі рукавиці, зимове обмундирування та валянки. На що він відповів, що теплого обмундирування немає, а можуть зняти з вас ще й комбінезони: «…и будете стоять на посту голые», бо комбінезони були видані незаконно, оскільки не були призначені для бійців аеродромного обслуговування, а «…валянки вам тоже не положено…». У відповідь хтось із бійців розповів, що читав у газетах: німці роздягнені і на себе одягають жіночі рейтузи. На це лейтенант Козак відповів: «Можно всё написать. Не бойся, немецкая армия не замёрзнет – она одета лучше, чем Красная Армия», далі додав: «Пишут в газетах много, но не правду». В одній з розмов з червоноармійцями Козак поділився думкою про те, що «…немецкая армия технически вооружена хорошо и офицеры технически грамотнее, так как в немецких школах с 3-го класса начинают преподавать военное дело, а у нас этого нет».
Лейтенант Козак був засуджений до позбавлення волі строком на 8 років з подальшим обмеженням у політичних правах на 3 роки, конфіскацією майна і позбавлення військового звання «лейтенант». Таке покарання Козак отримав за те, що «…являясь командиром взвода на протяжении ноября 1941 года будучи антисоветски настроенной личностью систематически среди красноармейцев свого подразделения проводил антисоветскую пораженческую агитацию, направленную на восхваление сил и мощи противника и её превосходства над Красной Армией, высказывал при этом неверие в победу Красной Армии над немецко-фашистскими войсками и клеветал на советскую печать».
У документах про реабілітацію Козака було вказано, що його розмови відповідали реаліям того часу і не можуть кваліфікуватися як наклеп на радянську дійсність. Але це було визнано тільки у 1990 р.
Радянська історична наука довгий час творила міф про Велику Вітчизняну війну, значна увага приділялася ідеологічно яскравим подіям та подвигам і замовчувалися непривабливі для тогочасної ідеології факти. Досліджуючи архівно-кримінальні справи, що стосуються початкового періоду війни, крок за кроком відкриваються події, що відтворюють реальну картину трагічного 1941 року...
Тетяна Григоренко
Фото - часів Другої світової війни
Коментарі
Чудова стаття.
Почитайте, хто такі "чорножупанники" ("чорносвитники", "чорна піхота")
Які пляшуть і підспівують на підтримку російської пропаганди.
Які на одних вішають ярлики, а іншим приписують неіснуючі подвиги.
Друга світова - це ТРАГЕДІЯ українського народу, який опинився затиснутий в лещатах між двома тиранами. І ця перемога стала можливою завдяки величезним жертвам українців, яких керівництво СРСР часто безглуздо кидало сотнями тисяч в горнило війни!
В мене особисто прадід і дід пройшли війну від початку до кінця в лавах РА, а інший прадід загинув як солдат-"чорносвитник" РА ("чорножупанник") в 1944 році під час Корсунь-Шевченківської битви, залишивши вдовою дружину з 6-ма дітьми!
Галузеве Управління Служба безпеки України, архівно-кримінальні справи
Пафосно.А скажи внучек деда прошедшего от мацквы до Китая (через Ригу)- ты не спрашивал предка почему он воевал с японцами на территории чужого государства? Японцы насколько я помню на "совок" не нападали...
Якщо вам цікаво, думаю, вам краще до неї звернутись напряму.
Я- внук ветерана ВОВ, прошедшего с боями от Москвы до Риги, а потом громившего японцев в Китае.
А вот тебе не мешало бы поинтересоватьс я какую роль фашисты отводили славянам в третьем рейхе.
Стрічка RSS коментарів цього запису