Четверо черкащан зустріли головний празник Успіння Богородиці у головному Її храмі на скелястій вершині третього виступу Халкідонського півострова — Айон-Оросі в Егейському морі, піднявши синьо-жовтий прапор України поруч з прапором монастирської держави Афон, пише "Козацький край".
Настоятель чигиринського храму Святих Петра і Павла та холодноярського храму Петра Багатостраждального (Калнишевського) отець Василь Циріль і троє журналістів – Олег Островський, Андрій Кравець та Володимир Гамалиця – завершили сходження на Священну Гору о 6.40 год 28 серпня – у Храмі, де цього ранку зібралося всього півтора десятка паломників з усієї планети Земля…
Учасники походу «Вогонь Волі і Віри» присвятили його 26-й річниці Незалежності України.
На головній вершині Афону у День Успіння Богородиці поруч з прапором монастирської автономної держави черкащани підняли синьо-жовтий прапор, а біля хреста – холодноярський чорний, з написом «Воля України…» Церква - на висоті більше 2000 метрів над рівнем моря, зйомки квадрокоптера - з висоти 400 метрів
- Цей похід став продовженням наших акцій, присвячених вивченню і популяризації української історії та православної віри, – говорить ініціатор походу, головний редактор газети «Козацький край» Олег Островський, – У цьому ж складі рівно 5 років тому, так само до Дня Незалежності наша група здійснила автопохід «Вогонь Волі» довжиною близько 5,5 тисяч кілометрів – на Соловецькі острови у Білому морі Росії, де в застінках монастиря втратив життя, але не дух останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський, підло ув’язений московським царатом. Як і 5 років тому, публікації про наш похід з’являться не тільки на медіаресурсах, представники яких взяли участь в експедиції: «Козацький Край», «Вечірні Черкаси» та просвітницька медіагрупа «Воля.UA» – ми сподіваємося на такий самий, як і 5 років тому, «ефект снігу, що котиться з гори» в інших ЗМІ, бо при цьому головне – не сам наш похід, а історія українського православ’я, інтерес до якої ми хочемо пробудити.
Черкащани дві доби піднімалися гірськими стежками до храму на вершині головної скелі півострова, що перебуває під опікою Пресвятої Богородиці. Ночували у келіях скита й монастиря та у старовинній церкві біля підніжжя вершини, харчувалися пісною їжею ченців, а дорогою в гори – горішками і дощовою водою, яка тільки в цій місцині на планеті Земля ніколи не псується і може вживатися сирою…
Учасники походу розповідають: у цій місцевості часто бувають землетруси і сходження каміння з гір – цього вони, на щастя, не застали. Між камінням і у лісах на гірських схилах можна зустріти диких кабанів, шакалів, лисиць, змій і скорпіонів, але з усієї групи лише отець Василь в один із днів бачив смугасте порося з мамкою, які бігли гірською стежиною, а ще – серед ночі на дорозі мельком бачили шакала…
У скитах і монастирях Афону черкащани часто зустрічали українців, а у нетрях гори, у чернецькій келії, збудованій у печері височенної скелі, ніхто не живе вже майже шість десятиліть – відколи скінчився земний шлях того, хто її збудував – Йосипа Ісіхаста – провідник Руслан Пиліпко показав черкащанам український вишитий рушник, прихований у місцевій церковці…
Варто підкреслити: історія «українського» Афону розпочалася від часів Київського князя Володимира Великого, коли у ХХ столітті в афонському монастирі Есфігмен постригся у ченці уродженець Чернігівщини, майбутній преподобний Антоній Печерський – творець Києво-Печерської Лаври і всього чернецтва на Русі. Мощі Преподобного Антонія досі спочивають у печері Лаври в Києві, де він ніс чернечий подвиг. Цікаво, що за свідченням ченця Атанасія Кальнофойського, зафіксованим у XVII столітті, була спроба перенесення мощей Преподобного Антонія до Москви, але з-під землі в монастирській печері «прорвалися вогонь і вода» – і мощі залишили в Києві… Першим руським монастирем на Афоні в часи того ж Володимира Великого став Ксилургу, а сучасний Свято-Пантелеймонівський монастир, хоч і є нині російським, та був так само заснований у княжі часи киянами – тож паралельно вживана його назва «Русик» походить від слова «Русь», а не «Росія»… У пізніші часи українці-ченці населяли і монастир-фортецю Ставроникита, діяльність якого фінансово підтримував прославлений на землях України і Литви полководець і політик Середньовіччя Костянтин Острозький.
