Підземні лабіринти Черкащини

Без найменшого бажання заінтригувати читача або ж приписати Черкащині зайві таємниці, наважуся припустити, що в усій Україні не знайдеться іншої області, так густо вкритої підземними комунікаціями минулого. До певної міри конкуренцію їй можуть скласти Галичина або ж одеські катакомби, але там підземелля є локальними і пролягають суто під якимось середньовічним містом з околицями або охоплюють порівняно невелику територію. А у нас – таке враження, ніби на «мінусових поверхах» знаходиться ще одна... Черкащина. 

Канів – на горах, півміста у норах

Серед семи канівських круч – особливі історії у Пилипенкової та Дніпрової. Першій поталанило більше: за радянських часів, у 1948 та 1966-1970 роках, її нетрі ретельно дослідили археологи і, розкопавши близько трьох тисяч квадратних метрів, з-поміж інших старожитностей назбирали дві тисячі уламків античних амфор, датованих першим століттям нової ери. Виходить, що поселенці-гендлярі зарубинецької культури жили тут, щонайменше, за тисячу років до заснування Канева, який за кілька місяців відзначить своє «усього лиш» 935-ліття.

У другої гори, Дніпрової, – історія значно глибша. У прямому розумінні. Це – багатовіковий центр міста, а тому масштабні археологічні дослідження тут ніколи не проводилися. Коли ж кілька десятиліть тому на одній із магістральних вулиць обвалилася частина дитсадка, усе списали на дію ґрунтових вод. Дірку залатали. Та це просідання поклало початок цілій низці подібних, що й донині тривають у радіусі кількох сотень метрів довкола Успенського собору. Власне, Успенським він став аж 1844 року, а до цього був церквою Святого Георгія, закладеною Всеволодом Ольговичем ще в 1144 році. Мабуть, відтоді там і копали, позаяк у княжі часи єдиним порятунком від кочівників для населення були катакомби. Тож легенда про чотири підземні ходи від собору виявилася напрочуд живкою, і, як з’ясувалося, мала під собою реальне підгрунтя. Щоправда, невідомо, чи й справді галереї такі довгі: кажуть, що одна з них тяглася попід старим руслом Дніпра аж на лівобережжя, друга – до Яблунівського лісу, третя – до гори Московки, а четверта – до підземної церкви: споруди значно старшої, ніж наземна Георгіївська, але співставна з нею за розмірами. Здавалося б, нічого особливого, коли не брати до уваги її «мінусову висоту».

Інша велетенська штольня пролягає під міським парком, де раніше стояв замок. Він не зберігся, але з покоління в покоління канівці переказують, що гроти замка з’єднані з соборними.

Ймовірно, що чимало підземних ходів під Каневом є справою рук козаків. Ще з початку ХVІ століття тут старостував Остафій Дашкович, пізніше – Байда-Вишневецький, на Чернечій горі були поховані гетьмани Яків Шах і Самійло Кішка. Пам’ятаючи про поширену практику козацьких схронів і підземних потайників, стане зрозумілим, чому підземелля Канева та околиць багатоярусні: верхні – на глибині 3-4 метрів, нижні – десяти або й більше: діставшись до лабіринтів пращурів, козаки занурювалися ще глибше. Одним словом, надра цього міста обживалися, щонайменше, п’ять віків, і одному Богові відомо, як глибоко, настільки ретельно, та що вони приховують.

Немало усамітнено-таємничих місць є і в Канівському районі. У селі Луці, що неподалік Межиріча, упродовж 1960-х йшли під землю не те що хліви, а цілі городи й садки. З’ясувалося, в усьому винною була гора Куряча, яка колись час від часу й справді «куріла», бо там переховувалися гайдамаки. Підземні печери «місткістю» у кілька десятків вершників – їхні схованки. Десь тут, неподалік, знаходилися й найдавніші літописні міста Київської Русі: Родень, Заруб, Товарів, які й самі собою – суцільна таємниця. А що вже казати про підземності?