Ченці родом з України в усі часи були серед найвідоміших на Афоні. Так було з Преподобним Аммонієм, що жив і служив Богові у ХІІІ столітті у афонських монастирях, а спочив під час монголо-татарської навали у Лаврі в Києві. Так прославився чернечими подвигами й Іван Вишенський, великий релігійний та літературний діяч часів Козаччини, чиї твори прирівнюють по значимості до творів Томаса Мора і Еразма Роттердамського. Уродженець Львівщини, Іван Вишенський провів у монастирях Афону більше 40 років і став взірцем для українців наступних поколінь – зокрема,Івана Франка, Агатангела Кримського, Михайла Грушевського, які часто згадували ченця-філософа у своїх творах…
Іллінський козацький скит при афонському монастирі Патократор заснував у ХVIII столітті Паїсій (в миру – Петро) Величковський, уродженець української Полтави. Цікаво, що свій перший постриг у ченці достойник, знаменитий нині серед православних Молдови, Румунії, Греції та України прийняв під іменем Платон у Свято-Миколаївському Медведівському монастирі, який існував на території сучасного Чигиринського району Черкащини…
Учасники експедиції «Вогонь Волі і Віри» відвідали на Афоні скит «Чорний Вир», нині закинутий і пустуючий. 270 років тому (1747) його заснували козаки-запорожці. Лише нещодавно дослідник з Києва Сергій Шумило відшукав цей скит, заснований одним з нащадків гетьмана Голуба – козацьким бунчуковим товаришем Григорієм Голубенком. У ті часи Афон підтримував тісні контакти зокрема і з козацьким монастирем у Трахтемирові під Каневом – тим самим, діяльність якого відновив і підтримував Оліфер Голуб – козацький гетьман родом зі Стеблева (сучасного Корсунь-Шевченківського району Черкащини), предок Григорія Голубенка з «Чорного Виру»…
Сюди надсилав щедрі пожертви останній запорозький кошовий Петро Калнишевський, перша церква імені якого постала після канонізації Калнишевського у Холодному Яру на Черкащині…
Світ тісний, і учасники походу «Вогонь Волі і Віри», щиро вдячні Міжнародному інституту афонської спадщини в Україні та його очільникові – Сергій Шумило підказав нам провідника, отця Давида, чиє коріння з українського Нікополя – і той разом з отцем Іваном з монастиря Зограф таки провів черкащан до надзвичайно загадкового, загубленого у хащах каштанового лісу Афону скиту, на черепах ченців якого у монастирській костниці досі можна бачити напис «КОЗАК»…
рекламаЦікаві новини звідусіль
Коментарі
Довго ржав над цією фразою - не думав, що в якогось ідіота-ватана ще збереглася застаріла методичка Кісєльова, згідно якої Україну треба називать вигадкою Польщі.
"Умом Рассєю нє панять..."(с)
Ці сторінки історії - не "нєізвєстниє", а просто забуті. Рашка робила все, щоб українці не мали історичної пам'яті. Завдяки таким розвідкам і публікаціям вона повертається. Так що учасникам експедиції - справді щира повага!
Не тупИ, балалаєчник! Слово "українського" взяте в лапки - це означає, що воно вжите не в прямому значненні. А твої дурацькі "руцкомірниє рассказкі" про "польську Україну" вже навіть окурок-фюрер у Кремлі не використовує.
Шоб автор розумів, слово Україна з"вилося в той час коли на зелях русинів панували поляки. Що не здіймати хвилю негодувань псевдопатріотів підкреслю, що на той час поняття Россія і русскіє взагалі не було, сброд що проживав в межах Московького ханства називав один одного по різному...
У типовив ватників теж така логіка, в країні срач, а нам вже нові землі подавай і поребрик розширяй.
"Антістєц" в печалі.Йому родіна не дала.Він начеб-то був і не проти але не склалося.Печалька - як кажуть за парєбріком
Урал - то в перспективі.Спочатку - руіни кремля і взяття в полон Вольфовіча.Хоча він і не епілептична бабуся але якраз на нього монтажноі піни ми не пожаліємо.
Ти не правий, Солдат. Ми повинні дійти не до Москви,а до Уралу, де на той момент буде кордон України з Китаєм. В усякому разі, "вєлікоросс" Дурак Вольфовіч Жиріновскій шугає хасапів саме такою перспективою
Стрічка RSS коментарів цього запису