Про самітників-копачів, «аненербівців» та астероїд

«Хоч і Яр той; вже до його І стежки малої не осталось, і, здається, Що ніхто ногою не ступав там. А згадаєш – То була й дорога З монастиря Мотрониного До яру страшного».

Холодний Яр. Абсолютний концентрат історії, містики, автентики й енеретики. І навряд чи, назвавши його «страшним», Тарас Шевченко просто заримував попередній рядок...

Утім, відчуття постійної присутності у Холодному Яру «когось третього», хто (чи що?) неодмінно складе тобі товариство у німій бесіді з «чигиринським гуру», пояснюється навіть з матеріалістичних засад. Так, колишній начальник Черкаської обласної археологічної інспекції Микола Суховий переконаний, що таємниця низини – в її «підошві»: яр розташований на тектонічних плитах, які під впливом внутрішньоземних процесів зсунулися і нашарувалися. На місцях їхніх розломів, уже «нагорі», відбуваються незрозумілі фізичні явища: «дуріють» компаси і радіоприлади, скаче температура повітря, взимку не вкриваються снігом окремі ділянки, бо він там одразу тане. Можете сміятися, але навіть оповідки про «живу» і «мертву» воду – не казки для малечі, а реальність: тут є струмки, у воді яких квітка стоятиме поки й вода у склянці залишатиметься, а є такі, що згублять рослину вже за годину. І відстань між ними – сотня-друга метрів...

Була у нацистській Німеччині така організація – «Аненербе». Її члени, які звітували особисто перед Генріхом Гімлером, упродовж майже десятиліття нишпорили по цілому світу – від норвезького архіпелагу Семи островів на Шпіцбергені, через Тибет й аж до Антарктиди у пошуках «дверей» у інший вимір: той, що поза простором і часом. Нацистські історики, психологи, астрономи, астрологи, теологи й маги були переконані, що в різних куточках планети знаходяться різні ключі до абсолютної влади, і саме у Холодному Яру – той, що дозволяє оволодіти натовпом через використання власного енергетичного потенціалу. А хто такі уродженці тих місць та чого вони досягли у цій справі у різні віки – Максим Залізняк, брати Чучупаки та інші, не кажучи вже про Богдана, фюрер, напевне, добре знав. Бо й справді: жодна локальна місцевість, щонайменше, – у Європі, не дала стількох ватажків великих армій, які з’являлися буквально з нічого. І у Холодному Яру німці, найімовірніше, шукали котел скіфського царя Аріанта, виплавленого зі стріл воїнів. Ритуальна чаша, описана Геродотом, була запорукою єдності армій. У пошуках «другого Грааля» вони обнишпорили не чигиринське підземелля.

Час вже й туди. Ззовні 150-гектарне Мотронинське городище всіяне курганами й скіфськими похованнями. Саме ж воно, слугуючи оплотом християнства і духовності ще з ХІІ століття, увічнило землю Чигиринщини Мотронинським монастирем. За народними переказами, його збудувала дружина воєводи Мирослава Мотрона ще до Батиєвої навали як пам’ять про свого загиблого чоловіка. За легендою, жінка сама його вбила через необізнаність у військовій справі, але то – окрема історія.

Зараз в околицях обителі можна натрапити на численні печери: «свіжі» і 200-300-літньої давнини. Але найстаріші, ІХ століття, буцімто викопані тим самим Антонієм, що уславився в цій царині, створюючи печерні монастирі у Києві та Чернігові. Власне, й монастир Мотрона там збудувала, достеменно про це відаючи. Окремі дослідники переконані, що загальна довжина мотронинських лазів вимірюється сотнями кілометрів, адже мережа їх дуже розгалужена, і пролягають вони до інших городищ у теперішніх Чигиринському, Кам’янському і навіть Олександрійському в сусідній Кіровоградщині районів.

Чи намагався хтось дослідити холодноярські підземелля? Звісно. Утім, долі кількох «пошуківців» не позаздриш. Втіхою може бути тільки те, що їхні останки неодмінно стануть предметом цікавості археологів майбутнього. Річ у тім, що у 1928 році на території монастиря була створена комуна «Заповіт Ілліча», і місцеві отримали необмежений доступ до скарбів, про які тут і нині ходять легенди. У монастирські печери лізли поодинці й групами, зі спорядженням і без нього. Ті, хто просунувася найдалі, вже ніколи не отримали нагоди розповісти про свої знахідки...

Криваві катакомби Умані

Хто не чув про спроби створення історико-архітектурного заповідника «Стара Умань», той не знає про першу і єдину державницьку потугу заробити на підземеллях туристичну копійчину. Дарма, що й досі з «великого грому малий дощ»: чотири століття ховаються у мороці уманські катакомби, тож чекати уваги до себе для них – справа звична. Не в цьому році, так у наступному перші десятки метрів підземель розкажуть мандрівникам моторошні історії старої Умані.

Хто і коли викопав тамтешні печери, так само незрозуміло, як і навіщо. Появу більшості з них дехто приписує кріпакам Станіслава Потоцького, які таким чином нібито намагалися сховати скарби свого пана. Не надто серйозна версія з огляду на те, що за таких обставин кілька тисяч осіб знали б про схованки. До того ж, матеріальні коштовності не потребують таких «котлованів», якими б фантастичними не були статки вельможі.

За іншим припущенням цими «норами» у ХVІІ столітті до козацької фортеці доправляли провіант та воду, оскільки козарлюги утнули укріплення на гранітній скелі і самотужки дістати воду з криниці не могли. Варіант припустимий, але теж малоймовірний: якщо ходи вели так далеко, то ними можна було не лише залишити фортецю, але й потрапити до неї ворогам, що турки й продемонстрували 1674 року.

У 1768-му найкривавішу розправу тут влаштували гайдамаки, так само захопивши місто буквально з-під землі: тоді польські шляхтичі, греко-католицькі священики та євреї-орендарі були вирізані або втоплені у криницях, а їхнє майно опинилося в руках ватажків повстання. Саме тому ще й зараз печери називають «гонтівськими».

Упродовж ХІХ століття у самих печерах і довкола них не відбувалося нічого примітного й значущого, зате в наступному їм судилося пережити неабиякий наплив народу: живого, напівживого і цілковито мертвого. У 1937 році енкавеесівці пристосували шахти для складання трупів закатованих поляків, які пересипалися сіллю та вапном. У часи окупації нацисти викрили злочини червоного режиму і розчистили підземелля. Щоправда, руками таких самих приречених євреїв. А заодно добряче понишпорили і на горішній Умані, і під нею. Загалом цю землю окупанти топтали чи не найдовше з усіх районів Черкащини, понад два з половиною роки, тож часу мали вдосталь. Успішність їхнього грабунку можна оцінити з того, що у зниклому в Польщі ешелоні, який прямував до Німеччини з Умані, були картини Рембрандта, Рафаеля, Ван Дейка, Айвазовського, зброя скіфів, золоті й срібні прикраси, кілька тисяч монет різних епох, середньовічні книги... Щоправда, переважну більшість шедеврів нацистські «естети» поцупили з місцевого музею, але ж і туди вони потрапили не з Лувра. І як не намагайся уникнути теми скарбів, яка завжди супроводжує спроби пройти підземними галереями бодай рядком тексту, у випадку з Уманню це неможливо. Тут мало не в кожній родині, яка є місцевою упродовж хоча б двох-трьох поколінь, є хтось, хто «щось знаходив». Або, принаймні, знає того, хто знаходив. А розживалися зброєю, іконами, старовинним посудом. Ну й золотом, звісно, в усіх іпостасях.

Сьогодні в офіційній і цілковито «матеріалістичній» науці є група вчених-істориків, переконаних, що справжній Великий Скарб, такий собі «український Грааль» (не беруся тлумачити, що воно таке має бути), все ще не знайдений. Його ймовірним місцезнаходженням називають уманські підземелля. Що ж: з огляду на фантасмагоричну історію цього міста – цілком можливо.

Коні не винні

«І брат Соловейків злодій: украв сивого вола у Кайдаша та й загнав на злодійський ярмарок у Жашків!», – лаялася баба Параска словом нашого земляка Нечуя-Левицького в одному з його найвідоміших творів.

Що ж то за жашківське торжище? Про нього у своїй книзі спогадів пише відома письменниця Докія Гуменна, яка тут народилася, а пізніше, аж до глибокої старості, мешкала у Нью-Йорку.

«Найбільше славився Жашків кінською торговицею. Коней сюди приводили аж із Туреччини, звідусюди прибували покупці з грішми більшого калібру. Були спеціальні гендлярі кіньми, що звалися ліверанти. Вони вміли продати з вадами. А крім того, треба обачним бути, бо продавалися тут і крадені коні. Існувала навіть приказка: «Не бери жінки в Києві, не купуй коня в Жашкові».

Звідки вони, ці облюбовані конокрадами підземелля, у яких побували десятки, а може й сотні місцевих жителів просто з цікавості, і які анінайменше не досліджені офіційною наукою? Одні вчені бачать у шахтах залишки оборонно-фортифікаційних споруд літописного міста Торчеська, інші пов’язують їхню появу з наслідками Охматівської битви 1655 року: мовляв, місцевому населенню не залишалося нічого ліпшого, як ховатися від поневолювачів у схованках. Ось так, печерка до печерки... Загалом, версії не є взаємозаперечними і, ймовірно, їх навіть більше, бо знаходили тут срібні й золоті прикраси, старовинну зброю, військове спорядження, кістяки людей та тварин і навіть цілий склад дореволюційного вина. Виявляли також зразки «наскельного живопису» – на одній із глиняних стін містилося рельєфне зображення воза з волами і коней: мав чоловік час і натхнення...

Нерідко підземелля опоетизовано називають «німими свідками» такої-то там епохи. У жашківців з цього приводу – власна думка: ніякі вони не «німі». Подеколи їхні чорні пащі галасливо поглинають чималі реальні об’єкти: можуть півхати, можуть кілька десятків квадратних метрів дороги. І щоб «заткнути» їх, влада застосовує найпримітивніші методи: кілька самоскидів землі, зверху – асфальт, і «не галасуй, епохо!»

Сталося так і в червні 1995 року, коли в провалля, що раптово утворилося за якихось 5 метрів від податкової інспекції, засипали понад 100 тонн шроту і глини. І тоді місцевий історик Михайло Дейнеко, немолодий уже чоловік, втративши надію на допомогу у вивченні підземелля з боку «державних» археологів, взявся до справи. Михайло Григорович завів зошит, де зафіксував усі відомі місця провалів, опитав усіх земляків, у кого в садибі сталося таке лихо, сам багато разів проникав у нетрі і створив унікальну карту-схему печер під райцентром. Він з’ясував, що найчастіше ходи розташовані на глибині 3-4 метрів, а їхня висота та ширина й справді дозволяли рухатися підземеллям поряд із конем.

Як давно відомо офіційній науці про широкоформатну жашківську підземність? Та купу літ. Ще років вісімдесят тому їм знайшли практичне застосування: у найбільшу штольню почали звалювати туші свійських тварин. Могильник помстився: трупна отрута потрапила в підземні води, а з ними – у шлунки містян. Про те, що було потім, краще не згадувати.

Сьогодні давно вже не божевільні часи людей у шкірянках з маузерами, а незалежні й майже європейські. Та підземелля, які озолотили б будь-яке містечко на Заході, окрім працівників місцевого музею, нікому не цікаві.

 газета «Акцент»